Нові явища вимагають нових форм їх осмислення. Гібридна війна породжує гібридні жанри. Так, 40 років пропрацювавши в радіопросторі, Ігор Померанцев вийшов у новий для себе візуальний жанр. У 2017 році спільно з харківською режисеркою Лідією Стародубцевою він створив фільм «Ампутація» на основі циклу своїх віршів «Ампута…». Обговорюючи фільм на зустрічі зі студентами Школи журналістики УКУ, Ігор Померанцев розповів про своє бачення сучасного дискурсу війни, обов’язку журналіста і глибинну метафору ампутації.

Як говорити про нову війну

Війна — виклик для кожного поета чи документаліста. Перша світова війна породила нову європейську поезію. Тисячоліття на війну реагували високим стилем, а тут прийшли газові атаки, авіація, методи колективного знищення. Кров, біль, гній, сеча — описати це було викликом. На нього відгукнулися англійські поети — ціла генерація їхньої еліти загинула, але на війні вони писали вірші. Поезія схожа на журналістику тим, що реагує вербально й емоційно. Прозу треба виношувати, а вірші пишуть у траншеях.

Теперішній виклик — описати гібридну війну. Щоб це зробити, потрібен новий гібридний жанр. Одні реагують традиційно: лінійний наратив, війна кадр за кадром. Але є митці, що реагують інакше. Наприклад, Сергій Жадан створює гібридні жанри: це і вірші, і проза, і музика, і перформанс одночасно. Він популярний не тільки тому, що талановитий, а й тому що відчув цей нерв.

Культура — ніби п’явка. Війна для неї — як ґрунт, матеріал. Не дарма найвидатніші креації митців — це їхні трагічні жести. Є й моральна проблема в тому, що ти користуєшся війною, бо матеріал сам проситься у вірші, фільми, живопис. Митець не може скасувати війну, бо вона іманентна людині. Але сильні образи, створені ним, можуть відстрочити нову війну.

Драматургія, ампутація й переосмислення ворога

Коли мені щось вдається добре, я залишаю жанр, бо є ризик автоматизму. Я в радіопросторі вже 40 років. Це схоже на перебування у скафандрі. Мені захотілося покинути свій акустичний світ і відкрити візуальний, перейти на іншу мову. В Іспанії про спробу чогось нового кажуть «піти на скалу», і я «пішов на скалу», знявши «Ампутацію».

Цей фільм — про тотальну ампутацію. У цьому фільмі є метафізична тема осмислення тіла і простору, втрата частини тіла і втрати частини території, спогадів, частини життя. Це не просто війна і травми. Я пишу вірші 55 років, тож для мене є нормою асоціативне мислення. Завдяки метафорі я можу впоратися з хаосом світу. Коли я бачу, що метафора передає, як функціює світ, я відчуваю його порядок.

Я люблю натуралістичні фільми, але коли починаю працювати, в мені прокидається авангардний чортик. У фільмі є візуальна й акустична драматургії — вони паралельні й різні, бо лінійність не відповідає викликам гібридної війни. Вірші у стрічці — це другий фон, але знімали фільм саме по моєму циклу «Ампута…». Я сприймаю українську трагедію емоційно, і цей цикл — моє очищення від суто російського сприйняття війни. У Другій світовій росіяни були жертвами, але тепер мундири змінилися й російський солдат відіграє ту ж роль, що колись належала німцям. Для мене як для російського поета цей катарсис важливий.

Правда і наближення до правди

Війна — чорно-біла трагічна ситуація. Це редукція сенсів, редукція всього. Є тільки ворог і ти. Це ситуація вибору, бо ти в зоні смерті.

Воєнними репортерами можуть бути не всі. Це зазвичай дуже специфічні люди — обдаровані, але чутливі до смерті. Один мій колега повернувся з війни і влаштував «війну» у своїй редакції, бо він жити без цього вже не міг.

На війні може статися так, що журналіст приносить у жертву частину правди. Як тільки робимо крок від війни, усе стає складнішим. Правди досягти неможливо, але ми повинні до неї наближатися. Це наше професійне завдання.

Фото: Олена Високолян