На критику українські журналісти зазвичай реагують або ігноруванням, або обуренням. Це заважає розвиватися цеховій або корпоративній медіакритиці — тій, де авторами є самі медійники. Йдеться не лише про відкриту критику в публікаціях фахових онлайн-видань («Детектор медіа») та медійних громадських організацій (Інститут масової інформації), а й про дискусії, які розгортаються в закритих журналістських групах в інтернеті.

Ці різновиди цехової медіакритики різняться. Авторами матеріалів у фахових виданнях є журналісти, які або спеціалізуються на медійній тематиці, або, принаймні, мають великий професійний досвід. Попри це, їхні дописи часто сприймають агресивно. «Журналісти надзвичайно вразливі, вони ображаються як маленькі діти, абсолютно не сприймають критики і всерйоз вірять, що їх вам “замовили”, що вам заплатили вороги і конкуренти, що це заздрість, помста і комплекси», — ділиться своїм досвідом постійний автор сайту «Детектор медіа» Отар Довженко.

Медіакритична дискусія в соціальних мережах — менш формалізована, спонтанна, часто емоційна й зазвичай не претендує на глибокий аналіз. Утім аналізувати цю дискусію важливо й цікаво, адже саме тут можна знайти витоки проблем, які заважають журналістам визнавати й виправляти свої помилки. Як дослідниця я віддавна уважно спостерігаю за дописами закритої фейсбук-групи журналістів мого регіону.

Критичних дописів у групі порівняно небагато, адже здебільшого тут публікують анонси заходів, навчальних проектів тощо, а також просять про допомогу колег у пошуку контактів чи поширенні інформації. У локальному професійному середовищі, де всі знайомі між собою, медіакритика постає як реакція на проблеми та конфліктні ситуації. Часто такі дописи починаються зі слів «стараюсь не коментувати матеріали колег, але не можу більше мовчати».

Не коментувати роботу колег — поширена настанова, яка змушує багатьох журналістів утримуватися від критичних висловлювань навіть у закритих групах. Проте така критика дуже дієва. Помилки, якщо йдеться про них, швидко виправляються; матеріали, в яких були порушені професійні стандарти, іноді знімають зі стрічки новин. Зауваження профільних медіакритичних видань викликають іншу реакцію: образу («не очікували від вас такого…»), нехтування («немає часу на вашу писанину…»), агресію («та хто ви такі…»).

До того ж автори профільних видань не можуть дозволити собі бути настільки емоційним («далі бажання читати немає, вибачай») та саркастичним («таке враження, що усе це писав якийсь першак»), як учасники дискусій у закритій групі. В онлайн-групах у дискусії ще й можуть брати участь одразу декілька людей, а не тільки критик і автор критикованого контенту.

За що ж регіональні журналісти критикують одне одного? Є три головні теми.

Перша: непрофесійність. Приводом для критики є неграмотні журналістські матеріали, здебільшого написані поспіхом новини. Медіакритичні дописи нагадують журналістам про те, що вони відповідальні за свою роботу.

Журналісти, які сформувались у друкованих виданнях, гостро реагують на реалії роботи онлайн-видань («сайти гонять вал — по 20–30 інформацій на день, абсолютно стандартних, однакових і часто з одними й тими самими помилками. Кому потрібен цей вал? Хто від такої дискредитації журналістики виграє? Та зробіть їх у 3-4 рази менше, але справді авторських, цікавих»). Натомість журналісти онлайн-видань відповідають, що «рано чи пізно ця система повинна “вибухнути”, але поки це працює — кількість новин важливіша за якість, на жаль».

Друга: порушення стандартів. Найчастіше журналісти докоряють колегам порушеннями стандартів повноти, точності й достовірності. Зазвичай дискусія починається з публікації посилання на матеріал, до якого є претензії, або тексту (цитати) без зазначення джерела й автора — мовляв, кому треба, той зрозуміє. Критику конкретних авторів спільнота не сприймає — вважається, що це з’ясування особистих стосунків, яке має відбуватись у приватних повідомленнях. Так само засуджують і винесення інформації за межі закритої групи: «Я розумію, що тут нічого надто секретного не обговорюється, але факт зливу навіть цієї інфи є ганебним і неприпустимим». Адміністратори групи вилучають із неї людей, які порушують принцип нерозголошення.

Третя: стосунки із владою. Журналістів обурює те, що чиновники та посадовці органів місцевого самоврядування ніяк не можуть навчитися бути відкритими до медіа. Наприклад, жваве обговорення у групі викликало небажання чиновника давати коментар телефоном («сказав, щоб приходила до нього особисто»).

Цікаво, що у групі є колишні журналісти, які пішли працювати до органів влади. Деякі з них висловлюються на захист чиновників: «Я вам так скажу: зважаючи на перебіжки журналістів від видання до видання, практику телефонних інтерв’ю потрібно припиняти». Проте здебільшого журналісти солідарні у своїх претензіях: «Ну ок, тоді міськрада буде сама про себе писати. Сама в себе братиме коментар. Сама зачитуватиметься. І сама голосуватиме на виборах. А і ще: повір, журналісти можуть жити без чиновників, а от чиновники без журналістів — ні. Того нефіг випендруватися! Наша робота вимагає оперативності. А бігати за кимось — це не діло». У протидії тиску й незаконним діям влади журналісти проявляють згуртованість і досягають успіху — наприклад, вибачення прес-служб державних органів.

Зростає і юридична грамотність журналістів. Вони розуміють, що лише знаючи закони (зокрема «Про доступ до публічної інформації»), можуть протидіяти чиновницькому свавіллю. Дедалі частіше журналісти, які зазнають утисків, звертаються по фінансову та юридичну допомогу до професійних організацій, наприклад, Інституту масової інформації.

Сам факт обговорення у спільноті проблемних зон професії свідчить, що запит на критику в професійному середовищі регіональних журналістів є. Проте вони ще не навчилися долати страх перед публічним визнанням своїх помилок і відкритою розмовою. Можливо, поява нових відкритих платформ для фахового діалогу, незалежної оцінки та адекватної реакції на неї допоможе корпоративній медіакритиці стати дієвішим механізмом саморегуляції журналістського середовища.

Фото: pixabay.com