Уже за кілька днів, 9-10 червня, в національному парку «Межигір’я» відбудеться п’ятий фестиваль журналістів-розслідувачів MezhyhiryaFest. З нагоди фестивалю «Детектор медіа» публікує нотатки з дискусії українських розслідувачів, що відбулася нещодавно на Львівському медіафорумі. Ведучий програми «Наші гроші» й керівник bihus.info Денис Бігус, журналіст проекту «Радіо Свобода» «Схеми» Михайло Ткач і керівник онлайн-проекту «Наші гроші» Олекса Шалайський говорили про те, заради чого займаються розслідуваннями, навіщо потрібна добра історія і що робити, аби не опускати рук.

Денис Бігус: Кепські наші справи, якщо на четвертий рік активної боротьби з корупцією наше головне питання: «Чому ніхто не сидить?»

— Я працюю з журналістським розслідуваннями з 2011 року і весь цей час це питання є найпопулярнішим. Уперше я його почув на другий тиждень свого стажування на телеканалі ТВі. Востаннє — вчора по обіді. Мабуть, єдина причина, чому я не почув його сьогодні, — ще не встиг ні з ким поговорити.

На початку осені минулого року наша команда робила розслідування про Міністерство юстиції. Воно мало крутий реформаторський імідж, адже саме там після революції відбувалося багато хорошого: люстраційні процеси й реформи, які не могли не тішити і в які ми вірили.

Одна з таких реформ була пов’язана із виконавчою службою. Це ті хлопці, які приходять і списують гроші, які хтось комусь винен, за рішенням суду. Списувати ці борги могли лише співробітники спеціального департаменту Мін’юсту, які сиділи на мізерній зарплатні, хоча стягували борги на сотні мільйонів. І той, хто мав платити ці мільйони, давав умовні сто тисяч, аби до нього не приходили.

Мін’юст провів реформу, за якою ці співробітники перестали працювати за зарплату: тепер вони працюють за відсоток. Державні виконавці після стягнення пишуть доповідну на ім’я керівництва, що вони все виконали, подають заяву про отримання бонусів, ідуть до нотаріуса та видають довіреність на доступ до їхнього зарплатного рахунку на людину, якої вони не знають. Логіка полягала в тому, що якщо ти не приносиш довіреність, то не отримуєш підпису на своїй заяві про премію. В центрі оборудок була людина на ім’я Андрій Довбенко, колишній юрист Сергія Курченка, що прибився до Мін’юсту. За кілька місяців після нашого розслідування Мін’юсті почалися обшуки.

За чотири роки нашої роботи через наші розслідування звільнили з півсотні чиновників різного рівня. Рік тому ми перейшли в розширений формат: створили власний юридичний відділ. Це люди, які беруть журналістські розслідування й перетворюють їх на юридичний текст, який потім скеровують до Генпрокуратури чи Антикорупційного бюро. За цей рік ми маємо приблизно сімдесят кримінальних проваджень. Одна з наших ключових проблем полягає якраз у тому, що через велику кількість розслідувань ми втрачаємо шанс відстежити, що з ними відбувається далі.

Навіть якщо у вас є хороше розслідування з достатньою кількістю доказів, це не гарантує, що ваша робота призведе до швидких змін. Дуже часто це сильно б’є по журналістах. Порушене кримінальне провадження — це етап, до якого має шанс дійти навіть не 10 % роботи, яку ви будете робити. Один із головних ворогів людини, яка прийшла працювати в розслідування, — це фрустрація від того, що швидких результатів її робота не матиме. Приходить людина з палаючими очима та ентузіазмом, публікує розслідування й чекає, якою ж буде реакція. Але нічого не відбувається. Після другого, третього, десятого матеріалу ситуація не змінюється. Вже через рік людина займається іншими справами, тому що їй бракує нервів витримувати подібне. Таким людям я завжди казатиму, що наша журналістська робота закінчується після публікації. Це потрібно прийняти й усвідомити.

Я вивів декілька пунктів, які допоможуть пережити відсутність реакції на вашу роботу.

Перше правило: якщо ви просто опублікуєте свою роботу й далі не підете до юристів, із вірогідністю 99 % не відбудеться нічого. Це правило має певні винятки, адже були такі резонансні публікації, що змушували реагувати прокуратуру. Якщо ви думаєте, що ваша публікація є заявою до правоохоронних органів, знайте, що це не так.

Друге правило: з юридичної точки зору абсолютно не має значення, якої краси історію ви описали у своєму розслідуванні. Ми витрачаємо купу часу, аби цікаво викласти історію, але це не має впливу на юридичні перспективи. У Кримінальному кодексі України немає статті про порушення кримінального провадження на підставі кльової історії.

Третє правило: у 3/4 випадків те, що продавало вашу журналістську роботу глядачу й на чому ви робили найбільший акцент, може взагалі не мати жодних перспектив.

Михайло Ткач: Знімати розслідування чи робити розслідування?

— Денис і його колеги роблять розслідування: вони працюють із реєстрами, сидять у Excel, аналізують, зіставляють. Я ж займаюся тим, що знімаю розслідування. Моя мета — інформувати суспільство. Доводити йому, звідки я взяв ту чи іншу інформацію — це вже інша історія.

Я працюю за принципом: якщо це існує, тоді це можна зняти. Навіть оператори, з якими ми працюємо, часто кажуть: якби вони це все не знімали, то ніколи б не повірили, що це не злив.

Приклад такої ситуації — весілля старшого сина Генерального прокурора України Юрія Луценка. Ми випадково натрапили на цю подію, й коли під’їхали туди, до нас одразу підійшли співробітники Управління державної охорони. У ході розслідування ми виявили на парковці службові машини, які возили подарунки молодим. Потім напали на наших співробітників і пішло-поїхало.

Схожі розслідування ми провели про відпочинок Петра Порошенка та дивні перемовини Коломойського в Женеві. Часто люди думають, що ми просто отримуємо координати, час, інформацію, приїжджаємо, знімаємо — й матеріал уже готовий.

Я не ображаюся, коли нас обзивають чимось на кшталт «папараці» чи «жовтушників». Я прекрасно розумію, чим ми займаємось і яку суспільну вагу має знайдена нами інформація. У розслідуванні про весілля Луценка ми довели, що Генпрокурор використав для приватної потреби державний ресурс — автомобілі, снайперів тощо. Чи є в цій інформації «жовтизна»? Кінцева мета наших розслідувань — показати зловживання владою.

Олекса Шалайський: Не знайдені теми для журналістських розслідувань і не зловлені «чорні лебеді»

— «Чорний лебідь», за Нассімом Талебом, — це нетипова річ, яка сталася несподівано. Що таке «чорний лебідь» для журналіста? Це слава, гроші або влада. Журналісти відрізняються від інших професії тим, що їм передусім потрібна слава.

Ловити чорних лебедів у журналістиці дуже складно. Медіа нині в ситуації великого зламу. Соціальні мережі й велика кількість інформації призвели до того, що ніхто вже нічого не читає. Якось я був на семінарі з розслідувань і в одного з учасників запитали, як закінчувати розслідування. Він відповів, що в цьому немає сенсу, адже ніхто не дочитує тексту до кінця. Це велика проблема, через яку в більшості редакцій журналістів змушують писати маленькі тексти.

Розслідування робити дуже просто: вони лежать і чекають. Мало того, є люди, які залюбки поділяться з вами темами для розслідувань. Ми дуже часто переконувалися в тому, що якщо ти починаєш глибше займатися тією чи іншою темою, до тебе одразу йдуть джерела. Тобі несуть документи, розповідають усе від самого початку. Такі люди чекають журналіста, який з’явиться й почне розумітися на певній темі.

Ви можете прослухати 50 лекцій про сторітелінг, але ви не напишете добру історію, якщо не будете знати всіх нюансів теми, в яку заглиблюєтеся. Саме через це більшість текстів написана незрозуміло. Навіть журналісти не завжди розуміють, про що вони написали.

Фото: Львівський медіафорум