Публіцист, теле- й радіоведучий Віталій Портников дебютував як белетрист. Раніше він видав дві книжки колонок та есеїв — «Тюрма для янголів» і «Богородиця у синагозі», але роман «Евора», що вийшов цього року у видавництві «Акта», є його першою художньою книжкою. Презентуючи її на Форумі видавців, автор розповів, скільки зазвичай працює над текстом і скільки працював цього разу, чому його політичні передбачення справджуються й за скільки років уся Україна заговорить українською.

«Евора» та її місія

Я придумав назву своєї книжки в музеї міста Евора в Португалії, а з головним героєм зустрівся у Львові. Відвідавши Евору, я зрозумів, що Львів дуже схожий на Лісабон і ці два світи можна перевтілити в один.

Моя книжка відбулася в рамках українсько-єврейської зустрічі. Вона є книжкою українського автора, який пам’ятає про своє єврейське коріння, пам’ятає, що він є частиною єврейської цивілізації. Це роман про єврейську цивілізацію, про Португалію і також про Львів. Якщо ви прочитаєте цю книжку,name="_GoBack"> ви впізнаєте його атмосферу.

Я довго працював над цією книжкою. В середньому над текстом я працюю 30–40 хвилин, а ця книжка робилася роками, попри те, що вона невелика за обсягом. Робота над нею почалася п'ять років тому, і я не знаю, за який час напишу наступну прозову книжку, тому що я не хочу писати те, за що мені буде соромно.

Аудиторія моєї книжки дуже різна. Коли я почав працювати журналістом наприкінці 1980-х у газеті комсомолу «Молодь України», всі питали, навіщо я з такими політичними поглядами там працюю, коли можна працювати на «Радіо Свобода», на Бі-бі-сі, де завгодно. І я казав, що для мого читача, для звичайної людини, яка працює на заводі чи живе в селі, набагато важливіше, щоби певні публікації, присвячені можливій незалежності чи історії України, з’являлися в радянській газеті. В «Молоді України» я надрукував перше інтерв’ю зі Славою Стецько. Для мене це було дороговказом, тому що люди побачили, що така інформація може бути в радянській Україні.

Я хотів апелювати саме до такої аудиторії. Тому що з інтелігенцією легко розмовляти, ви з нею однодумці. Спробуйте переконати того, хто перебуває в іншій площині цінностей. Для мене величезною нагородою було, коли я познайомився з В’ячеславом Чорноволом, як його тільки звільнили, й він мені сказав: «Ти знаєш, Віталію, який сюрреалізм, коли ми сиділи у в’язниці й передплачували “Молодь України”, ми бачили твоє інтерв’ю з академіком Сахаровим? Ми його читали і думали про те, що скоро все точно серйозно зміниться».

«Евора» та Євромайдан

Чому ми не можемо ставитися до держави як до корпорації, запрошувати іноземних менеджерів, які нам зроблять те, що потрібно? З однієї простої причини — за корпорацію люди не віддають життя, а за державу, Батьківщину, країну — віддають, тому що вони її люблять. Тому Україну можуть змінити й мають змінювати тільки українці, народженні тут і закохані в цю країну.

Будучи політичним аналітиком, я можу обчислити все що завгодно, будь-який історичний процес, будь-які подальші події. За останні десять років своєї роботи я ніколи не помилявся в прогнозах, але це саме тому, що я завжди додаю до своєї калькуляції емоції, й це дуже важливо. Часто ті, хто калькулюють, до своїх розрахунків не додають емоцій, і саме тому ніхто не міг вирахувати майдану 2013 року, а я попереджав про цю можливість. Я знав, що емоції людей рано чи пізно будуть частиною того історичного процесу, який ми нині спостерігаємо.

Не думаю, що Євромайдан має шанси програти. Ми просто стаємо нормальною країною. У Європі теж бувають розписані стіни синагоги, коктейлі Молотова, зриви різних презентацій та зустрічей. У кожній країні є люди з радикальним світоглядом. Щоб виправити ситуацію, на центральне місце виходить здорова частина суспільства, яка в будь-якій цивілізованій державі становить більшість. Хіба в Німеччині немає правих чи лівих радикалів, які між собою готові побитися в будь-який момент? Але там більшість намагається будувати країну, намагається знаходити компроміс між різними полярними поглядами. І ми перетворюємося саме на таку країну. Можливо, в нас наразі ця більшість інертна, але вона потроху захищає свої інтереси. І вона, крок за кроком, поставить на місце правих і лівих радикалів.

Журналістика й аудиторія

Можна займатися журналістикою, коли ти ставиш перед собою політичні цілі. Я почав цим займатися, тому що в мене в 1990-х роках були політичні цілі: незалежність України, крах імперії та вільна єврейська еміграція з Радянського Союзу до історичної батьківщини. Цих цілей мені вдалося досягти.

Тепер у мене теж є політичні цілі — я хочу, щоб Україна була демократичною, європейською і прийнятною для своїх громадян державою. Я не вірю у швидке збагачення України, але хочу, щоб це була держава, яка поважає свого громадянина, а не якусь касту обраних, як це було завжди й залишається дотепер. Моя мета — відновлення територіальної цілісності України, закінчення процесу краху імперії, який ми спостерігаємо. Багато хто з моїх колег хоче реалізувати себе за рахунок журналістики, хтось хоче отримати депутатський мандат. Але якщо ти ставиш перед собою цілі, не пов’язаної з майбутнім людей, для яких працюєш — краще не писати й не виступати по телебаченню взагалі.

Я відрізняюся від українських політиків і від багатьох моїх колег тим, що намагаюся говорити правду. Нікого не залякую, просто кажу те, що буде. В це можна вірити або не вірити, але я вважаю, що це мій обов’язок. Ніколи не кажу щось позитивне або негативне; просто кажу те, що буде.

Я дуже щасливий, що в 2013-2014 роках українському народу вперше в своїй історії вдалося вийти за межі свого етнічного проекту, в який нас століттями заганяли чи то росіяни, чи то поляки, чи ще хтось. Нам врешті-решт удалося стати народом України, політичною нацією, яка складається з представників різних національностей. Це наше величезне досягнення. І тепер вірмени, українці, євреї, кримські татари, азербайджанці, росіяни, молдовани та інші мають спільну політичну націю, яку ми будемо будувати. Ми будуємо Україну для українців усіх національностей. Я над цим працюю, і завжди буду працювати проти тих політичних сил, які будують тут етнічний проект.

Сподіваюся, що партії, які виступають за мононаціональну Україну, ніколи не знайдуть місця в парламенті України. І я виступаю за те, щоб угорці, поляки, румуни, болгари в нашій країні вчилися української мови, щоб вони мали право на свою мову, але разом із тим знали державну мову так, як її знають українці. Сподіваюся, настане день, коли україномовний угорець буде Президентом України, як україномовний єврей нині може бути Прем’єр-міністром. Оце є Україна для українців.

Коли ми влітку зустрічалися у Львові, найбільше мене порадувало те, що не було жодного політичного питання під час презентації. Ми говорили про літературу, культуру, цивілізацію, про все що завгодно, окрім поточної політики. Сподіваюся, що це не з поваги до мене. Це ще раз мені показало, яка у Львові аудиторія. Ми весь час розмовляємо про політику й не розуміємо, чому багато чого в політиці не виходить. Але щоб у нас щось вийшло, ми маємо від політики абстрагуватися, стати нормальними людьми, яких цікавить величезна кількість речей. До прикладу, Швейцарія — держава, яка може похвалитися своїм рівнем життя та своїм ставленням до громадян. Більшість людей не пам’ятає, хто в них президент. І я бажаю нам дожити до того дня, коли ми не пам’ятатимемо, хто Президент України. Щоб ми не шукали собі чергового керманича, поводиря, а просто забували його прізвище через два тижні після того, як він вступає на посаду. Ви ж не пам’ятаєте прізвище сантехніка чи банкіра. Тому ви не повинні пам’ятати і прізвище керівника держави.

Мовне питання

У сучасному світі мова не має кордонів. Я хотів би, щоб мене читали українською мовою не тільки в Україні, тому я з радістю зустрічаюся з україномовними читачами у США, в Канаді чи в Ізраїлі. Якби я писав книжки російською мовою, то я би насамперед хотів апелювати до російськомовної аудиторії, більшість якої живе не в Україні. Є величезний пласт російськомовних читачів та російськомовного ринку в Росії і багатьох інших країнах.

Багато хто дивується, коли я кажу, що хочу, щоб учні в наших школах читали Достоєвського і Толстого українською мовою. Що в цьому поганого? Чому Байрона можна читати українською мовою, а Достоєвського — ні? Ми полемізуємо з одеськими друзями, яким я сказав, що Одеса рано чи пізно буде говорити українською мовою, тому що Одеса — це всього лише місто в Бессарабії, оточене україномовним морем. Це цитата Володимира Жаботинського. Як теоретик сіонізму, як автор модерної єврейської політичної нації, він чітко розумів, як буде розвиватися в майбутньому Україна.

Чи може за сто років тут з’явитися російськомовний письменник чи поет? Звісно, може. Але він, радше за все, буде мати діалог з аудиторією в Москві, Петербурзі чи Ярославлі. Ця аудиторія буде йому цікавіша, як і він їй, аніж аудиторія в Києві, Харкові, Одесі та Львові. Таким є наш розвиток. Це не може відбутися за тиждень, за місяць чи за рік. Це просто тенденція, яку ми маємо розуміти. Я абсолютно впевнений, що вся Україна, від Ужгорода до Луганська, буде розмовляти українською мовою. Наші діти й онуки будуть розмовляти українською мовою, ми маємо до цього прагнути й будувати таку Україну.

Головне нині не те, якою мовою хто розмовляє, а те, хто яку мову приймає. Коли люди сто років тому зібралися в державі Ізраїль, лише 5–10 % розмовляли івритом, інші розмовляли різними мовами. Їх об’єднувало прийняття івриту як єдиної державної мови, і нині 99 % ізраїльтян розмовляють івритом. Нам потрібно об’єднатися на засадах прийняття української мови, тоді ми отримаємо нове покоління, повністю україномовне.

Якщо ми побудуємо ту державу, яку нам із вами хочеться, — 100 % людей будуть україномовними в цій державі через 30–40 років. Ми можемо з вами цього не побачити, але ми маємо в цьому бути впевненими й докладати до цього зусиль; я над цим працюю роками. І коли мене питають: чому ти пишеш російською мовою, я відповідаю: тому що я переконую російською мовою в цінностях, які рано чи пізно всіх цих людей приведуть до української мови. Це моя «підступна» програма.

Фото: Костянтин Ценцура