— Остапе, одним із непорушних журналістських правил вважають об’єктивність. Мовляв, журналіст — це медіатор, який має показувати максимально правдиву картину того, що відбувається. Натомість ви зневажливо кажете про таку журналістику, заявляючи про свою суб’єктивність у професії.

— Так, я не визнаю концепції «об’єктивної» журналістики і ніколи в ній не працюватиму. Біда української журналістики полягає якраз в оманливій «об’єктивності». Під її личиною насправді ховається всеїдність і безпринципність. «Об’єктивність» найбільше потрібна ваті, «Опоблоку» і русскоязичним пофігістам. Я бачу, як усеїдність прогресує. Успішними журналістами стають ті, кому все одно, в кого брати інтерв’ю. Сьогодні вони візьмуть інтерв’ю в побитого студента. А завтра — в беркутівця, який побив цього студента. І обидві ці розмови будуть професійними, цікавими й дуже об’єктивними. Сьогодні в мене Оксана Забужко — а завтра Борис Колесніков. Просто супер! У новітню післямайданну журналістику увірвалася когорта професійних (справді професійних!) журналістів, чиїм девізом є «А нам усе одно». Я з цим ніколи не погоджуся. Мені не все одно. Усе, що я роблю в кадрі, я заражаю своїм власним ставленням та емоцією. У цьому й полягає відмінність між харизматичною журналістикою і «об’єктивною» всеїдною. Мене цікавить не зважена, пригладжена, випрасувана і викрохмалена «об’єктивна» думка — а власна, з зарядом громадянської позиції. Мої колеги, привчені до всеїдності центральних телеканалів, ніяк не можуть догнати, що часи, коли совєцькі факультети журналістики вчили (калічили) студентів свідомо ховати власну думку, минули. Хто хоче тупо віддзеркалювати світ — хай обвішається дзеркалами й ходить по базарах. Журналістика має створювати цінності й ширити їх. Розумний глядач сприйме це як звірку своєї думки з думкою журналіста, тож погодиться або не погодиться, але це вже буде спільний мисленнєвий процес. Нерозумний глядач сприйме це як нав’язування, а думка нерозумних мене не цікавить.

— Гаразд, якщо суб’єктивність у художньо-публіцистичних жанрах ще можна зрозуміти, то як щодо інформаційних?

— Новинна журналістика — вищий пілотаж маніпуляції. Факт — це мертва тканина, він існує лічені години. Його оживляє лише контекст. Одна й та сама подія залежно від контексту може набути діаметрально протилежних акцентів. Речення «Янукович помер» можна вимовити з десятком варіантів емоції: зі скорботою, з прихованою радістю, з неприхованою радістю, з офіційною сухістю і так далі. Фактажної журналістики вже давно не існує. Факти вже давно є частиною ширшої картини, в яку ти свідомо вмонтовуєш або не вмонтовуєш фактаж для переконливості (і не більше). Тому всі українські новини виглядають смішними, коли намагаються виглядати об’єктивними. Буде набагато чесніше, якщо новинар у своєму репортажі проставить свої власні акценти. Я це не лише допускав би, але й заохочував би. Як тільки новини позбудуться апломбу «об’єктивності» — вони стануть справжніми.

— Чи можна вважати похідними від суб’єктивності вашу неформальну й розкуту манеру ведення ефірів?

— Мабуть, так. Коли я десять років тому прийшов на телебачення, я сам собі наказав бути неформатом. Я не є підставкою для мікрофона. І не зачитую питання з аркуша, отриманого від редактора. У мене взагалі редактора ніколи не було й не буде. Треба творити авторський телесвіт, у якому цінується розкіш бути собою. Кожен публічний журналіст має спокусу перетворитися на медіакілера. Журналісти, які стверджуються за рахунок гостей, думають: зараз я його розмажу по стінці. Я в це не граю. Моє завдання — не самому сказати гостеві «ти негідник», а зробити так, щоби п’ятсот тисяч людей, які дивляться, сказали це самі. Ну і передовсім — відвертим негідникам намагатися не давати ефірів.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що в свої програми запрошуєте тих людей, які можуть формулювати свіжі думки, говорити щось нове. Але серед гостей маєте багато відвертих політичних популістів. Як часто вони спроможні видати щось нове?

— Я стараюся запрошувати якомога більш різних людей і бажано не топ-рівня. Мені не цікаві розпіарені медіаперсонажі, які ходять із каналу на канал і всюди говорять те саме. Звісно, вони в мене теж бувають, але змушені говорити про інші речі, і це їх інколи дивує. Усі політики топ-рівня були гостями моїх ефірів, а дехто декілька разів. І всі ці ефіри суттєво відрізняються від їхніх же ефірів на «112» чи NewsOne. Мене запитують: нащо ти запрошуєш (особливо у львівську студію «Прямим текстом») маловідомих нерейтингових гостей, простих активістів чи ще когось, хто перед камерою губить слова й пітніє? Відповідаю: тому що цю країну роблять вони, а не розпіарені «медіазвйозди».

— А рейтинги?

— Плювати я хотів на рейтинги. Це ще одна біда українського телебачення. Я хочу, щоби мене нарешті почули мої колеги по цеху. Рейтинги — це фейк. Рейтинги — це свідомо спотворена, викривлена дійсність. Більшість піплметрів розташована на Східній Україні, в люмпенізованих російськомовних середовищах, позбавлених не лише ідентичності, але й смаку та розуму. І тому мені плювати на рейтинги, які формує люмпен-реципієнт. Вони придумані для свідомої підміни понять. Рейтингозалежним може бути лише неповносправний журналіст. Наші «топ-менеджери» нав’язали всій країні абсолютно схиблену думку, нібито універсально успішним може бути лише треш, примітивне телебачення із Зеленським і Потапом. Саме тому інтернет-популярність напряму дисонує з телевізійними рейтингами. Коли колеги розказують мені про рейтинги, вони освідчуються у своїй власній ліні й байдужості. Моделюємо картину: я запрошу на ефір Івана Дзюбу, який був засуджений до 5 років тюрми за текст про русифікацію України — а інший журналіст запросить на ефір русскоязичного клоуна з таблоїда. Як ви гадаєте, в кого будуть вищі рейтинги? Але не це головне. Бо тоді давайте в ім’я рейтингів перетворимо телебачення на суцільну клоунаду, де не буде жодної вдумливої, жодної культурософської, жодної просвітницької програми. Цирк шапіто є майже в кожному місті, але культурним вважається те місто, в якому є оперний театр. Моя журналістика — не для цирку і не для рейтингів. Мені дуже шкода, що «топ-менеджери» провідних каналів свідомо роблять ставку на плебеїзацію глядача.

— Керівництво ZIKу активно намагається зробити телеканал загальноукраїнським. Тож логічно, що орієнтується на якомога ширшу аудиторію. Як вписуються в такий розклад ваші програми?

— Моя аудиторія достатньо широка, але я принципово не хочу бути масовим. Усе, що є масовим, має дуже малу ціну. Я прихильник нішевості. На телеканал ZIK запрошено нову команду із завданням ввести канал у число загальноукраїнських. Звісно, я долучуся до цього і зроблю все, що в моїх силах — але при цьому наполягаю на тому, що не ZIK має йти до глядача, а глядач до ZIKу. Мене не цікавить східноукраїнська вата. Я не хочу бачити її в числі своєї аудиторії й орієнтуватися на неї не буду. Мене також не цікавить контингент людей, які живуть в Україні і принципово не володіють українською мовою, створюючи попит на русифікацію. Основна інтрига для мене звучить так: чи може україномовний і україноцентричний канал бути загальноукраїнським і модерним? Відповідаючи на це запитання, я відповідатиму лише за себе. Нове керівництво ZIKу гарантувало мені повну свободу і невтручання в мої авторські проекти (DROZDOV і «Прямим текстом»), і за це я вдячний. Тобто для мене нічого не міняється. Я й надалі працюватиму в тому самому стилі й манері і з тими самими цінностями. А за інших сказати не можу. Це їхня справа.

— «Прямим текстом» існує вже близько десяти років. Для українського телебачення це серйозна тяглість. Чи були моменти, в які існування програми було під питанням?

— Багато що я розповім лише наприкінці свого життя. Скажу лише одну річ. Тоді, коли деякі мої колеги з провідних каналів смоктали в Партії регіонів, наді мною незримо висіло декілька статей Кримінального кодексу про заклики до повалення конституційного ладу. Ці умащені, прилизані й успішні професіонали ніколи не виходили на «гострий вітер історії», як колись у моєму ефірі сказав Сверстюк. Вони нічим не ризикували і не йшли проти мейнстріму. Так, вони професіонали. Так, вони успішні. Але вони ніколи не зрозуміють драйву роботи проти системи. Навіть тепер їм комфортно, тому що вони патріотичні в часи, коли всі стали патріотами. Тому переведення моєї програми «Прямим текстом» у київську студію, із середини березня, я розцінюю як експорт зі Львова зовсім іншої, альтернативної концепції журналістики. Вона не буде всеїдною. Вона не буде зациклена на рейтингових примітивізмах. І в мене не буде «Опоблоку» в ефірі, хіба що в негативному антуражі. Хай ходять до всеїдних.

— Кого ще ви ніколи би не запросили на ефір?

— Комуністів і зовсім уже відбитих регіоналів. Русскоязичних артистів. Авакова. Ой, та є дуже багато діячів, які мене не цікавлять. Здам вам інформацію, що дуже впливові люди пробували організувати інтерв’ю з Януковичем і почали формувати список журналістів, яких це цікавить. Мої колеги почали навіть у чергу ставати. Я сказав, що себе поважаю й на одному квадратному метрі не зможу перебувати з Януковичем із фізіологічних причин. Мені прикро, що видатні мої колеги настільки безпринципні. Вони готові ставити дуже коректні запитання Януковичу і ввічливо слухати його відповіді. Не розумію цього.

— Можливо, доцільність інтерв’ю з Януковичем як мінімум у тому, щоби дізнатися більше про причетних до трагедій на Майдані?

— Якби ж то! Будь-яке інтерв’ю з Януковичем буде відбілювати його. Тому що на це інтерв’ю можуть погодитися лише об’єктивні журналісти. Про них я вже все сказав. Журналісти, які себе поважають, ніколи не дозволять собі навіть сидіти поруч.

— Два роки тому ви обіймали посаду медіадиректора телеканалу ZIK. Наскільки складно узгоджувати нонконформізм із посадою топ-менеджера українського медіа?

— Мало хто знає цю історію, але справді — я декілька місяців у 2015 році був медіадиректором ZIK. За цей час ми запустили п'ять проектів, чотири з яких живуть досі. Також я виконав певну роботу на виборах мера Львова, але про це я деталізувати не буду. Я мав бачення повного перезавантаження телеканалу з акцентом на західноукраїнських цінностях без дурної шароварщини. Але цю посаду готували під Докаленка, і я спокійно, без шуму пішов займатися улюбленою справою. З цього часу почався так званий київський вектор ZIKу, в якому я став на позицію невтручання. Я вірю в те, що телеканал родом зі Львова може стати успішним всеукраїнським телеканалом лише тоді, коли збереже свою львівську душу, львівський дух, львівський шарм. Це не передбачає ані російської мови з уст ведучих, ані «Опоблоку» в усіх ефірах, ані новинної всеїдності за принципом «нам усе одно, хто в студії, бо в нас, бачте, телемарафон». Тепер на телеканалі ZIK я не маю ніякої посади, тому своє бачення нікому не збираюся нав’язувати. Для цього я маю свої авторські проекти і підтримку керівництва.

— Скільки львівської душі залишилося ще на ZIKу?

— Душу грамами не виміряєш. А рахунок справді пішов на грами. Я не хочу собі нашкодити своєю відповіддю, тому скажу максимально коректно. ZIK із регіонального каналу рано чи пізно мусів стати загальноукраїнським — це неминуче. І таке завдання ставить власник. І тут ключове питання — як зберегти свою неповторну ідентичність, яка, власне, і зробила телеканал ZIK явищем. Просто стати п'ятим ТЕТом, сьомим «Тонісом» чи дванадцятим «112-м» — це неправильно. Хвороба всіх загальноукраїнських телеканалів — відсутність обличчя. Усі вони стандартні. Дуже не хочеться, щоби це лихо спіткало телеканал, який для мене є чимось більшим, ніж просто телеканал. Тому я би дав трохи часу новому не львівському керівництву проявити себе. Лише тоді не лише я, але й уся наша аудиторія зможе сказати, чи зберегли ми свою унікальність, а чи просто стали, як усі, всеїдні й русифіковані. Потрібен час. Усе, що я робитиму на телеканалі ZIK, — це зберігати й просувати оту саму львівську душу, про яку ви запитуєте.

— Про душу з іншого боку країни: ви відомі своїми різкими висловлюваннями про мешканців окупованих нині територій Криму, Донецької і Луганської областей. Говорите про них як про певний баласт; кажете про непотрібність воювати за них, непотрібність їхнього повернення. Чому?

— Для мене Донбас завжди залишиться проблемною чорною дірою і стоп-краном, який гальмуватиме європейський рух. Це моя думка.

— Як часто зустрічаєте несприйняття у зв’язку з такими поглядами?

— Останнім часом усе рідше. Із самого початку війни я публічно казав, що анексія Криму рано чи пізно мусила статися, і я цілком задоволений, що від українського тіла відпала п’ята колона Москви. Крим завжди голосував проти України, це був найпотужніший проросійський регіон, і його втрату я сприймаю з полегшенням. Із Донбасом ситуація драматичніша. Але схожа. Тиждень тому на одній із моїх презентацій слово взяв боєць АТО і сказав: «По лінії АТО поставити кордон і мати чистий спокій». Два роки тому якби хтось сказав подібне — заклювали б. А нині про це кажуть герої АТО, які щодня бачать «русскій мір» у бінокль. Я об’їздив із лекціями і презентаціями 15 областей і можу сказати, що на побутовому рівні половина країни думає так само.

— Але хіба кордон на лінії російської агресії й відмова від територій не стане прецедентом, після якого виникатимуть питання про повноцінність України як державного утворення?

— Я мислю категоріями не територій, а простору. Біда України полягає в тому, що український простір є меншим від територій. Ось чому ми українським духом не могли всі ці роки накрити всі наші території. І ось чому вони доволі органічно випадають. Я розцінюю втрату непродуктивних територій як шанс оздоровитися і рвонути вперед. Так зробила Фінляндія, свідомо втративши третину території. Проросійський і вічно ватний Донбас мені особисто не потрібен. Донбас у складі України потрібен якраз Путіну. Мені здається, що останні три роки Україна вже почала жити у своїх новітніх кордонах. Вони мене влаштовують. Але я кажу суто за себе.

— За схожі висловлювання Андруховича чи Прохаська добряче цькували свого часу.

—  Усі мої тексти і блоги на тему Донбасу просякнуті невірою в цей регіон. Я не вірю в те, що Донбас після перебування у складі Новоросії може вписатися в європейську Україну. Я не вірю, що Донбас коли-небудь українізується. Я не вірю, що тамтешні люди коли-небудь зможуть повстати проти свого Ахметова чи свого Захарченка, як ми можемо повстати проти своїх правителів. Я не вірю, що вони захочуть приєднатися до країни, де долар по 30, а газ по 7. Я не вірю, що вони коли-небудь обіймуться з галицькими братами, які, на їхню думку, бомбили їх під час АТО. Я не вірю і маю на це не лише право, але й підстави.

— Ви багато пишете і говорите про «мовне питання». Не сприймаєте концепту «Единая страна». Водночас, наприклад, приймаєте запрошення на ефіри від російськомовних журналістів. Чи немає тут певного протиріччя?

— Щось я не пригадую, щоби ходив на ефіри до російськомовних журналістів.

— А до Наталії Влащенко, програма «Люди»?

— Іронія долі, це чи не єдиний раз було, три роки тому, і вона ставила запитання російською. Всі свої інтерв’ю в Україні я даю українською мовою. Коли звертаються російськомовні сайти, я одразу попереджаю, що мої відповіді мають бути опубліковані українською. Мене хвилює те, що ми, як завжди, боремося за єдину країну, а отримуємо «единую страну». Ми недооцінюємо катастрофічні масштаби зросійщення. Російська мова є базою «русского міра». Промоутери російської мови повинні визнати, що вони, навіть будучи патріотами України, мимоволі грають на «русскій мір». Це ж очевидно. Вдома і в своєму приватному просторі спілкуйся якою хочеш — але на українському телеканалі будь ласкавий спілкуватися українською, тому що це публічний простір. Коли в ньюзрумі українського телеканалу не чутно української мови — куди ми котимось? Інколи в моїх програмах з’являються російськомовні гості, але це лише в тих випадках, коли людина реально не здатна нормально висловити думку. Це велика рідкість. Більшість тих людей, які на інших каналах розмовляють російською, насправді є двомовними і можуть собі дати раду українською. Просто їх про це не просять. А треба. Особисто я завжди прошу. І нічого — стараються.

— Ви починали ще в легендарній газеті «Поступ». Який період і в якому виданні найбільше формував вас як журналіста?

— Це телевізійний період. За ці десять років я пройшов багато фаз. Коли тобі дають гроші і великі кошториси — навіть дурень зможе їх освоїти. А от я починав виходити в ефір на чорних шторах, підсвічених однією фіолетовою лампою, і змушував глядачів почути мене. Нині я бачу гонитву провідних каналів за картинкою. Телеканали змагаються між собою в тому, хто купить дорожчу плазму. Макіяж ведучої має більше значення, ніж зміст. Хлопців на каналах підбирають за принципом сексапільності борідки. А я мрію, щоби підсумкові новини вів журналіст із благородними зморшками і сивиною. Щоби дискусії в студії вів харизматичний журналіст, а не манекен для красивих суконь чи костюмів. Звісно, я чудово розумію, що телеканал повинен бути надсучасним і технологічним. Картинка повинна допомагати донести смисл. Оце для мене важливо, і я бачу, на ZIKname="_GoBack1">у це теж розуміють, що гарна картинка не може замінити собою унікальний дух каналу. Тут потрібен баланс.

— Минулого року вийшла ваша книжка «№1. Роман-вибух». Жанр її тексту можна назвати есеїстично-публіцистичним. Це свідома форма чи автоматична?

— Мені треба було вийти з тісних рамок журналістики. Через літературу я мав потребу повернути себе собі. І розповісти про ті переживання, які сформували мене як нонконформіста. Я приємно вражений, як багато осколків мого тексту потрапили в людей.

— Що такого ви сказали письменником, чого не могли сказати як журналіст?

— Журналістика є сферою абстракцій. Вона оперує думками, умовиводами, тенденціями, стратегемами. Як журналіст — я загострюю агонію і стимулюю прозріння. Моя місія — бути глашатаєм незручних думок. Це свідомо обране амплуа, досить вразливе. А письменництво — це зовсім інший інструментарій. Ти свою думку зашиваєш у сюжет і персонажів. Письменники — черевомовці. Письменника ніколи не хвилює, як сприйметься його текст. Ним рухає бажання висловитися, а не бажання бути почутим. Це набагато відповідальніше — жити кількома життями одразу, а не лише одним своїм. Для мене письменництво стало рятівним колом від величезного тягаря відповідальності за кожне сказане слово. Через письменництво я нарешті зумів полюбити свої рани й вади.

Фото: 112.ua