— Тетяно, у квітні 2016-го канал Ukraine Today, який входив до групи каналів «1+1», заявив, що припиняє мовлення, але продовжує існувати як інтернет-проект. А вже наприкінці року стало відомо, що проект таки закривають. Чому це сталося? Й чому так несподівано?

— У мене є здогадки, але я не можу сказати, що не була здивована так само, як усі інші. Мені коштувало зусиль залишитися після того, як ми вирішили закрити телеканал, бо здавалося, що вже немає сенсу працювати. Потім я все це якось переварила й вирішила, що працюватиму з проектом попри те, що він існуватиме вже не в тій формі, в якій ми починали його робити. У липні ми узгодили нову стратегію проекту, бюджет, затвердили новий штатний розпис і почали набирати людей — ми шукали людей із досвідом роботи в інтернеті.

— Ішлося про тридцять співробітників телебачення, які залишалися без роботи. Вони всі звільнилися тоді, в квітні?

— В основному це були інженери монтажу, люди, які працювали на ефір, та моя команда, яка працювала над ефірним промо. Мені було дуже шкода їх втрачати. І коли ми узгодили стратегію й новий штатний розпис, кількох людей мені вдалося повернути, але, на жаль, не всіх. Загалом, команда залишила й канал, і медіагрупу. Технічний склад улаштувався десь у групі каналів «1+1», але експатів ми втратили, як і мою команду, що опікувалася просуванням каналу. Мені було дуже складно прийняти всі ці зміни.

Потім ми в грудні пройшли бюджетування, відбулося принципове узгодження, але ми домовилися, як це завжди відбувається у великих компаніях, про остаточне узгодження бюджету на початку року. Я очікувала, що мені можуть ще скоротити деякі статті витрат, але повне закриття проекту було для мене великою несподіванкою. Щоб було зрозуміло, як це відбувалося, можу сказати, що в мене об одинадцятій ранку понеділка була ще співбесіда на посаду літредактора проекту. Я вже готова була підписувати з кандидатом оферт, і ми домовилися зустрітися у вівторок, щоб остаточно все підписати. А о першій годині ми зустрілися з директором компанії Олександром Ткаченко, і він повідомив мені про закриття проекту.

— Як він аргументував закриття — з огляду на те, що ще в грудні ви узгодили новий штатний розпис?

— Змінилися плани.

— Цю зміну якось пояснили? Наприклад, рішенням власника або скороченням загального бюджету групи?

— «Плюси» нині переживають не найкращий фінансовий стан і намагаються все, що можна, утиснути в рамки, щоб усе існувало в нормальному режимі. Звісно, почали позбуватися проектів, які не приносять грошей. Логіка така, наскільки я розумію.

— Ви, наприклад, з 2010 року на «Плюсах». Чому ви взагалі залишили канал? Для вас не знайшлося місця в новинах?

— Ми поговорили з Ткаченком стосовно мого майбутнього, він сказав, що йому шкода мене втрачати, і йому справді шкода — компанія вкладала в мене гроші, розвивала мене як менеджера разом зі всіма іншими менеджерами. Але він просто не зміг знайти для мене застосування в тій формі, в який я наразі існую. В компанії є певні труднощі, а відкривати для мене нову посаду немає сенсу. І я це також розумію. З одного боку, мені шкода йти, але після того, як я переварила інформацію, що закрився Ukraine Today, мені би важко було залишитися, навіть якщо би така пропозиція надійшла.

— В «1+1» велика кількість новин, інформаційних та розслідувальних програм — і ви залишилися зайвою?

— Там працюють люди.

— А що сталося з вашою заступницею — Юлією Соцькою?

— Юлія залишилася в компанії, хоча їй було складно — ми привезли її з Канади, брали на посаду шеф-редактора телеканалу, й коли було прийняте рішення закрити телеканал, це для неї було важке рішення. Але тепер їй знайшли місце, вона заступниця директора новин Сергія Попова з питань міжнародної співпраці — тобто вона керує саме міжнародними корпунктами. Вона знайшла собі місце, і я дуже рада, бо вона хороша працівниця, яку дуже шкода було втрачати. Я рада, що вони дійшли згоди й вона не повернулася в Канаду, а залишилася з нами.

— Ви щось знаєте про скорочення в інших проектах групи?

— Я перестала працювати з «1+1 медіа» 30 грудня, і якщо були такі плани, то вони це відбувалося без мене.

— У вас є нині пропозиції щодо нової роботи?

— Так. Але я ні з ким не спілкувалася щодо роботи, зробила паузу на місяць — і коли я повернулася з такої умовної відпустки, пропозиції надійшли. Із Ткаченком ми також зустрічалися, щоб обговорити можливості подальшої співпраці, але є й інші пропозиції, і я їх розглядаю. Про конкретику зарано казати, в мене ще не відбулися фінальні зустрічі, але скажу, що хотіла би залишитися в інформаційному телебаченні.

— Фактично проект існував два з половиною роки. Наскільки ідея іномовлення на комерційному приватному каналі виявилася продуктивною й цікавою?

— Те, що нам було цікаво, — це навіть не питання. Нам було дуже цікаво, й цим давно треба було комусь зайнятися. Те, що воно відбулося на комерційному телеканалі, — теж нормально, бо наша держава навіть Криму не змогла захистити, — зрозуміло, що їй було не до запуску іномовлення. Тобто всі ці ініціативи були дуже правильними; неправильно було в цій ситуації було просто закрити його. Не спробувати передати комусь, наприклад, тому ж МІПу або МЗС, хоча би права на домен. Тому що ми зібрали хорошу аудиторію, постійну, якісну, велику.

— У своєму інтерв’ю «Детектору медіа» ви казали, що не мали можливості порахувати свою аудиторію по країнах.

— Тоді ми говорили тільки про аудиторію телеканалу, а якраз про інтернет-аудиторію все зрозуміло — вона дуже легко обраховується, й вона була цінна, її можна було комусь передати, а не закривати — і все.

— Ви вели такі перемовини з кимось із боку держави?

— Колись ми розмовляли зі Стецем, це було дуже давно, але в нього була така позиція, що вони запустять свій проект, і більше їм ніхто не потрібен; відтоді ми не зустрічалися. А коли у грудні рішення було прийняте, мене просто не включали в якісь перемовини з цього приводу. Тому що рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

— Але, можливо, ви знаєте, чи вів такі перемовини Ткаченко?

— Ні, ми з ним цього не обговорювали. Можливо, якщо було би більше часу і проект не закрили за один день, то я би якось отямилася і вирішила б якось діяти в цьому напрямку. Але ситуація була настільки несподіваною, що я не встигла чогось продумати.

— Ви ж підписуєте контракт на співпрацю — невже ви не захищені від раптового звільнення?

— Так, звісно, ми підписуємо угоду, але вона не гарантує мені певного строку роботи.

— Нещодавно вийшов фільм « ТСН.20 років», із якого стає зрозумілим, що всі ці роки «ТСН» мав проблеми зі владою — темники, тиск влади, цензура. Ви стикалися з подібним, коли працювали в «ТСН»?

— У нас були певні обмеження, але ми намагалися їх обійти — як усі журналісти в усій країні. Особливо за часів Януковича, який був такою собі священною коровою. Але були теми, за які ми хапалися й намагалися дотиснути до кінця.

— А на Ukraine Today?

— О, це зовсім інше. Це був унікальний для нашої країни досвід, тому що в мене не було жодних обмежень, крім моїх уявлень про відповідальність перед колективом та відповідальність за інформацію перед своєю країною. Мені ніхто не казав, як і що висвітлювати. І я не знаю інших проектів, які могли би почуватися так вільно в інформаційному просторі.

— Можливо, тому вас і закрили — як узагалі некомерційний проект, який не приносить грошей?

— Не тому. Перед нами взагалі не ставили завдання бути комерційно успішними, а коли поставили, то ми не встигли його реалізувати.

— А коли перед вами поставили таке завдання?

— У липні, коли ми узгодили нову стратегію, ми собі поставили мету наростити аудиторію й намагалися її комерціалізувати.

— У тому ж фільмі «ТСН.20 років» Ткаченко розказав, що взагалі-то бути жовтими для новин — це непогано, тому що треба йти за побажаннями аудиторії. Ви поділяєте таку думку?

— Розумієте, якщо йдеться про комерційне телебачення, як у нашому випадку, без серйозних перегинів — це добре. Тому що це дає рейтинг, завжди дає аудиторію. Не можна казати, що це погано для основної мети цього бізнесу.

— А яка вона?

— Заробляти гроші. З іншого боку, це соціально відповідальний бізнес, і тут треба дотримуватися балансу, щоби не перегнути палицю. Ми в «ТСН» робили так: усю цю жовту частину новин ми вивели в окрему програму — «ТСН. Особливе». І це було правильно. Люди, які все це люблять, мали свою програму: вона новинна, там була інформація про все, що нині відбувається, але з жовтою подачею, і була маса таблоїдних тем. І це нормально для комерційного телебачення. Загалом, це світові тенденції, й навіть такі великі метри, як ВВС або CNN, вдаються до подібної подачі новин. Не в такому обсязі, як у нас, але їм усе одно треба це робити — якось бадьорити свою аудиторію, тому що вона старіє, втрачається через конкуренцію з не менш жовтим інтернетом. І всі світові інформаційні канали трошечки в цей бік зсуваються — на емоції, на переживання, на драму. Я не кажу, що це добре — але це факт. І тому важливо зауважити, що Україні в першу чергу бракує телебачення, яке не є комерційним, такого, що не ставить собі за мету заробляти гроші на своїх глядачах.

— Для цього багато людей б’ється за створення суспільного ТБ. Як вам здається, чи є в нас перспективи суспільного ТБ? Як його треба фінансувати — коштом бюджету? Глядачів?

— Розумієте, змусити людей платити за одну платформу, суто телевізійну, вже неможливо. Якщо майбутній керівник суспільного мовлення знайде якусь модель, яка розвиватиме суспільне мовлення на різних платформах — тоді він знайде спосіб, як із цих різних платформ отримувати якісь гроші. Тепер, коли ми ведемо мову про суспільного мовника, ми маємо на увазі завжди телебачення. І це дуже погано. Ми живемо в ХХI столітті, у 2017 році. За останні роки споживання медіа дуже змінилося. Якщо ми кажемо тільки про телек, це дуже погано — тому що аудиторія телевізора старіє. І це не ті люди, на яких має бути розрахована сила слова суспільного мовника — він має боротися, має поширювати інформацію, впливати на тих людей, які впливатимуть на наше майбутнє.

— Але ж в Україні дуже активний саме електорат, що є аудиторією телевізора, конкретніше — «UA: Першого». Наші славетні бабусі.

— Їх, як би це не звучало, треба просто пережити. Вибачте. Але ви бабусь уже не переконаєте, отаких, яким 60+. Свою стратегію в даному випадку треба базувати не на тому, що це буде класний телеканал, а на тому, що це буде офігенний контент, який сприйматимуть підлітки через «Вконтакті», середній клас через Фейсбук, хтось — ще через щось і, можливо, хтось — через телевізор.

— У вас є досвід створення каналу, який не планувався як постачальник контенту для різних платформ. Чому ви погодилися очолити канал, якщо вважаєте суто телевізійний проект безперспективним?

— По-перше, це був 2014 рік, і все, що відбувалося тоді, відбувалося дуже швидко.

— А взагалі чия це була ідея?

— Це був конгломерат різних ідей, але в першу чергу драйвером цієї ідеї був Ткаченко. Спочатку ідей було багато — була ідея мовити російською, робити російськомовний інформаційний канал; була ідея перекладати англійською «ТСН. Тиждень» — і так потроху все дійшло до Ukraine Today у тому вигляді, в якому воно виникло. Ми тоді вміли робити телебачення, з інтернетом тільки знайомилися, й тому вирішили робити те, що вміємо. А потім воно поступово перетворилося на інтернет-проект, — тому що з’являється розуміння, що телебачення — це дорого, і взагалі не зрозуміло, для кого робиться. Я маю на увазі не в Україні, а аудиторію поза її межами, яку складно проаналізувати.

— У нас уже є спроба зробити щось на кшталт суспільного телебачення, яким ви його описали — це «Громадське»: воно некомерційне, мовить на різних платформах, його контент показують різні ефірні канали.

— Ця історія мені уявляється більш оптимістичною. Бо, все ж таки, щоби робити щось класно, не треба заморочуватися з тим, як пристосувати людей, які вже працюють. «Громадське» — така жива структура; хтось до нього приєднується, хтось відпадає. Воно подібне до християнства в перші віки свого існування: наче його й немає, але воно є. Вони ще не створили великої системи, що працює, в них є люди, які становлять їхній кістяк, а всі інші приєднується тимчасово. Мені здається, що з погляду контенту, який вони виробляють, це класно — тому що вони не заморочуються на тому, де цей контент виходить — це телек, чи інтернет, чи соцмережі. Вони саме цим мені подобаються. А для того, хто очолить майбутнє суспільне, це буде великий виклик; адже треба буде всіх звільнити, приміщення здати в оренду і зробити маленький, але впевнений у собі телеканал.

— Ось вам і план дій — не бажаєте подати кандидатуру на конкурс?

— Не впевнена. (Сміється.) Я взагалі не певна, що в Україні хоч у когось, хто здатен керувати телеканалом, є потрібна для необхідних кроків рішучість та впевненість. Щоби зробити один, або два, або навіть три канали — «Суспільне», «Суспільне. Культура» та, наприклад, «Суспільне. Діти», — вся ця громадина, яка нині є, зовсім не потрібна. Коли я вперше була там усередині, подумала: «Боже, тут можна тільки квести влаштовувати! Хто всі ці люди і що вони тут роблять?» Це був шок. І якщо навіть такий герой знайдеться, то мало шансів, що його фінансуватимуть: поки гроші дає держава, навряд чи йому дозволять зробити те, що необхідно.

— А ви поділяєте думку чистини наших ЗМІ, що нинішня влада не тільки не ліпша за попередню, а ще й більше тисне на ЗМІ, шантажує їх ліцензіями, що є темники, «смотрящі» й т. д.?

— Це правда, така думка нині активна нав’язується деякими ЗМІ.

— Ви підтримуєте її?

— Звісно, ні.

— Але ваші ж колишні колеги, ще зовсім недавно ваші колеги, наприклад, зробили цілий фільм про «каральний орган АП» — жахливу Нацраду, котра намагається позбавити ліцензії незалежний і гордій телеканал.

— Вони (я маю на увазі владу), безумовно, докладають зусиль, щоби такі програми виходили. І їхні зусилля ми бачимо — і з каналом «112», і всі ці чутки про перетягування каналів на свій бік або намагання встановити контроль, свою людину на каналах — вони не посприяли тому, щоби люди перестали вірити в «тиск влади на ЗМІ». Насправді ж такого прямого тиску немає. Але я два з половиною роки працювала в такий структурі, де взагалі була нікому не підконтрольна, тому не можу знати всіх нюансів.

— Але ви ж не емігрували, не перестали розмовляти з колегами, читали ті ж самі ЗМІ?

— Так, усі ці ігрища навколо певних ресурсів я розумію. Але руками я цього не помацала, скажімо так. Мені не довелося брати участі в програмах, у яких мені потрібно було щось робити не так, як я вважала за потрібне.

— А у вас є розуміння того, що відбувалося з ліцензією каналу «1+1» перед новим роком?

— Я думаю, що це з'ясування стосунків Петра Олексійовича та Ігоря Валерійовича. Перед новим роком сталася націоналізація «Приватбанку», й цим людям треба було заявити про межі свого впливу. Мені здається, таким чином кожен із них окреслив межі своєї території.

— Інша постійно обговорювана теза щодо наших медіа — про недотримання ними стандартів. Як ви оцінюєте якість наших новин із погляду дотримання стандартів?

— У мене була така історія: коли ми вирішили закрити канал, ми зібрали журналістів, і вони одразу почали мені закидати, що ми також не дотримувалися стандартів. Я попросила присутніх назвати ці стандарти, їх сім штук. Колегіально назвали п’ять. На практиці, коли ти працюєш у щоденному режимі, ти все одно не тримаєш їх у голові не те що всі сім, а навіть п’ять. Вони на підкірці є, але ти постійно в русі, чимось жертвуєш, щось підбираєш, щось викидаєш… І так само розвивається наша журналістика. Ми постійно шукаємо цей шлях. З одного боку, ми хочемо довести, що політики брешуть, а з іншого боку — ми ще не знаємо, як вести з політиками правильний діалог, коли можна з них витягати інформацію або ловити їх на якихось діях, — і не виглядати при цьому як сварливі баби.

— У нещодавньому дослідженні КМІСу виявилося, що нині довіра українців до наших ЗМІ найнижча за всі 25 років незалежності. Якщо ви вважаєте, що ми шукаємо шлях до стандартів, до свободи слова, балансу — то ми якось не туди йдемо, судячи з реакції глядачів і читачів.

— Це тому, що за останні два з половиною роки медіа зробили дуже багато корисного. Вони, по-перше, почали говорити багато. По-друге, вони надали можливість говорити різним людям. Тобто, по суті, в нас нарешті постала свобода слова. Але люди, які звикли споживати інформацію в інший спосіб, трішки пришизіли від цього «свята життя». Тут тобі Юля кричить, тут тобі Рабинович кричить, тут ще хтось, і всі кричать — де ж тут не розгубитися? А наші медіа тим часом нарешті почали освоювати величезну ідеологічну модель, яка має назву «свобода слова». Ми в ній уже повправлялися, тепер треба вправлятися в тому, що зветься «відповідальність слова». А з цим у нас і досі є нюанси.

— Не можу не нагадати вам, що приблизно половина наших медіа заявляють, що в нас катастрофічна ситуація за свободою слова.

— На жаль, наші медіа цією свободою слова користуються не в міру, та забувають про відповідальність. У такій спосіб вони певною мірою доклалися до того, щоби люди перестали їм вірити. Історія почалася ж не вчора, а в 2004 році, коли у 5-го каналу почали відбирати ліцензію, і 5 канал почав говорити про те, що це наступ на свободу слова. Після революції прекрасний канал НТН зрозумів, що це схема, яка працює. Він цю схему взяв і переніс на себе.

І відтоді будь-яке медіа, яке запускається в Україні й хоче голосно про себе заявити, використовує цю схему. До того ж у нас у країні легітимно створювати медіа фактично неможливо. Постійно є якісь нюанси, особливо це стосується телебачення. І коли виникають питання з дотриманням умов ліцензії і її починають відбирати, ніхто ж не скаже: «Я отримав ліцензію тому, що трохи приплатив». Легше ж сказати, що це наступ на свободу слова! І ця схема, яка працює, також привела до зневіри наших громадян у медіа, а не тільки через те, що вони не були готові до свободи слова. У 2014 році довіра до ЗМІ була дуже високою, але за два роки всі ці маніпуляції її вбили. І саме цей пункт, довіра українців до ЗМІ, була ціллю інформаційної війни. І ми програли її в цьому напрямку, я вважаю.

— А взагалі в інформаційній війні ми програємо?

— Ми мислимо про інформаційну війну як війну звичайну, але це не так: у ній не можна виграти або програти. У ній можливо тільки щось записати собі щось в перемогу, а щось нам запишуть як поразку. Тут важливо рухатися, не зупинятися, розповсюджувати свою ідею, незважаючи на рухи інших держав, утворень, політичних партій тощо. Нещодавно я дивилася — нарешті я можу подивитися програму свого чоловіка — «Свободу слова», яка була присвячена нашій інформаційній політиці за межами держави. Й експерт, здається, Сергій Таран, дуже правильно сказав, що українські політики трошки провінційні. І вони везуть назовні всі свої очікування. А дорослі політики всередині країни можуть хоч повбивати один одного — але назовні вони несуть якесь абсолютно консолідоване уявлення про себе, свою державу і про те, що в ній відбувається. Незалежно від того, чи ти влада, чи ти опозиція — назовні ти мусиш представляти країну з консолідованої позиції. І мені здається, що це проблема: наша держава не може домовитися, яке консолідоване уявлення про нашу країну ми несемо назовні. Мінські домовленості — це добре чи погано? Ми хочемо з них виходити чи ні? Як ми спілкуємося з міжнародними політиками, які несуть нам загрозу? Чи винесли наші організації, які опікуються міжнародною політикою, урок із історії з Трампом? Чи не повториться ця історія з виборами у Франції? Я сподіваюся, що вони винесли урок. Та невдовзі побачимо.

Фото: Олексій Темченко