Володимир Іваненко народився 1954 року в м. Керч. Закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут і спершу займався розробками в царині суднобудування. Потім кілька років життя присвятив роботі в карному розшуку обласного відділу МВС м. Миколаєва, проте вирішив піти з посади слідчого в чині капітана, захопившись ідеєю створення недержавного телемовлення.

Зміг наполягти на зустрічі в Радянському фонді культури з Раїсою Горбачовою та академіком Дмитром Ліхачовим і переконати їх підтримати створення в СРСР першого недержавного кабельного телеканалу. 1988 року в Миколаєві почав мовити Молодіжний відеоканал, а пан Іваненко став його першим директором. Згодом канал перейменували на «Творче об'єднання нових інформаційних систем (ТОНІС)» і він переїхав до Києва, де знову змінив назву — цього разу на «ТЕТ-а-ТЕТ» (згодом — ТЕТ).

2002 року Володимир очолив правління Агентства з захисту авторських і суміжних прав «Гарант-медіа-інтернешнл». Медіаменеджмент поєднував із продюсуванням — став одним із перших незалежних продюсерів на території колишнього СРСР (стрічки «Страсті за Володимиром», «Зимова вишня — 2», «Чоловічі ігри»). 1993 року разом із дружиною заснував щорічний міжнародний фестиваль телевізійних програм «Оксамитовий сезон». Загалом відбулося десять фестивалів, які щоразу були подією.

Проектом, реалізації якого чи не найбільше прагнув Володимир Іваненко, була міжнародна супутникова система «Слов’янський канал». Канал мовив із грудня 1994 по травень 1995-го на 44 країни світу. Через брак фінансування та підтримки проект було призупинено. 2006 року Володимир Іваненко раптово помер. Його дружина та партнер у всіх проектах Валерія Іваненко здійснила перезапуск каналу SCI (ТОВ «Міжнародний “Слов’янський канал”») в 2008 році. Він мовив декілька років.

«Детектор медіа» попросив друзів та колег пана Іваненка згадати, якою людиною був Володимир Олександрович та скільки всього встиг зробили за 52 роки життя.

Тетяна Цимбал, дикторка й ведуча програм українського телебачення:

— Володя — один із найяскравіших людей, яких мені доводилося зустрічати. Хоча я не можу поскаржитися, що мало з такими спілкувалася по життю. Він був своєрідною особистістю. Для нас — телевізійників — він був особливий тим, що створив першу вітчизняну недержавну телекомпанію. Разом із дружиною, ще в Миколаєві. Як будь-яка нова справа тоді — все починалася буквально в квартирі. Прийшла ідея й потрібен був величезний ентузіазм, щоб її втілити. Це цікава й романтична історія.

Тож він першопроходець, тому його ім’я можна поставити поряд з іменами корифеїв телебачення, яких знає не одне покоління журналістів, режисерів, акторів. Володя був романтиком, людиною надзвичайної долі, яка мала не одну професію. Один із найвідоміших його проектів — міжнародний фестиваль «Оксамитовий сезон», на який телевізійники з різних країн привозили свої програми і ділилися досвідом. Я була постійним членом журі «Оксамитового сезону». Найяскравіші імена, якими жило тодішнє телебачення, були на цьому фестивалі, а брати в ньому участь стало дуже престижним. Цей проект не обмежувався внутрішніми корпоративними інтересами, він виходив за рамки нашого інформаційного простору. І вони з Валерією піднімали це в найскрутніші роки, коли здавалося, що немає коштів ні на що, багато чого, навпаки, закривалося.

Я пам’ятаю, як виникла ідея Слов’янського каналу. Йому казали люди з іменами, що треба написати концепцію й сумнівалися, що вийде об’єднати інтереси українців та поляків. А Володя казав, що треба купити супутник перш за все! І він це зробив. Загорівся ідеєю вийти на слов’янські країни не на засадах православ’я чи чогось, що б звузило масштаби історичного, культурного, мовного чи туристичного різнобарв’я…

Але Володя дуже рано пішов із життя. Може, згорів з усіма цими справами. В той час все це було дуже непросто. На вигляд він був суворий, із чорною бородою й темними очима. Але коли він щось тобі розповідав, ділився ідеями, ці очі раптом починали випромінювати щось таке, що ти наче під гіпноз потрапляв. Нам дуже не вистачає таких людей сьогодні. Тих, хто б вигадував нові проекти для українського телебачення, а не копіював. Наше ТБ сьогодні працює всередину, на міжусобиці, а не на позиціонування України в світі.

Але не стало Володі — й цього не стало. Ось що таке роль особистості в історії. На жаль, у нас мало знають своїх героїв. Він гідний нашої любові та пам’яті.

Давид Черкаський, український художник-мультиплікатор, режисер-мультиплікатор і сценарист:

— Мы с Володей и дружили, и сотрудничали в рамках «Бархатных сезонов». Тогда и познакомились, когда они с Лерой придумали фестиваль. Помню, Володя произвел на меня впечатление совершенно непонятного человека. Можно сказать даже, что сложилось отрицательное впечатление. Такой вдохновенный, вечно строит такие безумные прожекты. Я думал: ну как они могут исполниться?! Но всё, чтобы он ни придумал, реализовывалось. Это его какой-то странный дар, и в этом смысле Володя был гениальным человеком. Столько темперамента, напора, фантазии. Так что мое мнение изменилось. Они с Лерой составляли очень хорошую компанию. Этот фестиваль стал просто замечательным делом, он каждый год собирал фантастических людей. И вот такая нелепая смерть...

Володимир Бистряков, український композитор, автор музики до багатьох фільмів та мультфільмів:

— Он из тех людей, которых мы называем чудаками. А потом, по прошествии какого-то времени, понимаем, что они во многом способствовали возникновению каких-то новых вещей и тенденций. Когда ты встречался с Володей, он сразу заваливал тебя кучей грандиозных планов о своих телеканалах. Другим это казалось бы неподъемным, а у него энергии хватало на все. Когда я узнал, что он в прошлом был оперативным работником милиции, у меня в голове это не укладывалось. Потому как у него, судя по делам, был гуманитарный склад ума. Создав первый частный телеканал, он уже стал революционером.

Мы с ним сотрудничали в контексте «Бархатных сезонов», в которых я и участие принимал, и был членом жюри. Много общались во время всех фестивальных путешествий и круизов. Володе очень шел смокинг и бабочка, и со своей бородой он был такой мефистофелевский товарищ. Я еще шутил, что если к нему подключить динамомашинку, он мог бы питать своей электроэнергии небольшой поселок! Таких энерджайзеров очень мало, и мы их, как правило, не ценим. Считаем, что у них есть денежный интерес. Он был далек от этого, для него было важно продвигать идеи. Он был трудоголиком, и еще и писал хорошие стихи. То есть весь состоял из нестыкующихся элементов.

Он притягивал в свой круг знаковых личностей. Кого у нас только не было — от Бевзы, Сафоновой, Лучко, Ахеджаковой, Пахмутовой с супругом. Таким людям культура Украины и даже мира очень обязана. Он много сделал для телевидения и вообще коммуникации людей, вокруг него всегда был интернационал — в хорошем смысле слова. Все это вспоминается как лучшие годы нашей жизни.

Ему было трудно, он сталкивался с бюрократией и ржавой машиной государства, где ничего нельзя без взяток и блата. Но как-то умудрялся все это пробивать. Наверняка у него были и кризисы душевные, но он их скрывал и всегда был очень позитивным. Я никогда его не видел в стрессах и фобиях. Это был человек, заряженный на успех. Он долгие годы мечтал о славянском канале, который бы объединил культуры. Это сейчас было бы очень актуально, когда все так разобщены.

Когда он неожиданно ушел из жизни, я подумал, что там он нужнее, чем здесь. Там тоже нужны такие энергичные люди. Бог его позвал к себе.

На фото:

Володимир Іваненко, сімейний архів

Тетяна Цимбал,  «Новомедіа»

Давид Черкаський,  «Фокус»

Володимир Бистряков, «РИА Новости Украина»