АТО на сході країни, воєнна й пропагандистська агресія Росії, спротив корумпованих політичних і бізнесових еліт реформам, радикалізація громадських настроїв, вихід на авансцену нових гравців — «людей у камуфляжі»... Усе це вимагає від журналістів і медіа значних і часто болісних трансформацій, спричиняє палкі дебати, загострює протистояння різних позицій. Додайте сюди тотальну залежність ЗМІ від олігархів — і виходить своєрідний «медійний коктейль Молотова», що раз у раз вибухає в медіаспільноті.

Як у цій ситуації знайти цінності й правила гри, здатні якщо не об'єднати атомізовану журналістську спільноту, то хоча би зняти агресію й допомогти почути одне одного? Які кейси спонукають до рефлексій, які уроки й висновки при цьому видаються важливими?

«Детектор медіа» поставив кілька запитань нашим колегам і починає публікувати їхні відповіді. Сьогодні читайте думки Тетяни Даниленко, ведучої 5-го каналу.

Відповіді Олексія Бобровникова дивіться тут. 

— Які кейси останнього часу в українській журналістиці видаються вам найважливішими? Позитивні та негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

— Головний негативний кейс цього року — публікація даних на сайті «Миротворець». Як на мене, ключовим моментом був не стільки факт публікації персональних даних, скільки реакція суспільства на це й повна неспроможність медіаспільноти пояснити, в чому проблема. Історія стала однією з багатьох, що поляризують країну. З одного боку, були журналісти, які казали приблизно таке: «як вам не соромно, нас підтримує Дуня Міятович, Україні тепер не дадуть безвіз». А з іншого — люди, абсолютно впевнені, що медіа легалізують так звані ДНР-ЛНР. Водночас ніким так і не було роз’яснено, що відвідування окупованих територій — це не вияв громадянської позиції журналіста, а бажання медіа показати, що там відбувається. Професійної, неполітизованої дискусії не відбулося. Плоди цієї проблеми галузь буде пожинати весь час, доки триватиме війна.

Позитивний кейс - історія з постановочними воєнними фото Муравського. Український фотоцех дуже переконливо й аргументовано виступив із позицією, що прикрашання реальності та відверта брехня не можуть мати нічого спільного ні з професіоналізмом, ні з патріотизмом. У підсумку Муравський лишився народним фотографом, при своїх інтересах та зі своїми шанувальниками, а органи влади, можливо, наступного разу замисляться, перш ніж фабрикувати байки.

— Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

— Висвітлюючи теми АТО й Донбасу, український журналіст у більшості випадків загнаний у рамки кон'юнктури. Він обов’язково має говорити про героїзм солдатів, зростання патріотизму й громадянської свідомості мешканців, про «зростання проценту жирів у маслі» в забезпеченні армії тощо. Натомість при висвітленні проблемних питань медіа скочуються до узагальнень, які нерідко є дискримінаційними. Яскравий приклад — тема добровольчого руху. Впродовж початкової фази війни ЗМІ формували героїчний образ добровольців та волонтерів, тимчасом як тепер про добробати говорять переважно з негативними конотаціями, як про проблему держави. Хоча елементарні цифри, які є у вільному доступі, зокрема, дані військової прокуратури — не дають підстав стверджувати, що кількість злочинів серед добровольців є вищою, ніж серед строковиків військової служби.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

— Як на мене, йдеться не стільки про свідоме замовчування, скільки про зацикленість медіа. У полі їхнього зору — війна, корупція та актуальний на поточний момент скандал. Більше «перетравити» ЗМІ зазвичай не вдається.

— У ситуації гібридної війни певні теми коментуються не зовсім адекватно не лише офіційними особами, але й навіть експертами (наприклад, тема «казематів СБУ», де нібито утримують військовополонених, але на офіційному рівні цього не визнають). Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми? Кейси «Громадського» та інших каналів, на ваш погляд, про що?

— Тема секретних тюрем — це гол, забитий і владою, й журналістами у власні ворота. Її гібридність полягає в тому, що Україна на рівні політичного керівництва не бажає формального визнання факту збройного конфлікту на своїй території. Оскільки війни немає, то й військовополонених теж бути не може. Водночас ми регулярно чуємо повідомлення про те, що в Мінську сторони домовляються про обмін заручниками. Процедура цього обміну — досить складна й має низку правових прогалин, про які журналістам та правозахисникам відомо давно. Саме така ситуація і стала підставою для резонансного звіту Amnesty та HRW. Судячи з усього, для влади репутаційний удар від цього звіту виявився меншим злом, аніж законодавче врегулювання статусу фактичних військовополонених. Для журналістів меншим злом було фрагментоване висвітлення теми. Загалом медіа були поставлені в дуже незручне становище: вони мали або мовчати про це взагалі, або говорити речі, які однозначно будуть використані проти держави в момент війни.

Врешт-решт ЗМІ або промовчали про звіт правозахисників, або подали лише їхню заяву про існування секретних тюрем та спростування СБУ. Громадське пішло далі й розповіло історії осіб, яких утримували в неіснуючих тюрмах, таким чином викривши брехню СБУ. Але колеги навіть не робили намагань пояснити, що це за заклади й чому там опиняються люди. Це було показано як чергове свавілля українських силовиків, цілком порівнянне з тим, що коїться на непідконтрольних територіях. Та й сам звіт ставить знак рівності між порядками в Україні й так званих ДНР-ЛНР. Але це груба й свідома маніпуляція як із боку авторів звіту, так і з боку журналістів. Як висвітлювати теми, про які ніхто не хоче говорити, думаю, «Громадське» вчити не треба. Навіть у найскладнішій ситуації можна принаймні спробувати ставити правильні запитання правильним спікерам. Проблема тюрем СБУ відома омбудсмену, голові уряду, спікеру.

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

— Усі ми бачили цифри Vox Ukraine, із яких випливає, що ключові канали кажуть про Петра Порошенка або добре, або нічого. Заради справедливості хотілося б додати — це не унікальна в історії України ситуація. Як на мене, ключові канали та їхні власники не поспішали би конфліктувати з Банковою, навіть якби до влади прийшов Бокасса. Як і за Януковича, головним критиком Президента залишається «Дзеркало тижня». В останньому номері — розгромна стаття, яка викриває неправдивість даних, озвучених Порошенком у посланні до парламенту. Показово, що в решті медіа ця тема не мала ніякого розвитку. Щодо моєї персональної історії з критикою Порошенка, то вона не дуже показова — для 5-го каналу він не лише Президент країни, але і власник. А з власником підписано угоду про невтручання, яка, з одного боку, гарантує незалежність редакційної політики, а з іншого — попереджає про неможливість шкоди його репутації.

— Що, на ваш погляд,  розділяє українську медіаспільноту нині — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — в яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

— Медіаспільноту розділяє цілий клубок проблем, і це проблеми не окремо взятої галузі, а всього суспільства. Є багато взаємної недовіри, немає лідерів, до того ж складні й неодновимірні виклики, яким треба протистояти. Об’єднати може холодна професійна дискусія про етику та стандарти, яким би дискредитованим не було слово «стандарти».

Фото: Дмитро Хорошаєв