Відповіді дужі різні: хтось вважає найактуальнішими проблеми падіння професіоналізму, зневагу до стандартів, лінь. Хтось — залежність медіа від власників та відсутність протидії з боку редакційних колективів, втрату корпоративної солідарності. Хтось — тиск влади й політиків, їхнє намагання дискредитувати журналістів-розслідувачів.

Коли назвали «дешеву журналістику», «гібридну журналістику», самоцензуру журналістів, замовні матеріали всередині корпорації та інші проблеми. Залишається дрібниця: після осмислення почати роботу над помилками, щоби й відновити довіру суспільства, й змусити владу й політиків рахуватися з медіа, а не лічити, скільки серед них «своїх», а скільки — «чужих»... Коротше кажучи, зі святом, колеги!

«ДМ» поставив таке запитання: «Назвіть три головні проблеми української журналістської спільноти на теперішній момент. Як їх подолати?»

Відповідають Мирослава Гонгадзе, Інна Кузнецова, Дмитро Гнап, Олександр Дубінський, Роман Бочкала, Павел Казарин, Леонід Швець, Севгіль Мусаєва-Боровик, Світлана Крюкова, Отар Довженко, Олексій Мацука, Денис Казанський, Олександр Піддубний, Юрій Луканов, Дмитро Лиховій, Антоніна Черевко, Ірина Славінська, Лариса Денисенко, Ксенія Туркова, Олексій Бобровников, Настя Станко, Сергій Томіленко.

Мирослава Гонгадзе, шеф-редакторка української служби «Голосу Америки»:

— Журналістика як професія в цілому у світі переживає великі трансформації. Розвиток інформаційних технологій, мобільний інтернет і зростання впливу особистості призвели до того, що нині кожен може доносити важливу для суспільства інформацію, зокрема за допомогою соціальних мереж. Тому для професійних журналістів як ніколи важливо знайти власну нішу й усвідомлювати, що їх відрізняє від загалу. А це, на мою думку, зокрема, відповідальність перед суспільством. У цьому я бачу першу й одну з головних проблем українського журналістського середовища — прагнення сенсацій і зацикленість на гарячих матеріалах. Це як прагнення вдягнути блискучу сукню на білизну, що погано пахне. Як на мене, журналісти мають не вестись, а вести, ми маємо давати людям нові посили, розуміння, нову якість, давати поживу для роздумів та ухвалення усвідомлених рішень, а не годувати людей пережованими сенсаціями. Шлях до вирішення — розвиток самосвідомості та повага до журналістських принципів.

Друга проблема — лінь. Небагато журналістів здатні й бажають витратити трохи часу й покопатися в першоджерелах. Відбувається переказування інколи просто неправдивої й неперевіреної інформації, а то й елементарне маніпулювання інформацією. До цієї ж категорії я б віднесла й таку елементарну проблему, як незнання іноземних мов і нездатність користуватись іноземними джерелами. Досі вражає, як навіть в умовах війни українські журналісти користуються російськими джерелами інформації. Вирішення прості — читати першоджерела і вчити мови.

Ну й третя проблема, з тих, що лежать на поверхні, — це те, що медіа так і не стали в Україні бізнесом і власники медійних ресурсів створюють їх і використовують заради власних бізнесових і політичних інтересів. У журналістських колективах так і не працюють затверджені етичні принципи, коли журналісти можуть чесно виконувати свою роботу, не боячись покарань чи звільнень. На жаль, цю проблему вирішити найскладніше, бо це можливо лише зі зростанням відкритості суспільства, бізнес-практик, а отже й зростанням інвестицій, здатності медійних колективів позбуватися тотальної залежності від власників ресурсів і здатності журналістів із легкістю знаходити роботу.

Інна Кузнецова, головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода»:

— Журналістські проблеми можна, що називається, нанизувати одна на одну. Мабуть, найперша — недотримання журналістських стандартів. Не так давно мені довелося дискутувати на тему дотримання балансу в журналістських матеріалах. Колега доводив, що під час війни треба бути в першу чергу патріотом, а не думати про якийсь баланс. Але якщо в питаннях висвітлення конфлікту на сході країни журналістам важко дотримуватися балансу саме через попит суспільства на однобічну інформацію, то в багатьох інших випадках ніхто й не замислюється над необхідністю надати протилежний погляд, ніби так і треба. В гонитві за оперативністю подекуди втрачається достовірність, з’являється неперевірена інформація, джерелом якої є як не соцмережі, то чиїсь «вкиди».

Колись вважалося, що бути самостійними ЗМІ заважає відсутність коштів у журналістів для того, щоби створити власний журнал чи телекомпанію чи об’єднатися й знайти менеджера, що зробив би проект прибутковим. Бо поки власник залежить від влади, газета писатиме, а журналісти робитиме те, чого він вимагає. На жаль, за десятки років мало що змінилося. Зарплатня в галузі залишає бажати кращого, тож професіонали змушені працювати на кількох роботах; а інші працюють, як уміють, при цьому скаржачись на лиху долю. Хоча скаржитися можна багато кому. Вирішити ж проблеми професії може тільки саме професійне середовище; а тим часом ефективна саморегуляція в журналістській спільноті практично відсутня. Треба налагодити механізм для обрання в ці всі органи саморегуляції — етичну комісію чи, скажімо, медіараду — людей, яким справді довіряє більшість професійного середовища. Це означає, що ми налагодимо головне — комунікацію й довіру. А практично робити це дозволяють сучасні технології: не треба — та й неможливо — збирати журналістів на архаїчні «партзбори», зате можна організувати таку дискусію в соцмережах, гугл-формах. І важливо, щоб цей організм — етична комісія — був «живим», люди там мають мінятися часто. Тоді буде взаємна відповідальність і та сама спільнота реально утвориться.

Дмитро Гнап, «Слідство. Інфо» («Громадське ТБ»):

— Головна проблема української журналістської корпорації — поділ на незалежні й контрольовані ЗМІ. Тимчасом як журналісти нечисленних незалежних медіа відстоюють свободу слова, ставлять владі неприємні запитання, журналісти контрольованих великим бізнесом чи політиками медіа беруть участь у джинсі чи цензурі, стають інструментами політтехнологій. Вирішення проблеми старе як світ: створення нормальних медіапрофспілок у контрольованих медіа, підписання угод про редакційну політику з власником. Це, зрештою, захистить не лише репутацію самих журналістів, а й врятує їх від безцеремонного звільнення, коли вони вичерпають свій ресурс і власник вирішить замінити їх новими заробітчанами. Як уже не раз траплялося на великих телеканалах.

Щодо незалежних ЗМІ, то останнім часом журналісти стикнулися з кампанією з дискредитації, стеження, почастішали фізичні напади. Журналісти дадуть раду цим проблемам, як дали в часи Януковича. Але такі випадки відсувають Україну назад у ситуації зі свободою слова.

Олександр Дубінський, ведучий програми «Гроші», «1+1»:

— Проблема первая — отсутствие цели. Корпорация считается таковой, когда преследует одну цель. Для журналистского цеха этой целью должна быть правда, честное освещение тех или иных событий. У нас же это совершенно не самоцель. Журналисты преследуют абсолютно другие — и разные — цели. Кто-то зарабатывает деньги, кто-то славу, кто-то идет в политику, кто-то работает ради самовыражения. И очень мало кто работает ради правды в том понимании, в котором ее должна представлять журналистика: сбалансированное освещение событий, с несколькими источниками информации и проверкой фактов.

Проблема вторая — отсутствие взаимной поддержки. Журналисты совершенно не поддерживают друг друга, нет цеховой солидарности. В качестве примера приведу ситуацию с нападениями на моих коллег. После революции — 2000 нападений, и только 16 приговоров. Кто из моих коллег об этом говорит? Никто. Мы спрашивали журналистов, почему никто об этом не говорит, когда делали документальный фильм о давлении на прессу в «Совершенно секретно». И меня поразил один из ответов: «Так это ж ваши проблемы, что на вас напали; а то, что на меня, — мои».

Проблема третья — отсутствие доверия к прессе. Социологические опросы показывают, что уровень доверия к СМИ такой же, как и уровень доверия к политикам — около 3–5 %. Причина, как мне кажется, в низком качестве журналистики и ее ангажированности — вплоть до того, что некоторые занимаются расследованиями о своих коллегах — которые неугодны тем или иным политическим и бизнес-группам. А когда внутри корпорации начинается взаимный «заказняк» — это приговор, процесс саморазрушения, и причина недоверия общества к СМИ, которое (недоверие) сами медиа и продуцируют.

Роман Бочкала, кореспондент програм «Подробности» та «Подробности недели», «Інтер»:

— Три главные проблемы. Во-первых, гибридность. Многие журналисты у нас еще и общественные активисты, лидеры разных движений и даже депутаты. Это стало неким трендом. Борцы с коррупцией, янтарной мафией, политическими конкурентами и кем-то еще. С одной стороны, это неизбежно в условиях, в которых ныне оказалась Украина. Но с другой — это размывает профессиональные рамки, вносит чрезмерный субъективизм в действия работников пера и микрофона. К сожалению, как только журналист дорастает до приличного уровня, как правило, он покидает профессию. Хотя и продолжает себя позиционировать ее частью. Хорошему футболисту и в голову не приходит в разгар карьеры идти в политику. Вместо того, чтобы переходить к съемке документальных фильмов, вместо сюжетов или книг, вместо статей журналист конвертирует свои знания и опыт в некую политическую или около политическую историю. Я и себя не исключаю. Внутренне ощущаю некую деформацию, и она мне не нравится. Просто мы, люди, по природе с обостренным чувством справедливости, начинаем брать на себя не свойственные журналистам функции в силу нежелания госорганов решать проблемы общества. Многие мои коллеги из числа таковых делают это исключительно на пассионарной основе. В итоге кто проигрывает? Журналистика. Сотни неснятых фильмов и ненаписанных книг...

Во-вторых, влияние собственников на СМИ. В этом смысле мало что изменилось в лучшую сторону. Даже, пожалуй, в худшую. Все крупные медиа принадлежат неким финансово-промышленным группам. В принципе, это во всем мире так. Но украинская проблема — в отсутствии грани, барьера, честного договора о невмешательстве в редакционную политику. Есть только формальные положения, которые никто не исполняет. Медиа как были, так и остаются в большинстве своем инструментами политического влияния, а не успешными бизнес-проектами. Мы не зарабатываем, а тратим деньги собственников. Другая сторона этой медали — нищенские зарплаты. Мощным противовесом влиянию собственников должны быть некие формы самоорганизации журналистского сообщества. Но они не выработаны. А те, что есть, — разобщены. К сожалению, даже Майдан не стал тем импульсом, который бы позволил журналистам объединиться в интересах защиты профессии. Мы остаемся слабыми и легко уязвимыми.

И, в-третьих, незащищенность прав. 171-я статья Уголовного кодекса как не работала, так и не работает. И это позор, прежде всего прокуратуре. Это ее подследственность, и она осуществляет надзор. Здесь две главные проблемы остаются нерешенными. Первая — зачастую журналисты оказываются объектами нападок власть имущих, и это останавливает расследователей. Они банально боятся, и небезосновательно. Потому что некий условный начальник полиции ходит в сауну с неким условным обидчиком журналистов — начальником райсовета. Вторая беда — прокуроры опасаются проиграть процесс (их за это наказывают) и до последнего тянут с передачей обвинительного заключения в суд. В неформальных беседах прокуроры признаются, что статья плохо выписана. Во многих случаях тычок в микрофон или грубое слово в адрес журналиста не тянет на «уголовку», хотя формально и является препятствованием деятельности. Но статья уголовная, административной ответственности не предусматривает. В итоге крайними остаются журналисты. Нас можно безнаказанно бить, обзывать и ломать нашу технику.

Павел Казарин, ведучий телеканала ICTV, оглядач проекту «Крым. Реалии» «Радіо Свобода»:

— Первая и, возможно, одна из ключевых проблем сообщества в том, что в Украине пока не появился полноценный медиарынок. Тот самый, который способен сделать украинские медиа прибыльным бизнесом. Только в этом случае СМИ могут претендовать на некую независимость и теоретически перестают быть обречены на то, чтобы служить медиаприложением к политическому бизнесу собственника. До тех же пор, пока медиа остаются дотационными, пока они не способны прозрачно зарабатывать — ни о какой независимости редакции говорить не получится даже в теории. По большому счету, сегодня в стране есть три типа медиа. Одни существуют за счет поддержки западных доноров. Это могут быть СМИ наподобие «Громадського» — которые живут за счет грантов, либо наподобие «Радио Свободы», которые финансируются из бюджета какой-то страны. Второй тип медиа — это те, что принадлежат украинским собственникам, имеющим четко артикулированные политические интересы. Такие медиаплощадки обречены становиться полем боя за корпоративные или политические интересы владельца. Третий тип медиа — опять же, те, что принадлежат украинским владельцам, но при этом собственники в данный момент в активной политике не участвуют. Такие медиа относительно нейтральны, но если их владелец решит вернуться в политику, — они вновь не будут застрахованы ни от чего. Создание медиарынка сможет стать первым шагом на пути лечения тотальной убыточности СМИ и, как следствие, их безоговорочной зависимости от владельца.

Вторая проблема упирается в репутационную респектабельность. Любая редакция постоянно сталкивается с дилеммой: серьезный разговор о серьезной проблеме не приносит высоких долей и рейтингов, в то время как «желтая» подача легко и беспроблемно продается и покупается. При этом у украинской аудитории память как у рыбки из мультфильма — секунд семь, не больше. Она не помнит чужих провалов, не считывает попыток прямой или косвенной манипуляции. Репутационные потери мало кого пугают просто по причине того, что такую категорию берет в расчет далеко не каждый главный редактор. В итоге мы получаем пространство эмоций, передергиваний, манипуляций и истерик.

Леонід Швець, незалежний журналіст:

— Найголовніша проблема української журналістської корпорації — відсутність української журналістської корпорації. Якісь констеляції зв’язків та інтересів ґрунтуються на нинішній та колишній роботі в спільних проектах чи зустрічах на загальних заходах, і це радше звичайне приятельство та знайомство, аніж відносини професіоналів. Слово «журналіст» у нас майже втратило свій сенс. Журналістами себе називають піарники, прес-обслуга політиків та чиновників, навіть самі політики й чиновники: якщо пригадаєте, про свій журналізм свого часу заявляли, наприклад, і Юрій Луценко, і Ренат Кузьмін. Сергій Лещенко зараз себе називає депутатом-журналістом, а Микола Княжицький веде власну програму на власному каналі. Борис Ложкін видав книжку. Чи є журналістами маса копіпастерів, що за копійки заповнюють новинні стрічки десятків сайтів, про які мало хто чув?

Ознаками корпорації є більш-менш чітке спільне розуміння, що є добрим, що поганим. Робота в медіаресурсах, що належать Курченку чи Кліменку або Фірташу чи Ахметову — наскільки це прийнятно, і якщо прийнятно, то в яких формах? А участь у пропагандистському «мочилові» на каналі Коломойського — це краще? «Громадське» Скрипіна чи «Громадське» Горчинської? Те, що робить чи не робить Аласанія — привід для оргвисновків? Існування органу, що такі оргвисновки робить, — це нормально для корпорації? Хто всі ці люди, що входять до такого органу? Коли відсутнє уявлення про стандарти якості, відсутній і такий елемент корпорації, як ієрархічність. У нас є відомі імена, але немає професійних авторитетів. Після загибелі Олеся Бузини кілька цілком притомних людей запевняли мене, що він був дуже впливовою фігурою в українській журналістиці. На недавній мій закид у Фейсбуку про відсутність у країні якісної преси саркастично зреагувала редакторка однієї з газет, довелося вказати їй позиції газети в інтернет-рейтингах ЗМІ — десь у шостому десятку, при тому, що ті п’ять десятків, які випереджають ту газету, можна обійняти й заплакати. Дмитро Гнап може добряче лопухнутись у своїй програмі, але чисельні критики від того, що критика справедлива, авторитетнішими не стають.

Нещодавно моя приятелька, теж дотична до того, що звуть журналістикою, запитала в себе на сторінці у Фейсбуку, чи є таке українське медіа, де мріялося б працювати, й отримала однозначну відповідь від колег-френдів: такого не існує. Власне, це найбільш символічна характеристика стану українських ЗМІ і, відповідно, української журналістики. Ми здебільшого, м’яко кажучи, не пишаємося тим, де, як і на яких умовах працюємо. Виправити це силами журналістів не можна ніяк. Не справа журналістів робити ЗМІ, в них на це немає ані грошей, ані бізнес-компетенцій. Якісна журналістика — дорога журналістика. А в нас вона дешева в усіх сенсах. Дешеві редактори, дешеві формати, дешеві ідеї, дешеві виконавці й відповідне виконання. Винятки є: за рахунок ентузіазму й відданості покликанню можна якось плекати власну ділянку, якщо вже нікуди подітись, але системи це не міняє. «Український журналіст» звучить ні чорта не гідно. Із святом, ага.

Севгіль Мусаєва-Боровик, головна редакторка інтернет-видання «Українська правда»:

— Наш медиарынок состоит из олигархических СМИ (в том числе телеканалов) и изданий, которые фактически выживают. Рекламного рынка у нас как такового нет. Очень сложно выйти на самоокупаемость проекта. У «Украинской правды» это тоже заняло достаточно длительное время. Содержать проект можно, но развиваться очень проблематично. Украина оказалась в таком переломном времени, когда от качественной работы СМИ действительно очень много зависит. Я имею в виду информирование людей, которые остались на оккупированной территории, репортажи оттуда — из Крыма и Донбасса. Это все — дорогостоящее удовольствие. Наша действительность за последние два года очень изменилась, и на эти вызовы журналистскому сообществу пришлось реагировать достаточно быстро, учиться на своих ошибках. Мы смогли этот кризис преодолеть, но хотелось бы еще лучших результатов.

Недостаток финансирования в итоге приводит к тому, что мы, наверное, действительно не покрываем весь спектр очень важных и нужных тем. Всегда закрываем фронты, которые горят здесь и сейчас. Нет возможности долго работать над материалами, в том числе журналистскими расследованиями. В Украине, к сожалению, ни одна редакция не может себе позволить работать над расследованием несколько месяцев, а в западных СМИ это нормальная практика. Отсюда же возникает еще одна проблема — мы мало рассказываем о жизни страны в разных регионах, и об интересных вещах, и о коррупции там. Жители Ивано-Франковска мало знают о том, чем живут харьковчане. Так было всегда. В принципе, это, наверное, в каком-то смысле и привело нас к потрясениям, перед которыми мы оказались два года назад. Из-за отсутствия понимания того, что происходило в Крыму, многих украинцев очень шокировала аннексия. Мы в «УП» пытаемся находить возможности для того, что рассказывать украинцам о происходящем в разных частях страны.

Еще одной большой проблемой журналистского сообщества в настоящее время является то, что снова предпринимается попытка каким-то образом девальвировать работу журналистов, рассказать, что они неправы, указывать им на ошибки... Постоянная критика — это, с одной стороны, хорошо, она нас заставляет лучше работать и учиться, а с другой — для меня это очевидная попытка каким-то образом очернить работу журналиста. Если раньше власть действовала одними способами, то сейчас использует другие — за счет развития социальных сетей, блогеров и так называемых лидеров общественного мнения. Я надеюсь, что этот вызов консолидирует украинское медийное сообщество. Была же расследовательская его часть консолидирована во времена Януковича. У нас теперь нет права вообще ни на какую ошибку.

А что касается первых двух названных проблем — тут готовых решений нет, но нужно пытаться каким-то образом с ними справляться. Дотационность медиа не прекратится завтра, но об этом нужно говорить, признать эту проблему и пытаться повлиять на ее решение.

Світлана Крюкова, заступниця головного редактора інтернет-сайту «Страна ua»:

— Проблема первая — отсутствие конкуренции. Я хочу просыпаться рано утром и взахлеб читать / смотреть красочные репортажи своих коллег из других изданий, которые сделали что-то лучше меня, лучше моих авторов, которые успели быстрее, нашли раньше, подали так, что невозможно оторваться. Мне нужен стимул для подражания и роста, который сейчас я часто, к сожалению, ищу в европейской и американской журналистике. Решение: необходимо растить кадры. Затягивать в профессию молодых, талантливых и амбициозных людей, воспитывать и обучать их. Вместе с тем нужно популяризировать непосредственно саму профессию, делать ее стильной, высокооплачиваемой, чтобы тут подольше задерживались достойные и честные ребята.

Проблема вторая — медиаканнибализм. Низкий уровень профессиональной солидарности. Ошибкам радуются больше, чем успехам. Решение: это от безделья. Редакциям и редакторам стоит ставить более высокие задачи перед своими авторами. Журналистам нужно всегда работать на повышение градуса профессионализма, с каждым новым текстом и расследованием усложнять себе задачу, чтобы больше понимали и ценили сорт качественных работ, и уважали друг друга.

Проблема третья — низкий уровень грамотности. Журналисты стали меньше читать — конкурентов, книг — чего угодно. Это факт, и это — проблема. Решение: я бы конструировала современные редакции с библиотеками и спортзалом, чтобы в промежутках между творчеством и встречами журналисты бегали не в курилку, а всячески совершенствовали себя.

Отар Довженко, викладач Школи журналістики УКУ:

— Я не буду називати головні проблеми, бо вони щороку ті самі, тому інші опитані колеги про них не забудуть. Скажу про тенденції, які поки що не відчуваються як проблеми, але впливатимуть на журналістику й суспільство в наступні роки.

Ефект ехокамери. Соціальні мережі подарували журналістам грандіозні можливості, але водночас стали шорами, які не дозволяють бачити за межами доволі вузького обмеженого простору. Комунікація в Фейсбуку є новим типом публічності, ми її ще не до кінця розуміємо, її етика ще не усталилася (зокрема, нещодавно я сам постраждав від цієї неусталеності, коли про мій допис, який я вважав приватним, написали колонку). Інформаційне середовище Фейсбуку конструює сама людина, керуючись своїми упередженнями, симпатіями й антипатіями, і за бажання ним дуже легко маніпулювати, втягуючи людину у віртуальні баталії, повністю відірвані від реального порядку денного суспільства. Кілька дописів в одному стилі, що проходять у стрічці, вже сприймаються як панівна громадська думка. Нещодавно я відчув, що більшість моїх колонок — це полеміка з уявним, узагальненим опонентом, який складається з прочитаного у Фейсбуку. Але ж такої людини не існує, а спектр думок не обмежується тими, що висловлені у видимій мені частині мережі. Словом, ми повинні шукати способів виходити за межі цього кола. Одним із найкращих, як на мене, є репортаж: іти (їхати) і спілкуватися з людьми, яких ти ніколи не зустрічав.

Розрив поколінь. Я часто питаю в аудиторій 17–25-річних, які медіа вони споживають, і в них дедалі менше конкретних відповідей. Більшості суспільно-політичних медіа, які ми звикли вважати провідними, немає чого сказати молоді, а молодь не сприймає того, як вони традиційно подають серйозні теми. Йдеться і про форму, і про технології донесення контенту, і про зміст, і про кут зору, і про позицію самого журналіста. Дуже показовим для мене був матеріал «Изо всех вил» про Олега Ляшка, написаний торік головним редактором «Платформи» Юрієм Марченком для «Української правди». Цей текст абсолютно ентомологічний, себто Марченко розповідає про Олега Ляшка як про особливо чудернацький екземпляр жука, знайдений у лісі. Й молодому читачу зрозумілий такий підхід — натомість абсолютно чужий підхід тих журналістів, які за два десятиліття зрощення політики й журналістики звикли говорити про політиків як «еліту», ворогів, друзів абощо. Щоб достукатися до сучасної молоді, матеріал має бути не тільки текстом / відео / аудіозаписом, а мемом — миттєвою яскравою, оригінальною відповіддю на якесь питання, агресивною маніфестацією цікавою історії. А сучасне оформлення контенту — дизайн, монтаж, мультимедійність, ілюстрації, заголовок, лід, структура тексту — повинні максимально полегшити входження читача в тему, якою він, радше за все, раніше ніколи не цікавився. З українських видань це вдається, наприклад, Bird In Flight, The Ukrainians, «Громадському», з російськомовних пострадянських — «Медузі». «Старшим», які не хочуть відходити в минуле, слід уважно вивчати звички медіаспоживання сучасної молоді та намагатися не підлаштовуватися й мімікрувати, а, власне, змінюватися.

Закритість від світу. Шлюзом, крізь який до України потрапляла інформація про світ, десятиліттями була Росія. Тепер вона потроху втрачає цю функцію, але говорити зі світом хоча б англійською, а бажано передусім слухати, що світ каже, наша журналістика не дуже навчилася. Ми роками думали, чи то українська аудиторія не хоче читати-слухати-дивитися про події поза Україною, бо до них не привчили її наші хуторянські медіа, чи то медіа такі хуторянські, бо аудиторія не хоче. Насправді все простіше — треба шукати, читати, дивитися, перекладати, переказувати, адаптувати. І якщо не хочеться, треба себе змушувати.

Олексій Мацука, засновник «Громадського телебачення Донбасу», журналіст «Радіо Свобода»:

— Проблема номер один — существование СМИ в рамках заданных политических или идеологических трактовок происходящего. Нет полноценного СМИ, которое бы ставило дискуссионные вопросы и искало на них ответы независимо от взглядов собственников, самих журналистов или мейнстрима в общественном мнении. Большинство производителей контента погружены в тот или иной узор реальности. Для преодоления этой проблемы необходимо вырваться из замкнутого круга и начать задавать больше вопросов — в нашем случае на Донбассе, вопросов к главе обладминистрации, военной прокуратуре, мэрам. В случае с Донецком вопросы задать самопровозглашенным лидерам громады сложновато, но, надеюсь, когда-то работники пропагандистских газет «Донецкая республика» или «Новороссия» очнутся от летаргического сна, в котором они видят ненависть ко всему иному.

Проблема номер два — недоверие зрителей и читателей. У них сформировано устойчивое мнение, мол, тот журналист с такими взглядами, а тот — с такими, и уже бессмысленно что-то менять. Можно подписаться или отписаться от этих журналистов. Это продолжение проблемы номер один, и для ее преодоления каждому из нас необходимо точно понять, зачем мы этим занимаемся. Иногда это сложно объяснить, но надо пробовать поговорить в первую очередь с самим собой.

Проблема номер три — самоцензура журналистов. Многие мне говорят, что не станут писать о какой-то теме только лишь потому, что их не поймут в среде или аудитория, на которую они ориентированы (это снова к вопросу о погружении в узоры реальности). Отсюда возникает желание помолчать, чтобы не вникать в споры и ссоры. Журналист — работа публичная, а значит — и регламентированная процедурами, правилами, кодексами этики. Следование правилам журналисткой этики поможет снять внутреннее напряжение при подготовке материала и оформить его так, чтобы люди задумались над проблемой вместе с журналистом, а не активизировали новую стадию конфликта или противостояния.

Денис Казанський, головний редактор інтернет-видання «Четвертая власть»:

— Думаю, проблема одна, и она главная — это отсутствие медиарынка. Рынка интернет-рекламы у нас хватит где-то на десять топовых ресурсов, остальные не имеют шансов выйти на самоокупаемость и могут существовать либо за счет грантов, либо за счет спонсора, либо за счет джинсы. Фандрайзинг не работает. У нас люди не готовы платить за контент в интернете. Поэтому качество работы СМИ достаточно низкое. Реализуется только малая часть из тех проектов, которые потенциально можно реализовать. Как изменить ситуацию — пока не ясно.

Олександр Піддубний, журналіст, голова ГО «Цифрові медіа», блогер:

— Перша проблема — відсутність якісної журналістської освіти в Україні. Позаяк я навчався в Польщі й маю з чим порівнювати, то для України діагноз невтішний — ми приречені бути на задвірках світової журналістики вже починаючи з предметів, що викладають в Україні й за кордоном.

Основи візуалізації, техніки нових медіа, майстер-клас Гугла, майстер-клас звуку, риторика й еристика (мистецтво переконувати й маніпулювати), суспільна психологія (розуміння основ і принципів поведінки соціуму), політична комунікація, робота з даними, основи програмування, мобільна журналістика, соціальні медіа і їх аналіз для журналістів… Це лише неповний перелік дисциплін, до яких щороку додаються нові.

Більше того, західні університети всіляко вітають і сприяють написанню наукових праць із нових дисциплін, бо це формує журналістику як науку — змушує її розвиватися і, в свою чергу, продукує нове бачення розвитку журналістики, нові підходи до професії, яка зараз, в умовах інтернету і збільшення ролі соцмереж, переживає кризу.

Відсутність якісної журналістської освіти в Україні також можна побачити в тому, наскільки журналісти не знають, а отже й не дотримуються професійних стандартів. Маса журналістів не вміє верифікувати інформацію й часто лінується заглядати до базових документів — Конституції, законів, міжнародних договорів тощо.

Друга проблема, що випливає з першої, — низький рівень знань більшості журналістів. Незнання мов, коли ньюзруми перекладають пережовані новини з російських сайтів; нерозуміння елементарних понять, коли, наприклад, журналісти плутають Секретаря РНБО з Головою РНБО (якось у відповідь на заувагу від працівниці популярного веб-видання пролунало — а яка різниця?) — це вже переросло в тенденцію, що знищує українську журналістику. В свою чергу, будь-хто, дивлячись на це, починає думати — а чим я не журналіст? І сміливо пише на своїх профілях про свою приналежність до професійного журналістського цеху.

Власне, чого можна очікувати від професії, коли суспільним мірилом піку журналістської кар’єри є не професійні досягнення, а місце у Верховній Раді України (чи вдале працевлаштування, а в ідеалі заміжжя)?

Третя проблема — глобальна: українське суспільство й журналісти постійно чують нарікання на те, що український медіаринок належить олігархам і що для вирішення цієї проблеми треба створити суспільне мовлення, забрати в олігархів. Це все маячня — проблема українського медіаринку в тому, що до нас не йдуть світові видавничі доми, як це відбувається, наприклад, у Польщі.

Із власних джерел знаю, що відносно нещодавно в Україну планувало зайти потужне світове видавництво. Воно звернулося до відповідної фірми, щоби та дослідила питання й прорахувала ризики. Відповідь аналітиків була — на український ринок іти не варто. Чому? Надзвичайно високі політичні ризики. Тобто Україна непередбачувана й не спромоглася за всі часи виробити правила гри, щоби зміна влади не призводила до перерозподілу медійних активів.

Вирішення: аби позбутися згубних звичок, найперше їх варто усвідомити. Українській медіаспільноті варто подивитися в дзеркало — перед нею аж ніяк не професійний красень, а в масі лінивий і неохайний у питанні дотримання стандартів персонаж, для якого «честь професії» — порожній звук.

На Заході, куди ми всі так прагнемо, працює дуже простий принцип — ти конкурентоспроможний поки ти вчишся — в будь-якому віці. Особливо це стосується журналістів, бо саме в нашій професії світ змінюється надзвичайно швидко. Якщо ще позавчора журналіст мав бути конвергентним, а вчора додалися навички роботи з соцмережами, то нині він уже повинен вміти програмувати. А завтра…

У США нинішній рік для журналістики визначили роком віртуальної реальності. Йдеться про створення репортажів з ефектом занурення. Якщо порівняти це з українськими реаліями, то в нас піком є кадри з дрона — коли зліплені кадри вважаються «журналістським матеріалом», а ті, хто їх знімає, — «журналістами».

Очевидно, наразі Україні бракує дискусії про те, що таке журналістика взагалі. Або що таке блогерство. Бо коли користувачі Фейсбуку називають себе «блогерами» — це, як мінімум, викликає подив на Заході, позаяк ведення блогу й фейсбукерство — це як керування автомобілем і велосипедом.

Коли спільнота усвідомить, що їм ще вчитися і вчитися, то дійде до потреби бодай однієї сучасної школи журналістики в Україні, де в ідеалі мають викладати запрошені з Заходу фахівці. На жаль, в Україні надзвичайно мало відповідних професійних викладачів і здебільшого вони розкидані по різних вишах. Особливо ж бракує знавців класичної й сучасної теорії медіа, які мають практичний досвід — ідеальна формула на Заході.

І last but not least — замало дати майбутнім журналістам якісну сучасну освіту. Їхні знання і вміння повинні конкурувати й шліфуватися в цій конкуренції. Й тут уже має відіграти свою роль держава, щоб виробити правила гри й заохотити іноземних гравців прийти в Україну. Правда проста — чим більша присутність гравців на медіаринку, тим більша змагальність, а отже й краща якість продукту.

Юрій Луканов, голова НМПУ, фрілансер:

— По-перше, провінціалізм у дуже багатьох головах. Виявляється в тому, що вони бачать світ не у всій його різноманітності, а в чорно-білому зображенні. Відповідно, коли у світі щось не відповідає їхнім уявленням, вони плодять у своїй уяві ворогів.

По-друге, відсутність ринку виливається в залежність від власників. Надто багато нібито ЗМІ є бойовими листками, які тупо відстоюють інтереси власників

По-третє, вміння самоорганізуватися є, але воно має реактивний характер.

Дмитро Лиховій, головний редактор інтернет-видання «Новинарня»:

— Головні фахові проблеми нинішньої журналістики в Україні — це, як на мене, низький рівень обізнаності / ерудованості / знання бекґраунду та загалом недостатній професіоналізм журналістів (точніше буде сказати — працівників ЗМІ), низькі етичні й моральні стандарти самих журналістів та понижена планка запитів аудиторії в цілому. І, звісно ж, пожовтіння та гонитва за копіпастом, що дуже впливає на якість матеріалів.

На тлі зростання ролі соцмереж ЗМІ поступово перестають бути творцями інформації — вони просто її ретранслюють. Так простіше. Ну справді, навіщо пучитися над великими інтерв'ю, брати коментарі, щось випитувати, їздити на події й писати репортажі, якщо можна через Ctrl+C все це взяти у Фейсбуку? Й цього аудиторії часто буває достатньо.

Журналісти й масові ЗМІ перестають піднімати рівень читачів / глядачів / споживачів інформації — вони спускаються на рівень нижче, потураючи інтересам аудиторії.

Приблизно з цієї опери — те, з чим я зіткнувся, перейшовши з газети в онлайн-медіа, де бачиш безпосередню реакцію на написане та його запитаність: як інформаційний продукт в Україні зараз найкраще продається «зрада», тобто проста, як двері, різко критична щодо певних відомих осіб скандальна інформація, дуже часто — без підтверджень та пояснень з протилежного боку.

Якісні багатогранні, об'єктивні, серйозні виважені матеріали аудиторію зачіпають мало. Відповідно, їх дуже важко монетизувати тим ЗМІ, які роблять ставку саме на таку «правильну» журналістику.

Я не знаю, як це виправити. Відповідь лежить у загальносоціальній площині, й це не рахуючи глобального падіння інтересу до текстів, де «многабукафф».

Антоніна Черевко, юристка, фахівчиня з міжнародного розвитку:

— Низький інтелектуальний рівень медіа продукту, а часто і медіа працівників. Подекуди елементарний брак знань і небажання досліджувати складні або незнайомі теми. Так, наприклад, майже немає якісної міжнародної аналітики (зокрема, по Близькому Сходу). Висвітлення міжнародних тем — це часто копіпаст із російських або ж у кращому випадку західних джерел та поширення відповідних стереотипів. Бракує власного якісного аналізу, базованого на дослідженні. Аудиторію часто мають за ідіотів або попросту культивують низький інтелектуальний рівень та пристрасть до низькопробних, вульгарних розваг, тобто до junk media. Часто медіа не мають бажання та / або спроможності виконувати бодай якусь освітню функцію.

Вирішення проблеми одне: постійне навчання й саморозвиток, розуміння того, що добре поінформоване та освічене суспільство потрібно і самим медіа теж, адже воно є найкращою гарантією захисту свободи слова.

Ксенофобія, поширення стереотипів, брак професійної відповідальності. Часто випливає з попередньої проблеми. За браком знань або інформації, журналісти подекуди скочуються до ретрансляції ксенофобських меседжів та поширення негативних стереотипів. Деякі взагалі щиро поділяють ксенофобські позиції, що є абсолютно неприпустимим, адже медіа є важливим інструментом розпалення ворожнечі.

Можливим подоланням проблеми є підвищення рівня обізнаності медіа щодо питань рівності (етнічної, релігійної, гендерної тощо), важливості мультикультурності та різноманіття. Усвідомлення власного впливу та відповідальності через освіту та тренінги. Запровадження ефективного саморегулювання з можливими санкціями. Адекватна робота регулятора в цій сфері.

Слабка фінансова стійкість (weak financial sustainability). На жаль, велика кількість медіа просто не є прибутковими. Це є глобальною, а не тільки українською проблемою, й це, безумовно, впливає на рівень незалежності та незаангажованості.

Вирішення: складне питання, над яким думають наразі в редакціях по всьому світу. Думаю, медіа мають усвідомити, що у світі соціальних мереж продавати швидкий неякісний продукт або «смажені» новини буде дедалі складніше, адже кожен легко отримає це безкоштовно від віртуальних «друзів». Люди захочуть платити за якісні матеріали, які нелегко створити самому або знайти в ФБ і які здатні полегшити прийняття робочих або життєвих рішень. Зокрема, з урахуванням зростання обсягу інформації, що кожен із нас має денно перетравити, підвищиться попит на відповідну аналітику, яка би вже у стислому форматі представляла аналіз великого масиву даних.

Ірина Славінська, журналістка «Громадського радіо»:

— Перша проблема — прозорість медіавласності і зрозумілість редакційних політик на її тлі. Тобто дуже важливо, щоб аудиторія розуміла, хто кого годує і хто, відповідно, про що пише. Очевидно, що є ЗМІ, в яких із цим проблеми.

Також дуже велика проблема — перевірка фактів при підготовці публікацій. Це, зокрема, стосується перевірки інформації в умовах війни й неможливості доступу на підконтрольні бойовикам території і в анексований Крим. Але є й проблема з перевіркою інформації взагалі.

І третя проблема: мені здається, що в українських медіа замало поставлена правозахисна тематика. Вона з’являється епізодично, коли йдеться про якісь гучні судові кейси, але її немає як реальної звички, яка би передбачала, що про це говорять усюди. Є новини, але немає розвитку тем. Цікавим маркером може бути справа Коцаби й те, як її висвітлювали. Або мій улюблений кейс — про затриманих анархістів, які нібито готували у Львові державний переворот напередодні 9 травня. Я пам’ятаю, що багато хто з медіа написав новину про це на основі заяви на сайті СБУ, яка виглядала дуже непевно. І, по-моєму, тільки ми на «Громадському радіо» подзвонили хлопцю, в якого був обшук, та його адвокату й зіставили їхні слова з заявою СБУ.

Як подолати ці проблеми? Потрібні розумні редакційні політики, які можуть прорости або зі статутів, або з етичних кодексів, якщо стандартів журналістики не вистачає для їхньої розробки. А там, де немає таких редакційних політик, окремі журналісти можуть вести поодиноку партизанську діяльність, впроваджуючи певні теми. І загалом має бути певна самодисципліна: якщо ви пишете про якусь новину, задумайтеся про те, що сталося далі.

Що стосується прозорості власності, то тут є варіанти. По-перше, є закон, який зобов’язує публікувати дані про кінцевих бенефіціарів, і його нібито дотримуються. Там, де є опубліковані власники, допомогти зв’язати власність із редакційною політикою можуть медіакритики. Коли канал Ахметова мочить Коломойського чи навпаки, то очевидно, що є олігархічна війна, а не журналістика. Також завжди є варіант не працювати на каналах, які мають проблеми з власністю, що впливає на редакційну політику. Така от у мене утопія.

Лариса Денисенко, ведуча «Громадського радіо»:

— Головна проблема — це тягар власника, або замовна журналістика як така. Мене подекуди дуже вражає, що журналістам буває нецікаво, хто є власником медіа. Тому що тепер є всі інструменти, щоб це з’ясувати. На мій погляд, медійники, як і судді, мають зберігати незалежність та неупередженість. Ми не маємо виходити з інтересів влади чи власника медіа.

Поєднана з цим проблема джинси — теж суттєва. З одного боку, власник може сказати, як слід подавати того чи іншого політичного діяча. З іншого боку, журналіст ще й сам думає, як на цьому заробити. Він може виправдовувати себе тим, що прорекламувати якийсь базар і заробити 100 доларів — менший гріх, ніж розповідати про благочинну діяльність великого олігарха на сході України. Але не можна говорити про більшу й меншу корупцію. Якщо ви собі дозволяєте бути мірилом оцих гріхів, це вже дуже погано.

Якість аналітики — теж проблема. Якщо пробувати тільки перший шар води — вона зазвичай тепла. Але якщо заглибитися, можна знайти й дуже холодну джерельну. Всі ми дуже часто зловживаємо поверховою роботою. І це вихолощує цю жирну, м’язисту професію, знищує повагу й довіру до неї.

Журналістське самоврядування, профспілки мають визначати людей, яким не можна подавати руку. Мірилом здоров'я будь-якої спільноти є ставлення до людей, які маніпулюють, брешуть, заробляють на брехні та викривленні інформації великі або невеликі гроші. Це на рівні етики та самоорганізації.

Не полінуйтеся прочитати, хто власник вашого ЗМІ, й подумайте, як ви ставитеся до цієї людини. Ви можете сказати собі, що працюєте в цьому медіа в сегменті культури й на ваші матеріали немає стороннього впливу. Або можете вирішити, що взагалі не хочете там працювати. В другому випадку залишайте цю роботу й спробуйте, наприклад, започаткувати власне нішеве медіа.

Журналістам потрібно думати не тільки про роль дзеркала суспільства, але й про роль збільшувального скла, здатного виявляти проблеми. Для медіа важливо ставити питання перед суспільством, причому робити це таким чином, щоби збурити його до обговорення. Я не переконана в тому, що ми як медійники маємо давати відповіді. Бажано сформулювати питання так, щоб людям хотілося самим віднаходити відповідь на нього, комунікуючи одне з одним через медіа або безпосередньо.

Ксенія Туркова, ведуча «Радио Вести»:

— Мне кажется, главная проблема украинской журналистики сейчас временная (надеюсь!). И связана она не с самой журналистикой, а с обстоятельствами, в которых она оказалась. Это война. А в условиях войны, да еще будучи пострадавшей стороной, отражающей внешнюю агрессию, очень трудно сохранять взвешенность и объективность. Очень большой соблазн отвечать пропагандой на пропаганду, ненавистью на ненависть, ударом на удар и даже — что еще страшнее — фигурой умолчания на фигуру умолчания. Это очень сложно, я с этими искушениями сама каждый день сражаюсь на радио.

На второе место я бы поставила недостаточную цеховую, журналистскую солидарность. К сожалению, мы время от времени становимся свидетелями того, как одни журналисты начинают травить других, устраивают чуть ли не товарищеские суды. Это грустно.

А на третье место я, как лингвист, поставила бы не очень бережное отношение к слову. Вероятно, это связано с проблемой двуязычия в стране, оно сильно мешает писать и говорить грамотно и на украинском, и на русском. Поэтому и аудитория СМИ довольно толстокожа и не чувствует, не «ловит» речевые ошибки.

Олексій Бобровников, журналіст «1+1»:

— Во-первых, образование. Это касается как этики, так и техники. Грубо говоря, проф. образование должно давать как технику съемки и монтажа, так и понимание ответственности «за тех, кого мы приручаем». Хромает первое и второе, и это не проблема «института журналистики» как образовательного учреждения, которое вообще давно можно упразднить за ненадобностью. Журналистике учат не в институтах, но только на практике спецтренингов и в самих редакциях, на что и должен делаться акцент. Способ решения: улучшение проф. образования. Как в технической, так и в гуманитарной части. Большее количество обязательных, а не факультативных, профессиональных тренингов. Более активное привлечение международных организаций, занимающимся специальным образованием журналистов.

Во-вторых, цензура. Эта проблема значительно уменьшилась в масштабах со свержением Януковича, но в последнее время снова начала расти. Речь как о корпоративной цензуре, так и о цензуре военного времени. Последняя может и должна включать в себя ограничение эфирного пространства для агрессора и пр., но не переступать рамки здравого смысла в освещении внутренних проблем страны. Другими словами: борьбу с коррупцией и расследование ее проявлений никто не отменял даже во время гибридной войны. Способ решения: развитие самоуправления (п. 3), разработка внутренних редакционных стандартов цензуры военного времени как необходимой, но временной меры.

В-третьих, слабость институций. Инфантильность в вопросах самоуправления и влияния на редакционную политику. Способ решения: большая самоорганизация, способность к коллективным страйкам. В более отдаленной перспективе — участие журналистских коллективов в акционерном капитале медиа, стратегическое планирование и управление.

Настя Станко, журналістка «Громадського ТБ»:

— Перша проблема — те, що частина журналістів перестала бути журналістами, а хоче бути або вже є пропагандистами. Ця частка журналістської спільноти вважає, що нам потрібна пропаганда, що під час війни не про все можна говорити, не все можна писати — і вони не просто сповідують такі погляди, а намагаються переконати інших. Тому наразі існує якась підміна понять, яка, мені здається, не дуже добре впливає на українську журналістику.

Друга проблема — що через насправді болючі теми, такі як війна на Донбасі, через історію Майдану, через історію з офшорами Президента журналісти не можуть примиритися, порозумітися, дійти якогось консенсусу. А роблять те, що й усе суспільство загалом — сваряться між собою, не розуміючи того, що журналістів хороших не так уже й багато в Україні, всім нам робити суспільно корисну роботу, і вся ці сварки й образи забирають дуже багато часу, нервів, здоров’я і взагалі бажання далі працювати в професії.

І третя проблема — засилля всяких ботів, ломів, тобто лідерів громадської думки, які пасуться в соцмережах й готові продатися за п’ятдесят доларів — написати пост проти когось. Відбувається підміна понять: якісні журналістські розслідування намагаються забалакати, заговорити, замість правди намагаються видати якусь, можливо, оплачену кимось, думку. І журналісти не гребують використовувати цих «ломів»: вони подають їхню думку в своїх публікаціях, використовують у своїх сюжетах, запрошують їх на ефіри, чим легалізують ці проплачені пости і видають їх за думки реальних людей. Так спотворюється картина реальної громадської думки, настроїв тощо. Я вважаю, це велика проблема.

Як усе це вирішити? Нам просто треба згадати, що ми журналісти, що наша робота — доносити до суспільства інформацію. Не воювати на різних фронтах, ловити терористів — цим хай займається влада, Служба безпеки України та інші структури. Так само не наша робота — визначати, що корисне для країни, а що — ні. Наша користь у тому, щоб суспільство дізнавалося правду — й іншої я не бачу. Тому мені дуже хочеться, щоб ми всі трохи заспокоїлися і згадали, що ми таки журналісти.

Сергій Томіленко, перший секретар Національної спілки журналістів України:

— Ключовий виклик перед всіма нами — великий рівень напруги в медіасередовищі, низький рівень корпоративної солідарності. Часто журналісти ображають колег, які дотримуються інших поглядів. Тих, хто закликає не робити винятків і дотримуватися журналістських стандартів і в кризові конфліктні часи, звинувачують у відсутності патріотизму.

Нам усім варто визнавати, що пріоритетом є захист прав колег на професію. І компромісів тут бути не може. Вибіркова солідарність веде до вибіркової довіри до всіх нас, до нашої професії.

Друга проблема — висока толерантність до неосвіченості, поверховості журналістів. Відповідно, в нашій сфері комфортно почуваються колеги з низькою кваліфікацією: корпорація їх не засуджує, а власники медіа від них очікують не стандартів, а лояльності.

Третя проблема, яку варто озвучити, — низький рівень оплати праці журналістів та збитковість медіабізнесу.

Фото – 112.ua, medialab.online, Lviv Media Forum, nahnews.org, hromadskeradio.org, www.shatilin.com, cultprostir.ua, Олексій Темченко, prportal.com.ua, 1080.plus, www.segodnya.ua, www.bukinfo.com.ua, nv.ua, pravoua.com.ua