Дмитро Гнап («Слідство.Інфо») розповів про власний професійний досвід на майстер-класі «Доступ до публічної інформації як інструмент для журналістів і авторів фільмів-розслідувань», організованому ГО «Центр UA», що пройшов днями в рамках Міжнародного кінофестивалю з прав людини DocudaysUA.

Сьогодні головна проблема доступу до публічної інформації полягає в тому, що державні установи часто відмовляються відповідати на запит, посилаючись на антитерористичну операцію, що триває в країні. Так було з моїм розслідуванням «Made in Odessa» про Укроборонпром, який закуповував у «суперкрутої американської» фірми тепловізори, а згодом виявилося, що ця модна компанія належить двом братам – синам Бориса Тімонькіна, відомого журналістському середовищу як банкір Курченка, котрий зараз знаходиться в розшуку. Ми хотіли дізнатися в Укроборонпрому, за якою ціною та в якій кількості закуплені ці тепловізори, на що нам відписали, що ця інформація є засекреченою, бо може вплинути на ефективність проведення АТО.

Другою причиною відмови в наданні інформації може стати закон «Про захист персональних даних». Ним теж часто маніпулюють. Наприклад, старша донька «діамантового прокурора» Олександра Корнійця отримала квартиру в Києві площею 119 квадратних метрів на вулиці Тургенівській «через специфічні проблеми зі здоров’ям». Коли ми підняли стенограму судового засідання, на якому допитували Корнійця, то виявилося, що проблеми зі здоров’ям – це харчова алергія. Ми надіслали запит до Київської міської державної адміністрації з проханням надати інформацію про всі квартири, що були виділені забудовником у житловий фонд міста і розподілені серед людей, та орган надіслав нам відповідь, що це порушення закону «Про захист персональних даних». Хоча нас цікавили не їхні хвороби або сімейний стан, а розподіл комунального майна.

Якщо закон «Про доступ до публічної інформації» не працює, і вам не надають певну інформацію, залишаються олдскульні дідові засоби – робота з фігурантами розслідувань: інтерв’ю, телефонні дзвінки тощо. Повірте, контакти знайти не важко. В американських підприємців є чудовий вислів: «Все, що б ви не робили в бізнесі, зводиться до одного – спілкування з людьми». Усе виходить через спілкування. Якось фігурантом мого розслідування був наймолодший генерал України Сергій Краснокутський, і я розшукував номер його телефону близько трьох тижнів. Мені потрібно було взяти коментар, а він ховався й постійно перебував під охороною. Зрештою через одного з топ-менеджерів компанії «Київстар» вдалося дістати цей номер, але перед тим я опитав близько 70 людей. Та, як правило, дістати контакти не так вже й складно –фігуранти зазвичай з’являються на місці своєї роботи.

Інформацію можна отримувати й через суд, але для цього необхідно запастися терпінням. Наразі ми з колегами з Центру протидії корупції добиваємося через суд не отримання даних, а притягнення до відповідальності та відкриття кримінального впровадження стосовно заступника міністра Кабінету Міністрів Олега Паракуди за незаконне збагачення. І вже пройшло вісім місяців, і вже дві судові інстанції не задовільнили нашу заяву, ми подали документи в НАБУ. Але успішний досвід отримання інформації через суд є в моїх колег з Рівного, вони зробили класне розслідування про те, як судді, прокурори, СБУ-шники та «беркутівці» отримували квартири, що мали отримати чорнобильці, працівниці дитячих садків тощо.

Журналіст-розслідувач схожий скоріше на менеджера з продажу пилососів, аніж на працівника спецслужб, як може здаватися з того, що показують в голівудських фільмах. Більша частина роботи полягає в тому, що ти маєш ходити, спілкуватися, вмовляти, постійно надсилати запити, чекати на відповіді, телефонувати. І це безкінечний процес.

60% роботи телевізійного журналіста-розслідувача проходить «в полі», лише 40% – за комп’ютером у редакції. Хоча це залежить від специфіки. Наприклад, мої колеги з інтернет-проекту «Наші гроші» Олекса Шалайський і Юрій Ніконов є майстрами довершених сюжетів, «не виходячи з-за монітору». Але вони працюють в ніші антикорупційних розслідувань, а ми займаємося, крім того, ще й криміналом – вбивствами, пограбуваннями, терористичними атаками, військовими злочинами тощо. Тому ми просто не можемо дістати потрібну інформацію за комп’ютером – треба розмовляти з людьми.

Аби уникнути небезпеки для здоров’я чи життя під час проведення розслідування, варто працювати в команді. Якщо журналіст працює в групі, ділиться інформацією – шанс, що його «приберуть», зменшується. Бо можна «прибрати» одну людину, але не всю команду.

Я би не сподівався обійти, обдурити, «кинути» когось, аби отримати потрібну мені інформацію. Хоча кожен розслідувач індивідуально розставляє пріоритети. Просто я не вважаю це правильним.

Мета журналістського розслідування – дати відповідь на запитання «Хто?», а не посадити людину за грати. Але якщо у вас є докази – маєте право їх використовувати. От я не можу назвати Курченка бізнесменом. Я вважаю, що Цукерберг або Джобс – бізнесмени, бо вони заробили власною працею з нуля, а Курченко, Клименко і решта – крадії. Необхідно донести до людей правду, розповісти, хто вони є. А посадити – ніби не наша справа, хоча це нормально – надіслати запит до прокуратури та добиватися кримінальної відповідальності того чи іншого фігуранта. Ми живемо в такі часи.

Українські журналісти не можуть бути відстороненими, просто сидіти та спостерігати за ситуацією в країні, як, наприклад, журналісти Британії, де ВВС заснувало стандарти професії. Спочатку маємо навести лад, добитися перемоги правди, а тоді вже будемо відстороненими й об’єктивними.

Фото: прес-служба Docudays UA