«Детектор медіа» продовжує обговорення скандалу з новорічним ефіром телеканалу «Інтер», у якому з'явилися відомі своїми антиукраїнськими поглядами російські співаки, за що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оголосила каналу попередження. Публікуємо точку зору американської журналістки й медіаюристки Марії Мицьо, яка розглянула ситуацію з точки зору правових стандартів США і Європейського суду з прав людини. На думку авторки, Україні доцільно виробити рекомендації на тему: «Чи свобода слова/преси в Україні може/має бути обмежена заради національної безпеки?».

Чи зіркова, новорічна вистава може погрожувати національній безпеці? Можливо, й так, якщо судити з хвилі критики, що здійнялася після показу «Інтером» російської передачі «Новорічний парад зірок» зі співаками, відомими своїми антиукраїнськими заявами. Програму не дивилася, але, як кажуть, засуджую. Брати сторону Володимира Путіна в країні, де його війна вбиває й калічить вояків і мирних жителів щодня, - це, в контексті дурнуватих пісень і танців, нелояльно, якщо не підло.

Чи це причина скликати засідання Національної ради телебачення і радіомовлення, чи складати список заборонених співаків, чи взагалі позбавити «Інтер» ліцензії? Все це та навіть більше пропонували офіційні особи разом із величезною кількістю користувачів соцмереж, включаючи багато представників НДО, які раніше активно захищали свободу слова.

Як людина, що була цілий 2014 рік прив'язана до екрана комп'ютера, стежачи за подіями в Україні, я з розумінням ставлюся до хвилі негативу, викликаного новорічною програмою «Інтера», й не тільки нею. Війна справді змінює все, особливо гiбридна війна, в якій інформація також є зброєю.

Національна безпека ставить перед свободою слова один із головних викликів. У США корпус судових рішень, який створив юридичний підмурок Першої поправки до Конституції (на захист свободи слова і преси), народився на тлі Першої світової війни, коли ліві політичні сили й деякі імігранти дуже протестували проти участі США в конфлікті. Коли соціаліста з Філадельфії було позбавлено волі за поширення антивоєнних листівок, Верховний Суд підтримав його.

Відтоді право на свободу слова значно розширилося, особливо після Другої світової війни. Але в цей період жодна з провідних демократій світу, які акумулювали найкращий досвід у захисті свободи слова, не зазнала вторгнення ворожих військ (чи їхніх найманців). Жодна не мала справи з ворожою пропагандою тією мірою, що спостерігається нині в Росії і яка так глибоко проникла в українське інформаційне поле. Сюди входить і російська частка власності в потужному телеканалі «Інтер». Як за таких умов демократична країна має знайти розумний баланс між національною безпекою і свободою слова?

Коротка відповідь: ніхто не знає. Готових рецептів немає. Ситуація в Україні ставить безпрецедентні правові й політичні питання, які вимагають аналізу й осмислення. Але перша реакція в Україні - заборонити «Інтер» та інші прокремлівські ЗМІ. Якщо такий «інстинкт до заборон» більш-менш зрозумілий від представників влади, трішки дивує те, що багато з провідних захисників свободи слова також із цим погоджуються. Наприклад, коли десь ішлося про те, що робити з безкоштовною і проросійською газетою «Вести», один відомий медіаюрист пропонував кримінальне переслідування газети за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Це, до речі, саме те, за що Туреччина переслідує курдські видання - і регулярно програє в Європейському суді з прав людини.

Після Нового року інші медійники почали активно вигадувати причини для заборони «Інтера», скажімо, за начебто порушення антимонопольного законодавства. Але ж якщо б Україна позбавила «Інтер» ліцензії на таких підставах, не торкаючись при цьому інших медіа, так само винних у такому правопорушенні, - вона би наражалася на судові позови через вибіркове правосуддя, яке має на меті покарання каналу за зміст його передач, що явно порушує свободу слова. «Інтер» навіть не потребуватиме надто талановитих адвокатів, аби виграти таку справу - якщо не в українських судах, то в ЄСПЛ.

Замість вигадувати «творчі» способи для заборони «Інтера» чи інших ЗМІ, вдаючи, що насправді робиться щось інше, можливо, це питання треба ставити прямо? Для мене, людини, яка понад 20 років присвятила свободі слова в Україні, важко навіть ставити такі запитання. Але чи є підстави обмежувати свободу слова чи забороняти окремі ЗМІ, захищаючи національну безпеку під час військової агресії? Якщо так, які вони? Якщо ні (хоча я в цьому сумніваюся), які інші важелі є в країні для протидії ворожої пропаганди?

Свободи слова і преси не є абсолютними. У США ці права можна обмежити, якщо вони становлять «чітку й негайну небезпеку». ЄСПЛ дозволяє обмеження заради національної безпеки, якщо воно базується на закону й «необхідне в демократичному суспільстві». Класичний приклад - це заборона розголошувати інформацію про передислокацію військ під час війни. Але поза цим є мало чітко сформульованих демократичних стандартів, що відповідають ситуації, в якій зараз опинилася Україна.

Натомість є законодавство й судові справи у США, західних країнах та в ЄСПЛ, які постали в боротьбі проти внутрішнього чи міжнародного тероризму або сепаратизму; там можна знайти демократичні стандарти і принципи, які можна застосувати в Україні. Базуючись на цих та інших джерелах права й політики, слід виробити рекомендації для громадського обговорення на тему: «Чи свобода слова/преси в Україні може/має бути обмежена заради національної безпеки?» Можливо, відповідь буде «ні». За відсутності верховенства права такі заборони можуть легко стати полем для зловживань. Але діалог на цю тему конче потрібен.

У демократичних країнах підстава «не подобається» ніколи не є достатньою для заборон. Навіть брехня захищена, якщо вона не вводить в оману чи шкодить репутації. Але під час війни брехня противника має значно більше значення, ніж просте «вираження». Якщо протидія такій пропаганді має бути підставою для заборон чи обмеження діяльності окремих ЗМІ чи поширення деякої інформації, слід це робити тільки на підставі закону, з дуже вузьким застосуванням та з чітко прописаними стандартами.