«Детектор медіа» опублікувала 25 новин за вересень та 45 за жовтень, що стосувалися порушень прав журналістів в Україні. Це якщо говорити сухою мовою цифр. «Детектор медіа» готує такий моніторинг багато років. Двічі в цей моніторинг потрапляла я сама. Мене затримали в червні російські прикордонники і через кілька тижнів взяли в полон бойовики «Луганської народної республіки».

З березня ситуація з правами журналістів у країні змінилася. Почалася війна. Спочатку тиха в Криму, де журналістів теж постійно затримували, а потім справжня - на Донбасі.

Тож усі ці політичні тиски, невиплати зарплат, перешкоджання доступу до публічної інформації, звільнення відійшли не просто на другий план, а взагалі кудись у невідоме. Більше двох третин порушень відтоді стосуються саме фізичного тиску на журналістів. Нас б'ють, іноді обстрілюють, іноземних журналістів - на блокпостах сепаратистів, а українських (котрим потрапляння на блокпости сепаратистів дорівнює полону) - на блокпостах українських військових. Найчастіше ж ми чуємо про полон.

Понад 90 днів у полоні в «ЛНР» перебуває луганський журналіст, редактор сайту «Політика 2.0» Сергій Сакадинський. Він один із тих, хто моніторить для  «Детектор медіа» порушення прав журналістів у Луганській області. Бойовики кажуть, що його не випустять, бо він місцевий. «Місцевий», очевидно, означає для них «зрадник».

Харківський журналіст Роман Черемський, котрий теж перебуває в полоні в «ЛНР»,  нібито є у списку на обмін; обіцяють, що найближчим часом він вийде на волю. Чекаємо і сподіваємося, що так і буде.

Випадків, коли журналістів на блокпостах кладуть обличчям у землю, коли їм рахують до двадцяти і погрожують після цього відкрити вогонь, якщо ті не розвернуться, або ж коли стріляють перед ними в повітря, - я навіть до порушень прав журналістів не відношу. Це ж війна. Що взагалі в такій ситуації казати про порушення прав журналістів? Тут про цивільних мешканців треба казати, більшість із яких одного нечудового дня взагалі опинилася в своєму місті на лінії фронту.

Але є речі, які важко передати сухою мовою цифр, які мають тоншу матерію й ніби не стосуються прав журналістів, але насправді якраз і стосуються.

Ось історія про те, як луганський журналіст Костянтин Реуцький, якому довелося виїхати з Луганська після полону ще у травні, відтоді їздить лінією фронту.  На початку вересня йому серйозно не пощастило. Він з іншими журналістами був тоді в Маріуполі. Під обстріл потрапила машина із сім'єю. Власне, сім'я намагалася втекти на цій машині від обстрілів. Журналісти були поруч, намагалися надати допомогу. Але жінка дістала поранення в серце, лікарі згодом сказали, що врятувати її було неможливо. Журналісти допомагали переносити поранених у швидкі. Костя потім тричі намагався відіпрати штани від крові. Відіправ.

- Як ти це пережив? - питаю я.

- Там почалися обстріли на блокпосту поруч, поїхали знімати й довелося потім втікати, швидко переключився.

Чи можна обстріли вважати порушенням прав журналістів? Звісно, ні. Ми з Костею Реуцьким пережили їх кілька: у Мар'їнці під Донецьком і кілька разів у Пісках під Донецьким аеропортом.

Після поїздок уздовж лінії фронту Костіна машина виявилася повністю знищеною, її довелося покинути у Слов'янську. Ще одну машину, якою ми їздили, довелося ремонтувати після кількох осколків від міномета, які потрапили у скло дверцят і в капот.

Чи можна вважати якимось порушенням якихось прав журналістів те, що Максим Левін, фотокор LB.ua, щойно приїхавши на місце ночівлі в місто Щастя Луганської області, одразу поруч із будинком викопав собі окоп? Саме так, він возить із собою лопату. Тепер. Після Іловайська, в якому вони з фотографом «Укрінформу» Маркіяном Лисейком були 9 днів заблоковані з українськими військовими. Пізніше Максим за кермом врятував себе і ще трьох журналістів, прориваючись із цього Іловайська на автомобілі. Близько тисячі військових там тоді загинули.

Нещодавно на 31-му блокпості я зустріла Іру Герасимову з оператором - знімальну групу 5-го каналу. Спочатку  їх не впізнала. Річ у тім, що вони приїхали з волонтерами, котрі забирають загиблих. І самі виглядали волонтерами. Я бачила, як оператор Іван носив тіла військових, котрі загинули кілька тижнів тому. Лише зараз бойовики «ЛНР» дозволили їх забрати. Я бачила, як в одного трупа, який ніс Іван, відлетіла голова. Це не про порушення прав журналістів.

У звіті «Детектор медіа» написано, що 19 жовтня загинув Віктор Гурняк, журналіст і фотограф. Це теж ніяке не порушення прав журналістів. Віктор змінив професію фотографа на професію солдата. Точніше, старшого гранатометника. У першому ж бою, коли він намагався вивезти поранених і порпався в машині, котра не хотіла заводитися, йому в тіло прилетіли осколки, один потрапив у бік і дійшов до серця. Вітя помер через три хвилини. Про таке не напишеш у звіті, котрий складається із сухих цифр, але Віктор був нашим другом - другом багатьох фотографів і журналістів, котрі далі продовжують працювати на війні, хоч на ній уже загинули їхні друзі. Вони продовжують працювати в тих місцях, куди їздили зі своїми тоді ще живими друзями, тоді ще фотографами. Згадують спільні зйомки, переглядають фотографії вже померлих, готують виставки знімків тих, кого вже немає.

Найбільшим порушенням прав журналістів є не фізичний тиск, а психологічний. Цей тиск на нас здійснює сама війна. Працювати на цій війні стає все нестерпніше, але відмовитися від цієї роботи не видається можливим.

Із презентацією можна ознайомитися тут.

Настя Станко, експерт «Детектор медіа» з моніторингу порушень прав журналістів