Якщо в нашій країні є жертви пореволюційної лібералізації мас-медіа, то це партія «Народний Союз «Наша Україна». Ще ненародженою, коли вона існувала лише на рівні загальних ідей, висловлюваних майданними лідерами, цю політичну силу незлюбили практично всі. Партію, що задумувалась із метою об'єднання учасників революції довкола культової постаті Віктора Ющенка, сьогодні асоціюють виключно з кількома членами президії Ради, пов'язаними з великим бізнесом та публічно обвинуваченими колишніми політичними союзниками в корупції. Що, втім, аж ніяк не дивує. Дивує інше: майже цілковита відсутність на телебаченні будь-якого іншого, крім суворо критичного, підходу до висвітлення діяльності НСНУ. Так, наче всім, як у давнину, розіслали один і той самий проти-НСНУшний «темник».

Критикувати, звісно, можна і треба. Але спосіб, у який висвітлювався провідними телеканалами ІІ З'їзд партії, що відбувся 12 листопада, важко назвати просто критикою.

Якщо формулювання «партія влади», «партія помаранчевих олігархів», «нова НДП» і «нова КПРС», застосовувані щодо НСНУ, уже давно стали загальноприйнятими, то «видалити заплямованих із президії» - щось нове. Вчинок голови Ужгородської міської організації Кулібаби, що зачитав вимогу «очистити лави від корупціонерів» і виголосив список, де фігурували Порошенко, Мартиненко, Жванія, Червоненко, Третьяков і Безсмертний, безперечно, став головним інформаційним приводом дня. Виступ раніше не відомого загалові Кулібаби демонстрували чи, принаймні, цитували всі канали (на відміну від промови Президента, якій приділив багато уваги лише «Інтер»). А от правом на відповідь дозволили скористатись «заплямованим» далеко не всі.

Виправдання у «заплямованих» одне: судом і слідством нічого не доведено. Це, втім, ні для журналістів, ні для глядачів не аргумент, оскільки рейтинг довіри до органів прокуратури та суду (особливо Печерського районного) не вищий, аніж до Порошенка чи Третьякова. Тому Євген Альфредович Червоненко, який виправдовувався від імені всіх «заплямованих» у сюжеті підсумкового випуску ТСН 13 листопада, вирішив рятуватися сам: заявив, що у списку його прізвища насправді не було. Перевіряти це сумнівне твердження автори сюжету не стали.

Суботній репортаж у «Подробностях» телеканалу «Інтер» розпочався з малозрозумілої метафори: «Имидж – все, партбилеты – ничто». А ще один канал в неділю повідомив: «Спроба очищення лав НСНУ закінчилась катастрофою». Взагалі, рішення змінити склад Ради чи залишити статус кво – внутрішня справа нашоукраїнців; якщо вже журналісти аж так переймаються долею «партії влади» (зауважу, що успішні перевороти в УРП «Собор» і «Трудовій Україні» не викликали такого ажіотажу), результат ужгородської ініціативи можна було назвати невдачею. Але – катастрофою...? Між іншим, «суто випадково» під цю фразу були підведені кадри з Петром Порошенком.

До речі, щодо монтажу. Кадри вуличних протестів під гаслами «Геть корупцію з лав НСНУ!» впереміж із портретною зйомкою впізнаваних облич у президії – найневинніший приклад того, як тележурналісти непрямо висловлюють своє глибоко небайдуже ставлення до партії. Якщо курйозний випадок із прем'єр-міністром Єхануровим, що нарвався на «геть!», спробувавши поспілкуватись із маніфестантами, не показав ніхто, то кадри, де «заплямований» Олександр Третьяков емоційно жестикулює серед натовпу опонентів, були використані майже скрізь – знов-таки, підведені під текст про «очищення». Був навіть (знову не називатиму канал, бо все ж маю надію, що мені приверзлося) кількасекундний великий план жовтогарячого папірця з написом «Мандат», затиснутого в чиїхось пальцях, що затуляли одну літеру цього слова...

Якщо порівняти це з висвітленням з'їздів інших політичних сил, що відбувались 12-13 листопада паралельно з ІІ з'їздом НСНУ, контраст виявляється просто разючий. Помпезні установчі збори молодіжки Литвина, поява безвісної досі партії «Вітчизна» (ох, як схоже на «Батьківщину»!) генерала Вілена Мартиросяна, навіть сміховинний альтернативний «квартирник» частини СДПУ Буздугана було удостоєно об'єктивних і в цілому доброзичливих сюжетів. Між тим, витриманий у стилі суботніх матеріалів про «Нашу Україну», виступ спікера мав би бути, щонайменше, змікшований із плівками Мельниченка, та замість цього глядачеві дали лише посміятись із віршів «юнґфольківця»: ми не хочемо вина, і тому – до Литвина.

Традиційне інтерактивне опитування на 5-му каналі, присвячене подіям на нашоукраїнському з'їзді, мало передбачувані результати: мізерний відсоток глядачів задоволений чинним складом президії Ради Народного Союзу, невелика їх частина воліла би змінити його частково, а більшість – повністю. Лезо народного гніву, таким чином, скосило міністрів Юрія Павленка і Віктора Тополова, екс-міністрів Оксану Білозір і Романа Зварича, ректора Києво-Могилянської академії Брюховецького, депутатів Беспалого, Морозова, Катеринчука і Ключковського і навіть психолога-піарника Лесюка, автора виборчої символіки Ющенка. Хто саме мав би замінити двадцятьох достойників, список яких лунав в ефірі повністю, видається, лише у день обрання Ради на І-му з’їзді, ми так і не почули.

Натомість, в ефірі того ж 5-го трапилось іще одне цікаве формулювання: «фігурантів корупційного скандалу не вдалось вивести зі складу президії: Безсмертний залишився головою партії». Попри всю неоднозначність постаті Романа Петровича, назвати його головним «заплямованим» ніяк не можна – конкретні звинувачення на його адресу обмежуються словами Юлії Тимошенко про те, що він у вересні цього року був автором ідеї групової відставки уряду та наближених до Ющенка Порошенка, Третьякова. Цей незначний нюанс глядачі могли й не помітити, але прив'язка прізвища голови Ради партії до корупційного скандалу успішно відбилась у підсвідомості.

З-поміж загальної картини вирізнявся порівняно об'єктивний репортаж у «Новинах» Першого каналу: тут дали висловитись і Третьякову, і Мартиненку, і Кулібабі, а щодо «заплямованих» вживали нейтральне словосполучення «особи, звинувачені в корупції». Особливий наголос журналісти Першого зробили на позиції Президента, який, виявляється, ідею спроби «очищення» підтримав. У сюжетах інших каналів про це якщо й ішлося, то побіжно. У «Фактах» ICTV позицію Ющенка проілюстрували двома суперечливими цитатами: «про корупцію в цій країні треба говорити з ранку до вечора» і «Проходять місяці, проходять тижні - ні суд, ні слідча комісія по тих чи інших політичних фігурантах нашого блоку не представили жодного доказу щодо наявності корупційних дій. Я цим пишаюсь». Хронікальний виклад подій у репортажі НТН, що вийшов у понеділок, 14 листопада, не заважав кореспондентові називати Порошенка, Третьякова, Червоненка і Мартиненка «скандально відомими», однак було тут і дещо зовсім нове: поставлена під сумнів добровільна участь протестувальників у мітингу біля Палацу Культури Київської Політехніки.

Мотивація журналістів проста і зрозуміла. Симптоми перетворення партії Ющенка на класичну «партію влади» з усіма її атрибутами – адмінресурсом, колективним вступом держслужбовців, патронатами, непрозорим формуванням списків і диктатом представників великого бізнесу - таки справді були очевидні ще навесні. Журналістів занадто довго «ламали», аби вони дозволили новому тоталітарно-репресивному утворенню розквітнути на родючому ґрунті Помаранчевої революції. Тож далі – як в анекдоті про чукчу, що вбивав у чайнику майбутній паровоз: «партії влади» почали завдавати випереджувальних інформаційних ударів, попутно формуючи її різко негативний імідж. Безумовно, якщо сьогодні цей імідж – об'єктивна даність, то лише тому, що лідери та політтехнологи НСНУ не змогли йому нічого протиставити; але це – вже не наша тема.

Що й казати: заслужили вони. Може, навіть, і на щось гірше. Сподіваюсь, читачі не запідозрять автора цих рядків у будь-якій симпатії до НСНУ в тому вигляді, в якому він існує сьогодні. Та все ж хотілось би побажати журналістам бодай на період виборчої кампанії припинити цю холодну війну. Адже людей, що залишились за кермом НСНУ (якщо з'їзд на початку грудня чогось не змінить), без усяких судів і слідств можна визнати практичними і прагматичними. Вони не відрізатимуть голів, але, будучи позбавлені законного медіаресурсу, себто об'єктивного висвітлення їхньої діяльності на рівних правах із іншими партіями, можуть застосувати інші методи впливу. І це може закінчитись, - як для каналів, що провадять «виховну роботу», так і для їхніх глядачів, які звикли за останній рік довіряти засобам масової інформації, - справжньою катастрофою.

Отар Довженко, для «Детектор медіа»

Читайте також:

Інтоксикація свободою

Усепереможний песимізм

Про бідну Юлю і підступного Петра, або почому кілограм локшини на вуха?

Політичні ток-шоу: самопіар чи пошук істини?

Мартиненко хоче відкласти похорон