Сучасний український глядач вже встиг звикнути до наявності на вітчизняному телебаченні широкого різноманіття поглядів, плюралізму думок та вільного висловлення власної позиції представниками протилежних політичних сил. Подібна ситуація забезпечується і завдяки появі в телеефірі нових політичних ток-шоу. При цьому політичний бомонд і самі тележурналісти вважають існування цих програм „найвищим проявом демократії”. Принаймні, саме це й було продекларовано під час останьої дискусії 11 листопада в програмі ”Свобода слова” на ICTV, під час якої обговорювалась тема „Чи загрожує Україні розпад?”.

Що ж, важко не погодитись з тим, що подібні телепроекти надають можливість громадянам отримати, так би мовити, інформацію для роздумів щодо важливих для їхнього буття проблем, вирішення яких нерідко залежить саме від тих, кого у студію ток-шоу запрошують: політиків, можновладців, бізнесменів тощо. Але є й інший бік у популярних політичних ток-шоу, який особливо яскраво проявляється під час виборчих кампаній. Адже саме телевізійні дискусії з обширного реєстру „завжди актуальних” передвиборчих тем дозволяють VIP-персонам задовольняти власне самолюбство і амбіції, безкінечно декларуючи „власну принципову позицію” і таким чином сподіваючись на здобуття «очків» у електорату.

Саме через участь в подібних телевізійних проектах політики вбачають чи не єдину можливість набуття необхідних рейтингових балів, можливість стати більш впізнаваними для кожного українця. Задля забезпечення цього ефекту кожний учасник подібного ток-шоу зі скромного та передбачуваного державного службовця, народного депутата тощо має перетворитися на безкомпромісного та непрогнозованого шоумена. Адже тільки подібним чином в сучасних суспільно-політичних ток-шоу здобуваються симпатії телеглядачів. При цьому зовсім не обов’язково дотримуватися принципової ідеологічної позиції, головне – стати улюбленцем публіки. Принаймні, було доволі дивно спостерігати за тим, як в уже згаданій програмі «Свобода слова» представник національно-патріотичних сил Анатолій Матвієнко відхрещувався від непопулярного на Сході та Півдні країни (а це ж значна частина електорату!) терміну „українізація”.

Проте, родзинкою цієї ж програми стала участь у ній екс-губернатора Харківщини Євгена Кушнарьова. Пройшовши процедуру допитів в Генеральній прокуратурі, він виявився найбільш підготовленим учасником дискусії. Досвід спілкування з правоохоронцям став йому у пригоді під час відповідей на запитання політичних опонентів. Тому звинувачення у сепаратизмі з боку представників протилежного табору А. Матвієнка та Ю. Артеменка для лідера партії „Нова демократія” виглядали цілком прогнозованими, на що пан Кушнарьов завчено відповідав подібними фразами: „Я никогда не призывал к отделению от Украины. И мыслей у меня никогда таких не было. Но я призывал Украину в то время отделиться от хаоса, от бездумного порыва, который нес угрозу и принес-таки на нашу землю тот раскол, который мы не в состоянии уже год преодолеть, который прошел по сердцам и душам людей».

Таким чином, маємо повне право стверджувати, що напередодні парламентських виборів телевізійні ток-шоу перетворюються на трибуну, з якої безперешкодно дозволяється займатися передвиборчим популізмом, в безкоштовний ефірний час рекламуючи власну персону. Ток-шоу перетворюються в аналог розважальних програм, у яких здорова дискусія та конкуренція позицій замінюється балаганом. Наприклад, Леонід Макарович Кравчук, який був проанонсований ведучим «Свободи слова» Савіком Шустером як перший президент України, людина мудра і збалансована, мирно просидівши головну суперечку про суть і технічні аспекти федералізації, під кінець програми оживився і почав підливати масла у вогонь, згадавши і про мовне питання, і про церкву, і про УПА, і про найулюбленішу соціал-демократичну передвиборчу тему – вступ України в НАТО та необхідність проведення референдуму щодо цієї проблеми.

Тобто, дискусії в подібних ток-шоу чітко демонструють наступні тенденції. По-перше, це неспроможність політиків притримуватися чіткої та принципової позиції під час передвиборчого періоду заради намагання сподобатись власному та потенційному електорату, загравання з виборцем (Кушнарьов навіть дозволяв собі робити заяви від імені половини України...). По-друге, цілковита неспроможність політичних опонентів вести цивілізовану дискусію, що проявляється у невмінні чітко давати відповіді на поставлені питання. По-третє, політики, які представляють різні регіони та суспільні настрої, не демонструють ані взаємоповаги, ані вміння слухати опонента та готовності йти на компроміс.

Саме тому динаміка, „живість”, блискавичність думок, які мають бути притаманні політичним ток-шоу як жанру замінюються типовою парламентською „тягучкою” із самозакоханими ораторами та прославлянням самих себе.

Неважко передбачити й імовірний резонанс подібних «дискусій»: збільшення зневіри суспільства у спроможності політиків вирішувати актуальні проблеми, поглиблення розколу, подальші спекуляції навколо мовного, церковного питання, зовнішньополітичного вектору розвитку країни…

Але ж українська громада потребує зовсім іншого. І одними рейтинговими або інтерактивними опитуваннями під час ефіру, навіть професійністю ведучих ток-шоу (яка, до речі, нерідко залишає бажати кращого) потреб глядача у справді інформативній та сутнісній дискусії, як засвідчує досвід не тільки «Свободи слова», а й інших ток-шоу (наприклад, «Іду на Ви») – не можна задовольнити. Тому, цілком ймовірно, що в українському телеефірі ще за місяць до офіційного старту передвиборчої кампанії спрацює так званий „ефект телесеріалу”, коли по-справжньому цікаво дивитися лише спочатку, а потім все стає вже настільки прогнозованим, що, в кращому разі, до ефіру таких програм глядачів «прижене» вже тільки інерція. А ефект від переглядання цих ток-шоу буде в аудиторії прямо протилежний тому «святу демократії», яке повсякчас декларується телевізійниками. Адже, між іншим, демократія передбачає не тільки свободу думок, висловлювань та дій будь-кого, в тому числі й політиків, але й можливість суспільства давати тверезу оцінку цим думкам, висловлюванням та діям – чому ток-шоу у нинішньому їх вигляді як раз і не сприяють, підміняючи дискусію аргументів дискусією шоу-піар-маніпуляцій.

Вочевидь, телеканалам треба якнайшвидше шукати форматні ноу-хау для політичних ток-шоу, які б зводили нанівець, або, принаймні, применшували бажання гостей програми самопіаритися. Можливо, одним з таких інструментів могли б стати своєрідні досьє на політиків-учасників програм, які б давали уявлення про їхній попередній шлях, позиції, прикметні висловлювання і так далі. Якщо зробити подібні досьє повноцінними елементами програми та, до того ж, придумати, як ними оперативно користуватися безпосередньо під час прямих ефірів (за наявності сучасних технічних засобів це нескладно!) – вони можуть істотно допомогти глядачам реально зрозуміти ціну слів політиків, принциповість їхніх позицій тощо…

Втім, без сумніву, можна знайти й багато інших засобів введення дискусій у ефективне та конструктивне русло. Треба тільки, щоб телеканали гналися не лише за рейтингами або політичними дивидентами, щоб максимумом власної місії вважали не лише принцип «щоб дурість кожного було видно», а й щоб відчували власну відповідальність і власну спроможність реально допомогти країні і народу у пошуку оптимальних шляхів для розвитку. Чи можливо це на нашому ТБ? Найближчим часом побачимо.