Фільм «Право на професію» Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда, прем'єра якого на 5 каналі відбулася вчора ввечері, 25 жовтня, нарешті, поширив і на активну частину телеаудиторії справжню, а не штучну дискусію про нашу гідність, у широкому, а не лише журналістському, «цеховому» розумінні поняття. Подібна дискусія періодично точиться в Інтернеті, в тому числі – і на сторінках «Детектор медіа». Дотичними до цієї дискусії були і відомі книжки про революцію помаранчевого кольору ведучого цього каналу Данила Яневського, які, проте, лише у «старомодній друкованій» сфері заклично промайнули блискучими тендітними обкладинками на розкладках біля столичного Головпоштамту повз більшість читачів та глядачів.

Фільм вразив. Він вдався влучним, дошкульним, наочним, візуальним.

Фільм приголомшив несподіваністю зовсім недавнього минулого. Деколи те, про що йшлося на телеекрані, викликало навіть бажання встати з крісла та набити комусь пику, а когось приголубити чи пожаліти. Але під руками нікого не було. Всі недавні «підневільні» брехуни тепер впевнено та навіки «демократичні» журналісти, а молодесенькі дівчатка вже «класики», і їх зачіпати не можна…

Вдало скомпоновані монологи, журналісти – герої фільму - говорили саме те, що вони повинні були сказати. І «помаранчеві», і інші. Щось коментувати наразі є абсолютно зайвим та просто безглуздим. Розмова в студії каналу, яка відбулася відразу після прем'єри, і в якій взяли участь, крім самого ведучого та героя фільму Данила Яневського – Андрій Шевченко та Ірина Погорєлова, нагадувала б чимось «съезд победителей», якби не обережні репліки відомої журналістки про те, що тепер, коли рамки свободи слова істотно розширилися, українські медійники мають довести власну професійну спроможність на ТОЧНІСТЬ цього слова. На жаль, ці репліки Ірина Погорєлова ледь встигала кидати між безперервним словесним марафоном бадьорого ведучого, який «розігрівся» до цього спілкуванням із великим Єжи Гофманом, який люб’язно завітав на П’ятий. Але й вона, ця розмова, була цілком корисною, хоча телеглядачі, які додзвонилися до студії, на жодне запитання відповідей не отримали.

В той же час, спостережливий й кмітливий телеглядач довідався чимало цікавого і з фільму, і з цієї розмови: про декого із власників 5 каналу, про тележурналістську «кухню», про звитяжних молодих журналістів, що стали «класиками» жанру, ледь досягнувши професійного повноліття і «лише» відстоявши певний час під снігом та дощем, про «темники», яких «не було» - як і нині стверджує одіозний Сергій Васильєв, або яких «сильно перебільшене значення», про знамените голодування на 5-му… Щоправда, як на мене, в одному моменті автори фільму «Право на професію» все ж таки схибили, не давши зрозуміти глядачеві драму тих, хто змушений був звільнитися з каналу «1+1» на знак протесту проти цензури ще ЗА МІСЯЦЬ до Помаранчевої революції, до того, як потім вже, 23 листопада, весь колектив каналу на чолі з Роднянським заявив у прямому ефірі про перехід до принципів професійної журналістики. Все ж таки, здійснення подібного кроку, з одного боку, за кілька днів до голосування у першому турі, 28 жовтня – а, з іншого боку, вже у розпал революції, 23 листопада – мають дещо різну «історичну» вагу.

Тим більш було незрозумілим, що так і залишилися без будь-якої реакції слова Піховшека про те, що начебто Роднянський ставив у ті листопадові дні Кучмі-Медведчуку ультиматум: або канал, мовляв, повертається до професійних стандартів, або ж заводьте на нашу частоту УТ-1. Багато людей знають, що, дійсно, така ідея у керівництва каналу на той момент була – але виникла вона насправді зовсім не як ультиматум тодішній владі, а як панічний пошук виходу з ситуації відмови – на той момент вже більшості співробітників «1+1» - від виконання «темників» з Банкової… Багатьох не назвали у фільмі по прізвищам, багатьох лише окреслили найбільш притаманними ознаками (підтяжки чи окуляри, скажімо), не розкрили і ролі Інтернет-журналістики як одного з рушіїв журналістської революції…

Втім, фільм і не повинен був ставати панегіриком чи хронікою. Шкода, правда, що колишня влада окреслена не персоніфіковано, а просто як «темні сили» без жодної конкретної людини. А ті з журналістів, які її тоді втілювали на телебаченні, у різноманітних прес-службах та в ЗМІ, тепер «пухнасті», «білі», а, головне, - знову «при справі». Тій самій…

Невідомо наразі, чи дивився фільм величний гість Данила Яневського – Єжи Гофман, якого перший запросив переглянути доробок разом. Про це глядачів не сповістили. Але якщо він його все ж таки побачив, то нам не повинно бути соромно сьогодні зранку.

І не треба бойовиків, серіалів чи марафонів. Достатньо «Права на професію – 2», три, чотири, і так далі, як пролунало з вуст когось із гостей студії після прем’єри.

Цією сагою сказано майже все. Залишилося ледь-ледь: не забути нічого…

Володимир Килинич, для «Детектор медіа»

ПРАВО НА ПРОФЕСІЮ! ЖУРНАЛІСТИ ВІДЗНАЧАЮТЬ РІЧНИЦЮ РЕВОЛЮЦІЇ У МЕДІА (ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ, ТЕКСТИ, ВІДЕО)

Іван Адамчук: «Ми реалізувалися, може, вже не на 30, а на 32 відсотки»