Відмова від спроб перегляду незаконних приватизаційних процесів, озвучена Президентом Віктором Ющенком, новим Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим та новим секретарем РНБО Анатолієм Кінахом, а також зустріч Президента з головними олігархами країни увійшли в дисонанс з гаслом Майдану про «повернення народу вкраденого».

Після відставки Тимошенко ослаблена влада, замість втілення однієї з головних ідей Майдану й базування на тих суспільних силах, які привели Віктора Ющенка до перемоги, фактично, пішла на домовленості з представниками крупного бізнесу.

Влада веде діалог не з електоратом Януковича (що було б природнім з точки зору необхідності їхньої інтеграції до політичного процесу), але з самими досить одіозними фігурами колишнього режиму – олігархами.

Причому, як не дивно, діалог цей ведеться владою з позиції слабшого. Влада реагує на ультиматуми Януковича і підписує цілком безглузді рішення (як от про недоторканість депутатів місцевих рад), які дезорганізують, а подекуди й паралізують роботу державних механізмів та загрожують національній безпеці держави.

Влада послідовно виконує свої «зобов‘язання» перед Януковичем, які не відомо навіщо наклала на себе, і так само послідовно не виконує свої обіцянки народу.

Підтягування Януковича до рівня «офіційної опозиції» виглядає цілком нелогічним на тлі ослаблення його політичної сили, її кадрової та ідейної яловості та неготовності боротися опозиційними методами.

Затяжні «карловарські сидіння» Януковича, його очевидний і демонстрований суспільству страх бути заарештованим, поступово перетворювали його на персонаж народної міфології, мало пов'язаний з політичною реальністю та вагомими електоральними перспективами.

Єдине, що залишалося в Януковича – це економічна вага тих сил, які були свого часу об'єднані в «Партію регіонів».

Однак, Президент мав усі можливості домовлятися з цими силами, хронічно неспроможними працювати в опозиції, і «через голову» Януковича.

Економічні поступки олігархам часів Кучми, повна амністія їхніх капіталів, в тому числі, не виключено, нажитих й кримінальним шляхом, та їхня інкорпорація до нової політичної системи – без будь-яких умов! - не просто суперечать ідеям, які рухали Майданом.

Це означає, що влада відмовилася від переформатування політичного простору відповідно до свого бачення інтересів держави та бачення їх Майданом. Якщо Президент Віктор Ющенко до сьогодні не використав для цього свої повноваження, не обмежені змінами до Конституції, то майже напевно він не схоче (і, вочевидь, не зможе) здійснити цього після вступу в силу поправок до Конституції після 1 січня 2006 р.

В обмін на амністію олігархам, поряд з дискредитацією ідей Майдану та сил, що виступали на підтримку Ющенка, Президент і держава справді можуть отримати певні дивіденди. По-перше, у результаті перегляду приватизаційних угод справді значна частина капіталу просто втекла б з України, а робота певних виробництв могла б бути дезорганізованою. По-друге, Президент сподівається заручитися підтримкою олігархів та убезпечитися від дестабілізаційних кроків з їхнього боку. По-третє, вочевидь, Президент намагається зробити з великого бізнесу, утвореного відомо яким способом на початку 90-х, саме український бізнес. По-четверте, Президент, можливо, розраховує на те, що олігархи доплатять за свої підприємства, що дасть змогу пережити зиму, яку Москва, очевидно, збирається зробити тяжкою для України.

Англійські королі 200 років намагалися перетворити керівників флібустьєрів на законослухняних громадян. Віктор Ющенко сподівається зробити це швидше.

Однак, люди в 40-60 років не змінюються. Найімовірніше, усі ці кроки наштовхуються на реалії, тобто на персоналії олігархів, яких можна називати представниками національного капіталу з дуже великою натяжкою.

До того ж, олігархія в українських умовах має свою історію. Олігархія довела слабку здатність до конкурентної боротьби в ринковому середовищі, потяг до використання владних важелів, корупційне втручання в роботу державних і, зокрема, правоохоронних та судових органів тощо.

Саме завдяки такій практиці української олігархії Україна відстала від своїх західних сусідів на десятки років.

Через це дуже хотілося б вірити, що великий український бізнес справді готовий стати українським і законослухняним. Проте віриться важко.

Між тим, низька здатність влади до кадрового самопідсилення, а також зміна балансу сил у результаті конституційної реформи може призвести до того, що крихкий баланс між владою і олігархією буде порушено, і остання знову, всупереч волі населення, перебере на себе більшість владних повноважень.