Чимало є й таких, що кажуть: „От треба було голосувати за Януковича – тоді ніяких сюрпризів не було б”. І цих людей теж можна зрозуміти: хай і погана, але передбачуваність, прогнозованість, що виливається для пересічних громадян бодай у можливість довгострокового планування власної поведінки, сприймається краще, ніж довготривала невизначеність, нерозуміння того, що відбувається навколо, й як до того всього пристосуватися. Видається, що, плануючи різні політичні комбінації, навіть політики „помаранчевої хвилі” (з обох недружніх тепер таборів) беруть до уваги лише реакцію на власні дії політичного середовища. А, точніше, верхніх щаблів того середовища. І не обтяжують себе тим, щоб їхні дії були зрозумілими пересічним громадянам. „Люди проковтнуть усе”, - таке типово радянське ставлення до громадян, на жаль, нікуди не поділося й подіватися не збирається. Хоча за умов вільної, все ж таки, преси впевненість, що громадяни таки все проковтнуть, видається звичайнісінькою собі недалекоглядністю.

Отже, було підписано Меморандум порозуміння між владою та опозицією, підписи під яким поставили: президент України Віктор Ющенко, не затверджений на той момент Верховною Радою тоді ще виконувач обов’язків прем’єр-міністра України Юрій Єхануров та Віктор Янукович. На жаль, підібрати йому титул, що відповідав би титулам Ющенка та Єханурова, не виходить: жодної офіційної державної посади Янукович не обіймає. Перше, про що згадалося, тільки-но з’явилася інформація про підписання Меморандуму, - це фраза Януковича, вимовлена та неодноразово підкреслювана ним на теледебатах перед „третім туром” президентських виборів: в Україні може бути лише двоє президентів, один Ющенко, без якнайтіснішої співпраці з ним, Януковичем, ніколи не зможе стати президентом усієї України. То невже так і виходить? – такою була перша думка. Другою була інша думка: а чи мав Президент інший вихід? Принаймні, в тій ситуації, до виникнення якої сам доклав певні зусилля? Верховна Рада не затвердила з першого разу кандидатуру Єханурова. Так, нестача п’ятьох голосів – показник, власне, статистичний: когось із депутатів не було, хтось був у негарному настрої, хтось не встиг іще виробити власної думки щодо кандидатури, тощо. Але... Не буде відкриттям сказати, що в парламенті була й залишається дуже значна група депутатів, налаштованих забалотовувати будь-яку кандидатуру, що виходить від Ющенка. (Недаремно політолог Володимир Полохало, даючи інтерв’ю численним телевізійним та радіоканалам 20 вересня, після закінчення церемонії підписання Хартії етичних принципів політичних консультантів України, зазначив: у незатвердженні кандидатури Єханурова постать самого Єханурова не мала жодного значення; поразки зазнав проект Ющенка. Про це вели мову й інші експерти). Ще була й залишається дуже значна група депутатів, налаштованих забалотовувати будь-якого кандидата, ім’я якого – не Юлія Тимошенко. А ще була й залишається досить потужна група депутатів (зокрема, з фракції КПУ), налаштованих забалотовувати будь-яку кандидатуру взагалі, бо що гірше, то краще, й що довше триватимуть криза та хаос, то більшою є ймовірність отримати на цьому політичні дивіденди й перебрати на себе роль рятівників нації. При тому, якби президент після невдачі з Єхануровим подав би все ж таки на розгляд Верховної Ради знову кандидатуру Юлії Тимошенко, то після всього, що сталося, гарантувати затвердження її теж ніхто б не міг.

Пригадується, коли призначали післяреволюційний уряд, і особисто я, й дехто з моїх колег дивувалися: чому там немає Єханурова? Чому обійшли увагою першого віце-прем’єр-міністра уряду Ющенка? Тепер от про нього згадали. (До речі, важко відкараскатися від запитання: чи не був уряд Тимошенко від самого початку призначений лише для „грубої зачистки”, а для подальшої тонкої роботи Ющенко приберігав саме Єханурова?) Президент, звичайно, міг ризикнути й запропонувати парламентові його кандидатуру знову, без додаткового підстраховування. Але, з огляду на вищезазначені розклади, це був би саме ризик, і ризик досить непевний. Бо якби кандидатура ця не пройшла й із другого разу, висувати її втретє вже навряд чи було б можливим – це наштовхнулося б лише на активізований спротив опозиційних політичних сил і нерозуміння в суспільстві. Окрім того, суспільство, вочевидь, стикнулося б із запитанням: то невже в Ющенка, окрім Єханурова, більше нікого немає? А до речі, справді: якщо не Єхануров – то хто? Прем’єр-міністр, за традицією, що склалася від перших років незалежності України, - це такий собі завгосп держави, радше економіст, ніж політик. Тож, скажімо, Олександр Мороз, чиє ім’я згадували як можливого кандидата на посаду глави уряду й узимку, й тепер? Він невідомий як економіст, та й союзник не надто певний. Анатолій Кінах? Хто знає... Був він уже главою уряду, в уряді Тимошенко заявив про себе як про не надто командного гравця, та й представляє він не таку вже й потужну політичну силу. Віктор Пинзеник, Сергій Терьохін? Вони пішли за Тимошенко.

Тож друге незатвердження Єханурова поставило б Ющенка перед важкою для розв’язання проблемою добору глави уряду. Отже, ризикувати Президент не міг і тому наважився на укладання угоди з непримиренним нещодавно ще супротивником. Обмінявши гарантії затвердження Єханурова на... То на що ж? Перші шокові припущення, здається, поки що не здійснюються. Партія регіонів не буде представлена в уряді. Юрій Луценко (а він, за загальною думкою, збереже свою посаду в новому уряді) вже заявив, що закони України не можна скасувати домовленістю окремих політиків, а тому прощення фальсифікаторам виборів не буде. Та й сам Єхануров, на відміну від більшості коментарів у ЗМІ його виступів, зовсім не виявив себе як прихильник ідеї всепрощення: виступаючи в парламенті, він вів мову про те, що „за них (приватизовані за безцінь об’єкти – Б.Б.) держава одержить справжню ціну, а випадки незаконної приватизації будуть доводитися через суди”.

Але був у факті Меморандуму ще й інший бік. Віктор Ющенко, покликавши до його підписання лише Януковича, тим самим, фактично, особисто призначив його головним опозиціонером, „опозицією його величності”. І тут напрошуються дуже негарні аналогії з часами президентства Кучми, коли такою самою призначеною опозицією були комуністи. І дарма, що більшість критично налаштованих до влади виборців підтримували зовсім іншу опозицію – офіційною опозицією була саме КПУ. До речі, стаття 5 Меморандуму, що закликає прискорити ухвалення закону „Про статус та права опозиції”, виходить саме з двопартійної моделі. Гарантуючи опозиції керівництво парламентськими комітетами, вона зовсім не враховує того факту, що опозиція, на відміну від керівної більшості, може бути не єдиною – бо про це у статті немає жодного слова: в Меморандумі лише перераховані парламентські комітети, які мусять очолювати представники опозиції. І якщо уявити, що опозиція не є єдиною, а складається з різних угруповань, що можуть перебувати одне до одного в цілком антагоністичних стосунках (права опозиція та ліва опозиція, не кажучи вже про олігархічну, за визначенням, критикуватимуть владу за цілком різні речі; кожна з цих гілок вважатиме неприйнятним якраз те в поведінці влади, з чим погоджуватиметься інша), як вони доходитимуть згоди? Це положення в такий спосіб спонукає різні опозиції до нескінченного з’ясування стосунків (чи, навпаки, налагоджування стосунків?) із приводу поділу парламентських портфелів. Як це відбуватиметься на практиці – надто важко уявити. За кучмівської доби Юлія Тимошенко вже пробувала об’єднати „Нашу Україну” та комуністів під своїм проводом; що з того вийшло – є загальновідомим. Отже, якщо положення Меморандуму буде втілено в життя, всі сподівання на утворення української правиці відійдуть у небуття, бо новонароджена правиця матиме дуже невеликий вибір: або примкнути до Януковича (чого вона ніколи не зробить), або примкнути до влади (чого вона теж не зробить, бо буде народжена саме як права опозиція), або ж позбутися всіх гарантованих прав і погодитися з тим, що її нібито не існує. Власне, призначення Януковича офіційним опозиціонером дуже нагадувало б спільну акцію проти опозиції в особі Блоку Юлії Тимошенко – якби не інформація, зокрема, „Української правди” про те, що БЮТ, не дуже це афішуючи, все ж бере участь у діяльності кравчуківського „Об’єднаймо Україну”. (Вийде з цього щось чи ні, але наміри є промовистими самі по собі. Якщо інформація, звісно, є достовірною.) Так, Юлія Тимошенко заперечувала це, беручи участь 26 вересня у програмі „Іду на ви” („1+1”). Але надто непереконливими були ті заперечення, надто скидалися вони на спробу з’їхати з теми.

Утім, переоцінювати значення підписаного документа теж немає підстав. Зважаючи на згадані вже вислови й Луценка, й Єханурова, навряд чи співпраця Ющенка та Януковича матиме якесь продовження, навряд чи власне Меморандум матиме якісь відчутні наслідки. Окрім, хіба що, одного, але надто стійкого: прибічники Ющенка, люди, для яких Помаранчева революція стала найяскравішою сторінкою в модерній історії України, надовго запам’ятають власне факт угоди Ющенка з Януковичем. Безвідносно до його конкретних результатів. Безвідносно навіть до того, чи поліпшиться життя в країні, чи просуватиметься далі „помаранчева справа”, чи тихенько собі заглохне. Це – якраз той випадок, коли факт в очах суспільства є знаковішим за його результат. Чи не тому надто часто тепер доводиться стикатися з негативними характеристиками Юрія Єханурова та негативними очікуваннями щодо нього – навіть тоді, коли він ще, практично, не розпочав свою діяльність? Чи не тому в атмосфері висить очікування повернення доби кучмізму? Чи не став Єхануров, ще не приступивши до виконання обов’язків, своєрідною жертвою Меморандуму, чи не надто міцно громадська думка пов’язує з угодою постать нового прем’єра? А поміж іншим, чого очікувати від Єханурова? Так, він – не революціонер, не трибун і не харизматична особистість. Юрій Єхануров досі залишається загадкою. Багато хто називає його „людиною, що завжди при владі”. Усі звертають увагу на те, що, будучи головою Дніпропетровської обласної адміністрації, він не звільнив чиновників середньої ланки. Мовляв, це свідчить, що він намагатиметься бути приємним для всіх. Але, з іншого боку, зверніть увагу: він не звільнив чиновників СЕРЕДНЬОЇ ЛАНКИ. Тих, які зовсім не визначали поведінку державного апарату при старому режимі, а були, радше, заручниками того режиму, безсловесними виконавцями його волі, гвинтиками. Поміж тим, саме Єханурова називали найуспішнішим із обласних керівників помаранчевого призову. Отже, значить, не залишив він усе, як було. Тож чи справедливі прогнози щодо того, що за його прем’єрства все приречене повернутися до того стану, який був при Кучмі, й що старі хазяї життя можуть почуватися спокійно? Чи реальні докази того? Гадаю (чи хотілося б гадати), що такі висновки є передчасними. Так, у його поведінці не буде позерства. Не буде самомилування. Не буде самореклами понад усе. Не буде істеричності. Не буде піару понад усе. Не буде кавалерійських атак. Не буде показної демонстрації своїх надзусиль. Усе буде тихо, без галасу, поступово. Але ж кажуть: тихше їдеш – далі будеш. Політолог Віктор Небоженко (у допомаранчеві часи чи не найбільший симпатик Юлії Тимошенко у політологічному середовищі) сформулював її політику на сторінках „Української правди” таким чином: „Спочатку йдуть слова, а вже потім іноді справи”. У Єханурова вже точно не буде „спочатку слів”. Але чи означає це, що не буде й справ? На це запитання на сьогодні немає відповіді. Як немає відповіді й на інше запитання: чи не отримали ми Анатолія Кінаха номер два? Адже Кінах запам’ятався як чи не найневиразніший, найнеяскравіший глава уряду, який, тим не менше, зберіг кістяк уряду Віктора Ющенка й зумів продовжити наданий урядом Ющенка поштовх розвитку.

Отже, нема доказів того, що помаранчева доба закінчилася. (Чи, принаймні, ще можна в це вірити.) У згаданому на початку статті інтерв’ю Володимир Полохало дав інше визначення: на його думку, 20 вересня закінчилася – справді закінчилася – епоха кучмізму. Від того дня президент уже не є безроздільним розпорядником держави, він відтепер мусить рахуватися з різними політичними силами. 20 вересня, на думку пана Полохала, стало днем початку в Україні справжнього парламентаризму, коли парламент заявив про реальні бажання та спроможність вагомо впливати на події в державі. І що головною вадою Ющенка перед першою спробою затвердження Єханурова була відсутність бажання домовлятися з усіма політичними силами, йти з ними на компроміси.

От тільки важко погодитися без застережень із цими твердженнями. Бо сам пан Полохало зазначив: постать Єханурова при цьому не мала жодного значення. А отже, не мала жодного значення суть розглядуваного питання. Єдине, що тоді мало значення, - це формальна демонстрація супротивниками президента в парламенті своєї сили: хай руйнується світ, але торжествуємо ми. А це – не парламентаризм. А якщо й парламентаризм, то деструктивний. Ціною такого парламентаризму через кілька днів і став меморандум із Януковичем. Бо надто потужними є у Верховній Раді сили, цікавить які не демократія, не той самий парламентаризм і навіть не доля України – а лише власне повернення до влади, повернення до старого. І коли треба викинути на смітник спадщину, що заважає будувати майбутнє, не надто доречно узгоджувати процедуру викидання з тими, хто цю спадщину створив і довгі роки плекав. Потреба в такому обговоренні – то й є наслідок „посилення парламентаризму”. Поразка Ющенка та перемога Януковича, реванш старої влади – от як тлумачать громадяни це „торжество демократії”. У будь-якому разі, „торжество парламентаризму” забезпечили сили, що своїми діями в попередні роки зовсім не здобули собі репутації прихильників того самого парламентаризму.

То що ж ми маємо на сьогодні? З одного боку – Віктор Ющенко зміг-таки опанувати ситуацію в державі, зміг наполягти на своєму й утримати в руках загальну політичну лінію. З іншого боку, виглядає так, що без допомоги Януковича в нього вже не вийшло б того зробити? Ця ситуація, власне, означає єдине: Україна зараз стоїть на роздоріжжі. На неї чекає тривалий період невизначеності, бо невідомо, яка з цих тенденцій переможе. На нас чекає тривалий період силової боротьби. Україна, що проголосила прямування до Європи, постала перед черговим парадоксом зовсім не європейського штибу: посилення президента означатиме збереження шансу (хоч і непевного) на продовження просування до загальноєвропейських взірців державної моделі, посилення „парламентаризму” означатиме зменшення шансів на таке просування. Напередодні набуття чинності конституційною реформою це є дуже небезпечним станом. І, видається, прямого, лінійного виходу з цього стану не існує.