Футбольні мрії збуваються

8 Вересня 2005
996
8 Вересня 2005
12:00

Футбольні мрії збуваються

996
Уже вдруге за останній час до українського телевізійного простору навідуються матчі, позбавлені глядачів.
Футбольні мрії збуваються
І все-таки це сталося. Незважаючи на кислу критику минулого року та нещодавні липкі дифірамби, Олег Блохін вивів збірну України до фіналу Чемпіонату світу, що відбудеться у Німеччині влітку 2006-го. Зрештою, очікувана, прогнозована, обсмоктана і замацана ЗМІ після червневої перемоги України над Грецією подія, вилилася радісною несподіванкою. Після сумної нічиєї із грузинами 1 на 1 (коли навіть капітан грузинської збірної Кахабер Каладзе висловлював сум, що так незугарно вийшло – “Гол”, Новий канал), щастя вдарило по голові ще сильніше – без навмисне зібраних по Україні майданів стаціонарних вболівальників (вони до того часу вже розійшлися допивати пиво), але з ейфорійним підкиданням і гойданням Олега Блохіна у тбіліському аеропорту, коли його ноги і руки ледь не повибивали низеньку підвісну стелю зали очікування, та сльозами радості людей, розчулених від досягнення бажаної і практично недосяжної мети. Україна вийшла у фінал після того, як датчани зрівняли рахунок у матчі з турками на 93-й хвилині.

Щира і неприхована радість українських футболістів дещо компенсувала малоефективний з точки зору телевізійних емоцій футбольний поєдинок. Він відбувався за порожніх трибун, а тому видавався млявим, нервовим і абсурдним – на відміну від бойовища київських уболівальників із міліціонерами з приводу запаленої шашки: там все було конкретно, традиційно, агресивно, видовищно і по-класицистичному зумовлено. Закривавлені обличчя завжди телегeнічніші за будь-який футбол, бо телевізійна “картинка” - ница штука.

Це вже вдруге за останній час до українського телевізійного простору навідуються матчі, позбавлені глядачів (власне, якщо винести за дужки трансляції футбольних ігор київського “Арсеналу” на ТРК “Київ”, які виглядають найгіршими опіумними кошмарами французських сюрреалістів). Не так давно за порожніх трибун грали донецький “Шахтар” і міланський “Інтер”. Тепер - Україна та Грузія. Парадоксально, але за такої ситуації роль коментатора в нинішньому її вигляді перетворюється на жахаючий атавізм. Не надто красива розповідь про ті події, що відбуваються на полі, зазвичай проходить за наявності певного шумового поля, яке розбавляє кондовість реченнєвих конструкцій і дозволяє безапеляційно ліпити докупи різний непотріб. Вболівальницькі горлалки, матюки, охи і ахи тих, хто сидить на трибунах, розбивають слухову увагу, доводячи глядача до потрібної некритичної кондиції: коли грає улюблена команда слід спершу хапатися за валідол, щоб врятувати серце, а тільки потім – за пульт дистанційного керування, щоб притишити звук у телевізорі. Коли коктейль із звуків заміняють самотньо схвильованим голосом коментатора, всі вдихи і видихи якого відчуваються шкірою, стає незручно. Передовсім, через необґрунтованість його ролі.

Програма “Телеформат” каналу К1 минулого тижня була присвячена саме телевізійним футбольним коментаторам. Власне, це – найочевидніша з цілей, у які намагався влучити Олександр Лук’яненко. Через тексти інтерв’ю коментаторів-росіян Володимира Маслаченка, Василя Уткіна (НТВ+футбол) та коментатора-українця Віктора Вацка (Інтер) він вибудовує піраміду із корпоративних принципів, обов’язкових курйозів, виробничих бувальщин і професійно-етичних міркувань, яка своєю вершиною торкає не лише сам процес (природа якого, за переконанням Уткіна, збочена – на цьому можна було б і закінчувати теревені), але й колофутбольну медійну дійсність, наповнену правами на трансляції, брендовими іменами гравців і багатомільйонними контрактами на постачання спортивної форми. Таким чином, історія, цікава в першу чергу своїм емоційним колоритом, вершиною якого є неперевершено ліричний фінал з раритетним відео Коте Махарадзе (схоже, піднесені фінали – одна із особливостей творчої манери Лук’яненка), отримує баласт із прагматичної гіркоти, який тягне розповідь у мул банального і неповноцінного. Саме через симбіоз неординарності емоції і традиційності факту нешаблонна (а для українського телепростору - ще й максимально оригінальна) розвідка виглядає на залакований сюжет серіалу “Хочу всьо знать”. Щоправда, скоріше за все, подібна мета і ставилася перед автором – надто красиво зліплені фрагменти свідчать про високопрофесійне виконання поставленої задачі. Але не більше.

Іншою телевізійно-спортивною принадою тижня стала чергова серія футбольного циклу Олексія Маргієва і Євгена Удовиченка “Андрій Шевченко. Ще один тріумф” (Новий канал). Чесно кажучи, попередньо цей проект викликав найбільше хвилювання за його авторів. Олексій Маргієв не може поскаржитися на відсутність емоційності, але досконало перетравлена Сергієм Долбіловим історія українського футболіста Андрія Шевченка ставить надвисоку планку для всіх, хто прагне торкнутися священної теми: надто легко можна скотитися у повторення вже сказаного, пережовування відомих фактів та захоплене виття на минулі подвиги. Олексій Маргієв уник цієї небезпеки. Елегантно оминувши період становлення футболіста, він розповів про останні (широковідомі, слід визнати) факти, доповнивши їх феноменальною оперативністю, яка викликає неабияку повагу і знижує критичний градус ставлення до телевізійного проекту. Оповідки про відбиток стопи на набережній у Монте-Карло, Сильвіо Берлусконі – хрещеного батька шевченкового первістка та плани подальшого сімейного життя форварда – це все події минулого тижня. Навіть більше: вийшовши недільного полудня, фільм вже демонстрував кадри матчу Україна – Грузія, зіграного напередодні, радісне гойдання Блохіна, колективне поливання шампанським і сльози щастя одного із найкращих футболістів світу! І хай із доповіді Олексія Маргієва можна зробити висновок, що Шевченко самотужки вивів збірну до фінальної частини чемпіонату світу (хіба що, під пильним керівництвом Олега Блохіна – попереднього його героя) – це мізерна дрібниця, яка губиться на сонячному фоні. Оперативність виконання позбавила фільм Олексія Маргієва наносної мелодраматичної пафосності, яка аж ніяк не пасує до спітнілої футбольної роботи. Можливо, через адекватність схвильованого голосу розпіареній фігурі героя. Можливо, це найкраща із робіт цього циклу. І це тішить.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
996
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду