Ніхто звісно не очікував, що швейцарці приїдуть, щоб злити воду, відверто промовляв Олександр Глівинський (Гол, Новий канал), відкриваючи справжні думки, що роїлися в серцях перед поєдинком. Швейцарців українці мають проходити без проблем, такі думки виникали перед матчем, бідкався Павло Черепін (Наш футбол, Перший Hаціональний). Реалії такі, що в таблиці коефіцієнтів Україна і Швейцарія - сусіди, але наші амбіції не зупиняє жоден факт – другу команду Швейцарії ми зобов’язані закатати в київський асфальт, викривав “самовпевнений і шапкозакидацький настрій” Олександр Журахівський (Спортклуб, Перший Національний). Аналізувати те, що відбувалося на полі з урахуванням прийдешнього виїзного поєдинку явно нікому не хотілося. Обмежувалися змалюванням казусу із адміністратором, який помилково висвітив на табло не те прізвище, переліком присутніх на трибуні поважних осіб (тренер національної збірної Олег Блохін, екс-президент України Леонід Кучма, інші високоповажні персони) і ретельним описом миттєвостей матчу. У польові дослідження надто не заглиблювались. Казали про прорахунки динамівського захисту, які виявилися зовсім не авантюрною розслабленістю (Гол; Футбольний уік-енд, ТРК "Україна"), згадали минулорічний матч із леверкузенським Байєром, щоб продемонструвати системність оборонних помилок (Спортклуб), бідкалися зі “старої хвороби киян – недооцінки суперників” (Наш футбол), ба, навіть визнавали внесок віце-чемпіона Швейцарії у нічию (Костянтин Андріюк, Про спорт, 1+1). Частіше за все, висловлюючи обережний оптимізм і не називаючи можливих суперників в наступному раунді – щоб не наврочити. Лише Олександр Журахівський зізнався, що на 98% впевнений в тому, що “Динамо” подолає швейцарський бар’єр.

На жаль для пана Журахівського, який останнім часом демонструє прекрасний полемічний тонус і надзвичайний ентузіазм, у Швейцарії “Динамо” програло і вибуло з боротьби за єврокубки: йому випали 2 нещасливі відсотки.

Щоправда – і це стало зрозуміло з післяматчових журналістських опусів – тих відсотків було значно більше. Чи не всі сто.

Якщо після першого поєдинку репортажі розцяцьковували різноманітними колофутбольними подробицями, то кадри поразки київської мрії всі без винятку тематичні передачі дозволили собі продемонструвати мовчки, під скорботні музичні теми, аргументуючи це тим, що “коментувати таке важко і немає сенсу” (Наш футбол) – “хто бачив, той все зрозумів, а хто не бачив, тому поталанило” (ТРК "Україна").

Хоча далі, все ж таки, вставили текст.

У першу чергу виявилося, що швейцарський клуб, віце-чемпіон своєї країни – неабияке лайно в професійному плані. Тунівський досвід в єврокубках нараховує 8 матчів у маргінальному і несерйозному Кубку Інтертото (Про спорт), а професійна історія – лише три роки (Гол), його склад напіваматорський (ТРК "Україна"), а гравців не вистачає на повну заявку (Гол), команда грає посередньо, і для неї це норма (Про спорт). Кожна із цих фраз роздувала масштаби динамівської поразки до неосяжних здоровим глуздом обсягів, неначе йшлося про недобір голосів паном Ющенком після сфальшування виборів. Інтонації журналістів були б дуже доречними десь на Майдані, особливо своїм широким популістським маршем по полю емоційного коментарю щойно пережитого. “Украіна в шокє, століца скорбіт”, енергійним радісним голосом промовив російський спортивний оглядач Антон Решетов (Страна і мір, НТВ), давши старт розлогому, неначе повінь, хору змагальних українських голосів, які на різні боки почали крутити негативні епітети і, лякаючись власних почуттів, витребенькувато намагатися продемонструвати щиру зневагу до динамівської гри: те що сталося, можна назвати одним словом – жах; швейцарський кошмар; нокаут (Спортклуб), слово “ганьба” найлітературніше з тих, що спадають на думку, інші ви знаєте самі, їх говорити в ефірі не можна; моторошно стає і кривдно (Наш футбол), не сенсація, а просто шок (Футбольний уїк-енд), шок, який наростав протягом матчу і перетворився на безнадію останніх хвилин; гірко і соромно; зганьблена команда; один з найганебніших матчів в історії (Гол). Амплітуда неґації була не гіршою за милі серцю п’ятихвилинки ненависті, демонстровані колись на каналі "1+1" в паузі між спортивним блоком "ТСН" і погодою.

Основна доля цієї ненависті прогнозовано припала на тренера “Динамо” Леоніда Буряка. Поруч із традиційними для схожих ситуацій звинуваченнями у слабкодухості, нездатності керувати футболістами, сформувати дієздатну стратегію і тактику на гру чи принаймні зробити рішучий крок і написати заяву про звільнення (Спортклуб, Наш футбол, Гол), з’явилася в дечому безпідставна фраза “Чесно кажучи Леонід Йосифович має своє бачення футболу, але ми його бачення футболу, відверто кажучи не розуміємо” (ТРК "Україна"), яка глибоко характеризує стан футбольної телевізійної журналістики. Заглибившись в емоційну яму загальносвітової трагедії, якою, безперечно, є виліт київського “Динамо” з Ліги Чемпіонів, передставники касти прохопилися про найпотаємніше. Нерозуміння тренерських діянь – це не проблема тренерської кваліфікації. Це проблема того, хто вважає себе гідним аналізувати гру і тренерські рішення.

На фоні подібних зізнань інформація про розкол всередині динамівської команди виявилася схожою на невдалу спробу з виправдання своєї мовчазної аморфної позиції, яка передувала катастрофі. Те, що раніше журналісти тендітно замовчували, нарешті полилося назовні. Виявляється, що слава і історія “Динамо” багатьом приїзджим по барабану (Гол), що в команді не все в порядку з дисципліною: Леонід Буряк ввів систему штрафів, але футболісти досі їх не сплатили (Спортклуб), що на тренуваннях спалахують бійки (Наш футбол), а команда розбита на кілька внутрішніх угрупувань (Гол)…

Микола Васильків зазначив, що “Тун, як добрий офтальмолог, відкрив динамівцям очі на їхні проблеми” (Спецрепортаж, СТБ). Не лише динамівські. Спортивні журналісти не змогли побороти спокусу позбиткуватися з поваленого дуба - замість того, щоб з холодною головою здійснити професіональний розтин, розголос від якого був би сильнішим, ніж від тих слів, які не можна промовляти в ефірі.