Щось дивне відбувається останніми місяцями з українським інформаційним простором. Одразу після перемоги Віктора Ющенка журналісти побоювалися, що нова влада, за пострадянською традицією, почне утискати пресу якщо й не так само, як стара, то, принаймні, відчутно. Скільки круглих столів було присвячено прогнозам щодо цього та виробленню запобіжних заходів, як цього уникнути! Аж тут виявилося, що на небезпеку чекали не звідти, звідки вона реально загрожувала: значна кількість, принаймні, телевізійних каналів залишилися непримиренними щодо нової влади, як були непримиренними до неї тоді, коли вона ще була опозицією.

Хтось мені заперечить: мовляв, тепер порівняно лояльним став навіть ТРК "Україна"! І буде правий. Але справа в тому, що згадувана вище лояльність навіть непримиренних колись телеканалів майже не змінила співвідношення позитиву й негативу у висвітленні дій влади. Так, майже відійшла в минуле тотальна критика на знищення. Але критичні відгуки про діяльність влади, вочевидь, перевищують схвальні, й, якщо оцінювати загальне інформаційне тло, на якому діє влада, то його можна назвати скоріше негативним. Причому, на каналах, що мають репутацію об'єктивних, це тло відрізняється ненабагато. Як і в газетах, які мають репутацію незалежних, а то й проющенківських.

І отут саме час поставити запитання: чи не сама влада дає для цього достатньо приводів? І приводів цілком реальних - для критики, і критики цілком слушної?

Тут варто зауважити, здавалося б, очевидну річ. Доля нинішньої української влади має величезне – доленосне, історично-визначальне, тут можна підбирати ще багато гучних слів, і в жодному разі патетика не буде зайвою – значення не лише для України, а й для всього пострадянського простору. У разі її невдачі ідеї демократії та європейської тотожності України надовго зникнуть із порядку денного. Люди будуть деморалізовані, та й не буде більше національних лідерів, із якими ці ідеї б пов'язували. На теренах України на довгі роки запанують зневіра й апатія. Відповідно, багаторазово зросте пострадянське самоусвідомлення українців – усвідомлення своєї належності до "іншого світу", в якому застосування заведених у цивілізованих країнах принципів та норм є цілковито неможливим. А отже, зросте усвідомлення євразійської тотожності та єдності з усіма "братніми сестрами" з СНД.

У разі ж успіху української влади буде, нарешті, подано перший приклад успішного – успішного! – просування загальносвітовими шляхами. Буде подано приклад того, що в пострадянських країнах економічного успіху може бути досягнуто не лише так, як це робить Лукашенко. Не лише завдяки обмінові свободи на відносний добробут. А це швидко змінить суспільні настрої у сусідів, зокрема, й у Росії. Саме через це, схоже, Росія так бажала бачити президентом України Віктора Януковича – бо європейський демократ і водночас висококваліфікований економіст Віктор Ющенко, що був успішним прем'єр-міністром, у разі успішного президентства міг поставити під сумнів безальтернативність шляху, яким іде Росія - шляху повзучої реставрації радянських порядків та поновлення імперії як не де-юре, то де-факто.

Між тим зараз інколи здається, що насправді Росія може заспокоїтися, більше не нервувати, бо все більше сигналів на те, що обраний новою українською владою шлях, можливо, і не буде докорінно відмінним від, приміром, лукашенківського. Давно велися розмови про схильність Юлії Тимошенко до авторитаризму та, значною мірою, гри на публіку. А тепер от унаочнилася її схильність до дирижистського, директивного, позаринкового керування економікою. Саме в такий спосіб намагалася вона розв'язати бензинову кризу. Аж до того, що міністр економіки Сергій Терьохін пообіцяв кілька тижнів тому прийти на телепрограму "Іду на ви" (телеканал "1+1"), але, коли програма почалася, було оголошено, що він терміново виїхав у відрядження – перевіряти ціни на автозаправних станціях. Виникло тоді, звісно ж, запитання: якою буде ефективність цієї перевірки, якщо про неї оголосили на цілу країну. Але головне – результат: ціни вдалося-таки протримати незмінними протягом свят, а потім вони одразу ж різко злетіли вгору. (Із цінами на м'ясо взагалі нічого не вийшло.) Досвідом доведено: в умовах ринкового господарства утримувати примусові ціни та інші ринкові показники можливо лише за допомогою єдиного засобу – страху. За його відсутності економіка відкидає спроби позаринкового її регулювання й потихеньку колапсує. Сергій Терьохін, щоправда, зауважив: у нафтопереробній галузі відсутнє ринкове середовище, умови, що панують у ній, є антиринковими. Тому й доводиться вдаватися до таких заходів. Але де ж тоді запевнення в тому, що тиск і примус є тимчасовими заходами надзвичайного характеру? Чому нічого не чути про програми та заходи, покликані зробити середовище в цій галузі ринковим? Якщо йдеться про змову, саботаж чи інші подібні речі, чому не чути про юридичні розслідування? Чому, власне, сваволю монополістів не намагаються приборкати за допомогою законів, а не наказів глави уряду? Складається враження, що політика в цій галузі не виходить за межі оперативного реагування, за межі затикання дірок – тобто, за межі саме того, чим уславився Леонід Кучма.

Досі не зрозумілою до кінця є й історія з валютними курсами. Це був неочікуваний та небажаний сюрприз? Чому ж тоді міністр економіки та глава Нацбанку ніби змагалися у прогнозах та побажаннях щодо зміцнення гривні, називаючи перспективні курси то три гривні з чимось за долар, то навіть одну з чимось гривню? Невже вони не розуміли, що тим самим сіють паніку? І що будь-які різкі рухи на валютному ринку є деструктивними? Не розуміли вони, що люди зберігають свої заощадження в іноземній валюті? І що хай до парламентських виборів іще далеко, але ті, хто не зміг з'їздити в заплановану відпустку, чи кому не вистачило відкладеного на лікування, цього до березня не забудуть? Головне ж, причини стрибків курсів так і залишилися самими лише припущеннями. Припускали, що в такий спосіб вдалося домовитися з нафтотрейдерами. (Знову ж: а результат?) Припускали, що людей у такий спосіб змушують зберігати заощадження в банках. Якщо так, то зовсім не з того треба було починати. Доводилося чути і припущення , що в такий спосіб нова влада виконує свої зобов'язання перед західними партнерами, полегшуючи імпорт та продаж в Україні західних товарів. Або таке: враховуючи падіння темпів зростання ВВП, нова влада за допомогою падіння долара прагнула зберегти добрі статистичні показники в доларовому обчисленні. Крапки над «і», тим часом, так ніхто й не розставив. А у громадян залишилося враження, що вони в цій державі є лише засобом. А ще залишилося відчуття: коли на валютному ринку – дефляція, а на споживчому ринку – відчутна інфляція, це свідчить про розбалансування, десистематизацію, фрагментацію економіки. Коли кожен її, економіки, сегмент припиняє корелювати з іншими й починає жити власним життям.

Та й у ЗМІ інформація про діяльність влади вимушено зводиться або до критики, або, в найкращому разі, до подиву. А є ще різні дрібниці. Наприклад, знайомий політолог – цілковито помаранчевих переконань, до речі – розповідав мені, що його "друзі" з "компетентного органу" почали раптом телефонувати йому додому, хоча він жодного разу не давав їм свого телефонного номеру. А співробітник авторитетної радіостанції розповідав, що на запрошення взяти участь у програмі представники нової опозиції охоче відгукуються, а представники влади – ні. Це, звісно, створює певний настрій працівників ЗМІ. Так, нова влада ще має величезний кредит довіри. Багато в чому є за що. Але тривожним дзвіночком є те, що змінюється характер цієї довіри: замість упевненості в неминучих успіхах влади дедалі відчутніше починає виявлятися сприйняття її як просто найменшого з усіх можливих лих – бо однаково нікого кращого немає, й надії, що розтанули, однаково кращі за повну безнадію.

А ще предметом прискіпливої уваги ЗМІ стають надто вже часті суперечки у владному таборі, відсутність узгодженості дій різних її представників. Не минуло ще й місяця, як Президент виставив урядові найвищу оцінку. А днями він же назвав дії того самого уряду непрофесійними. Якщо це є послідовність, то що таке її відсутність? Якщо перший віце-прем'єр публічно, зокрема й через пресу, звинувачує у хибності дій свого безпосереднього начальника, то закрадається підозра, що особисто вони більше не зустрічаються, і в службових справах у тому числі.

Відповіді на всі попередні запитання, мабуть, криються у природі сьогоднішнього українського уряду, а якщо ширше – сьогоднішньої української влади. От скажіть, будь ласка: чи є той уряд коаліційним? Нібито, напрошується ствердна відповідь: так, є. Але... Скажімо, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко та міністр освіти та науки Станіслав Ніколаєнко представляють у ньому Соціалістичну партію України. Але чи призначили їх на ці посади саме через те, що вони є членами СПУ, й ця партія отримала квоти саме на ці міністерства – чи через те, що вони є саме Луценком та Ніколаєнком? Тобто: чи при призначенні міністрів домінував партійний принцип, як це буває у справді коаліційних урядах, чи все ж таки домінував суто пострадянський особистісний принцип? І якщо, боронь Боже, хтось із цих добродіїв подасть у відставку – чи є гарантія того, що його наступником на цій посаді буде неодмінно член СПУ? Здається, що нічого подібного поки що немає. Власне кажучи, призупинення Луценком свого членства у партії на час виконання обов'язків міністра є дуже красномовною відповіддю.

А відтак, фактично, коаліційний склад уряду повсякчас вступає в конфлікти з некоаліційною моделлю його утворення та функціонування. Бо для кожного члена уряду є, з одного боку, урядова програма та певні урядові настанови, а з іншого – є партійна програма, партійна ідеологія та відповідні до неї особисті погляди на проблеми та шляхи їх розв'язання. Між цими "з одного боку" та "з іншого боку" виникають і не можуть не виникати постійні колізії. І поки не функціонує по-справжньому коаліційна модель керування державою, поки не надходять повідомлення про те, що програма уряду та його важливі кроки узгоджуються на рівні найвищого керівництва представлених у ньому партій, доти розв'язання згаданих колізій перетворюється на винятково особистий вибір кожного окремого члена владної команди. Або, що є тим самим, на проблему міжособистісних стосунків та вміння залагоджувати суперечки. Вміння поступатися (або не поступатися) принципами, переконаннями, вміння бачити загальну картину, а не лише відведену дільницю роботи, вміння, врешті-решт, компромісної поведінки.

Якщо ж суперечки стосуються стратегічних питань (а за наявності в уряді представників різних партій таке є цілком природним), вони в такому разі не можуть не вихлюпуватися на загальнопублічний огляд. Простіше кажучи: поки в уряді (та у владній команді) не існує усталеного й визначеного, якщо хочете, інституціалізованого механізму досягнення згоди, доти над владною командою повсякчас висітиме загроза розбалансування. Доти журналісти живитимуться дрібними сварками членів уряду, а аналітики створюватимуть багатотомники прогнозів того, коли уряд розпадеться остаточно, й коли кого буде відправлено у відставку.

Урядова команда чи владна команда – це сукупність людей, пов'язаних спільним баченням стратегії. Вони далеко не завжди мусять бути друзями, вони зовсім не обов'язково мусять підтримувати між собою приязні стосунки. Їх об'єднують горизонтальні стосунки. Сьогодні ж в Україні – а постійне публічне з'ясовування стосунків між владоможцями свідчить саме про це – зберігається владна конструкція, в якій домінують стосунки вертикальні. Вона нагадує середньовічне об'єднання васалів спільного сеньйора, яких, окрім наявності цього сеньйора, ніщо інше не об'єднує, й горизонтальні стосунки між якими не практикуються. А це вже – не зовсім те, що мають на увазі під поняттям "урядова команда". Побудована на таких засадах влада приречена на відсутність злагодженості, відсутність системності, відсутність концептуальності й відповідне метушіння з крайнощів у крайнощі.