Мы сочли возможным логически связать два этих текста, учитывая то, что один из них, написанный сотрудником Института глобальных стратегий Русланом БЕДРИКОМ , носит более теоретический характер. В то же время статья обозревателя "Детектор медіа Сергея ЧЕРНЕНКО, посвящена некоторым практическим тенденциям и особенностям отечественной политической медиа-аналитики.

Помірний оптимізм, який висловлюють мої колеги з приводу певних позитивних тенденцій у вітчизняному інформаційному просторі, особисто я не поділяю. Зрозуміло, що деяке передчуття виникнення чогось схожого на конкуренцію в національному телепросторі в зв’язку з появою в загальнонаціональному нових каналів – явище позитивне. Але навряд чи є сенс так вже прямо пов’язувати певні тактичні розходження і внутрішні суперечності між олігархічними групами з суттєвим просуванням до стандартів свободи слова.

Поки що в цьому розумінні нам досить далеко навіть до північних сусідів-телевізійників, які, звісно, теж цих стандартів не досягли, але які все ще дають фору своїм українським колегам в зовнішній різноманітності, винахідливості форм і головне - пасіонарності.

Переглядаючи, у рамках редакційного завдання, яким чином висвітлювали українські телеканали ситуацію навколо утворення Єдиного Економічного простору, я зайвий раз переконався, що попри окремі "світлі плями" на фоні українського телебачення, цей фон залишається незмінно одноколірним (з перевагою сірого) і(попри всі "коливання в рамках генерального курсу"), одновекторним. Такий аналіз - заняття, безумовно корисне, але нуднувате, бо знайти можна лише зайві підтвердження давно відомих висновків.

Натомість, знайомство з матеріалами преси та розшифровками телепрограм, присвячених проблематиці ЄЕП, змусили задуматися про деякі інші речі.

Зокрема, про те, що політична аналітика українських ЗМІ (або те, що так називається) іманентно страждає на хронічну – вибачте за такий майже медичний термін - недостатність. Звісно, коли "окинеш оком" величезний масив друкованих та телевізійних матеріалів, які проходять під грифом "аналітичних" у вітчизняних мас-медіа, такий висновок здається, м’яко кажучи, парадоксальним. Але лише на перший погляд.

Справді, ми маємо чималий корпус людей, які на більш чи менш професійному рівні реєструють та ілюструють різноманітні рухи та пересування у верхніх ешелонах влади, не піднімаючись вище банального транслювання(в кращому випадку – суто формального інтерпретування) інформації з офіційних джерел. Яка переважно відтворює лише зовнішні більш-менш "цивілізовані" прояви тієї суворої "підкилимної" боротьби, що якраз і складає суть української політики.

Маємо також невідомих творців маніпулятивних медіа-комбінацій та їх трохи більш знаних, але від того не менш слухняних виконавців і трансляторів , – людей, які не особливо переймаються моральними проблемами (на зразок, наприклад, одіозних ведучих одіозної програми "Проте").

Нарешті, існує своєрідна "вища ліга" політичних оглядачів та аналітиків. Існування цієї "ліги", так само як і можливість посісти місце у її складі, визначається в більшості випадків здатністю журналістів талановито і красиво "обставляти" згадані рядком вище маніпулятивні технології – „аргументувати”, придумувати подробиці, жваво їх обговорювати, вводячи тим самим в контекст, посилати сигнали політичним опонентам і потенційним союзникам etc.

Заради того, щоб підняти рівень довіри аудиторії до таких авторів, їм, час від часу, забезпечують "злив" пікантних закулісних подробиць значущих суспільно-політичних подій, "інформацію з конфіденційних джерел", іноді копії, а то, навіть, і оригінали конфіденційних документів державної ваги...

Саме завдяки санкціонованим "зливам" навколо таких аналітиків виникає аура особливої утаємниченості. Втім, заради справедливості зазначимо - лише завдяки періодичній необхідності у когось із представників нашого політичного істеблішменту "замочити" конкурента, українські громадяни часом мають шанс дізнатися хоча б частину правди або, вряди-годи, отримати якусь нетривіальну інтерпретацію тих чи інших подій.

Загальна ж риса, яка об’єднує майже всіх трудівників аналітичного "фронту" – це те, що творчість жодного з них не зорієнтована на масову аудиторію, на так званих "пересічних громадян". Таким чином, масовий читач – по ідеї, перший і найголовніший адресат мас-медіа в нормальному суспільстві - в нашому суспільстві виявляється просто зайвим.

Аргументовано, чітко і зрозуміло пояснювати більшості співгромадян близькі і віддалені наслідки рішень влади чи політичних подій для їх повсякденного життя на сьогодні вважається заняттям не надто престижним і не надто прибутковим. Тим більше, що крім постійного контролю та тиску з боку власників та менеджерів, є ще особливості медійного виробництва, вимоги оперативності. Які позбавляють журналістів можливості "глибокого занурення" в досліджувані теми і часто зводять зміст матеріалів до суто емоційних рефлексій і стилістичних ігор – звичайно, в рамках поставленого власникам та менеджерами завдання. Тому, до речі, знаючи політичну орієнтацію видань чи каналів, досить неважко наперед передбачити їх реакцію на будь-яку подію.

Врахуємо, також, що реальні інтереси представників правлячої еліти, за великим рахунком, доволі прості і досвідченим оком читаються за будь-якою офіціозною риторикою, як кажуть, "на раз". Тому, ще й з точки зору інтелектуального навантаження, працювати в інтересах широких мас глядачів і читачів видається розумним людям(яких серед аналітиків все-таки більшість) достатньо примітивним і межує з наївністю, дилетантством і махровим ідеалізмом.

Куди прибутковіше інтерпретувати і публікувати старанно підготовлені "зливи" компромату, водночас, з приємністю відчуваючи себе поборником свободи слова.

Куди цікавіше і перспективніше для журналістської кар’єри відстежувати інтриги всередині еліти, демонструвати власну особливу обізнаність в деталях кадрових перестановок, переказувати подробиці, почуті у парламентському буфеті і заповнювати ефір і газетні шпальти різноманітними прогнозами, які не збуваються у 95 відсотках випадків, а решта збуваються лише тоді, коли подальший розвиток подій буває очевидним усім без жодних аналітичних прогнозів.

Мій дещо саркастичний тон не означає, що я проти самого існування аналітики такого штибу. Зовсім ні. Навпаки, існування жанру "внутріелітних розборок" є однією із ознак хоча б позірного демократичного устрою(хай у зародковому стані і з суттєвими деформаціями).

Біда в іншому. Журналісти, які займаються таким варіантом політичної аналітики, свідомо чи несвідомо входять у консенсус з владою, з правлячою елітою і вже навіть незалежно від власних намірів сприяють формуванню того самого "суспільства Спектаклю", поняття якого ввів колись французький філософ Гі Дебор.

Політичне життя для рядових громадян давно перетворилося у виставу, де вони займають місця виключно в глядацькій залі, пасивно спостерігаючи за потугами "режисерів" та "акторів".

Змусити глядачів повірити в реальність того, що відбувається на політичній "сцені", надати вірогідності , яскравості і переконливості вчинкам, а головне, словам "акторів", - ось роль, яка відводиться мас-медіа у "суспільстві Спектаклю". І це та роль, на яку( якщо судити із змісту публікацій та телепрограм) українські журналісти практично або погодилися, або змирилися, або вже й не помічають. Така ситуація, безумовно, влаштовує владу, оскільки люди, увага яких прикута до Спектаклю, виходять із режиму діалогу, стають соціально апатичними і пасивними, цілком задовольняючи свій інтерес до політики барвистою "картинкою" світу в телевізорі. Ніяким чином не ідентифікуючи те, що відбувається у світі "верхньої" політики із власними інтересами та реальним життям.

Як наслідок – навіть окремі "прориви" начебто, зроблених згідно "стандартів якісної журналістики" матеріалів, практично не здатні пробудити жодної масової активності української громадськості. Проблема утворення ЄЕП, події, які розгортаються навколо неї – класичний приклад суспільно-значимих подій, який хай і не дуже яскраво, але все ж ілюструє рівень і спрямування політичної аналітики в наших медіа. Проблема ЄЕПу для України - проблема світоглядного рівня.

У новітній історії України був момент, коли європейський вибір можна було здійснити швидко і, по суті, безальтернативно, на рівні масового схвалення (попри всі нинішні розумування про якісь особливі складності та геополітичні тонкощі).Так, наприклад, як цей вибір здійснили країни Балтії чи Східної Європи, де вдалося вчасно провести кардинальну зміну політичної еліти на іншу – з відповідною проєвропейською орієнтацією. У нас цього не сталося – з різних і багатьох причин, на яких немає сенсу детально зупинятися в цьому тексті. Натомість, ми отримали імітацію змін, топтання на місці, купу різноманітних економічних і політичних проблем і серед них, як любить говорити один відомий телеаналітик, "в сухому залишку" - сумнозвісну "багатовекторність" української зовнішньої політики.

Яка в своїй основі має всього-на-всього банальну неготовність нинішньої української еліти існувати і діяти у "європейському режимі"(читай - у режимі реальної демократії, а не її дефектного, суто українського варіанту). В першу чергу тому, що такий режим ставить під сумнів перспективи її самозбереження.

Принципи, за якими ведеться сурогат великого бізнесу по "СНГівськи" теж, звісно, набувають своєї особливої ефективності лише на безкрайому Єдиному Економічному Просторі. А от як можуть працювати звичні для наших олігархів "методи", наприклад, конкурентної боротьби в умовах та правилах загальноєвропейської економіки - наразі уявити складно.

Разом з цим, в душі кожного великого чи маленького олігарха або держчиновника живе мрія переховувати і витрачати "зароблені" на своїй батьківщині-невдасі заощадження саме там – у комфортній, ситій і спокійній Європі.

Але, звичайно ж, не в ранзі авантюриста з темним "напівкримінальним минулим", а в статусі достойної приватної особи, що заслужила на спокійне забезпечене життя чесною працею на благо вітчизни і Єдиної Європи.

Саме поєднання двох простих, але взаємовиключаючих прагнень, справляє буквально нервово-паралітичну дію на зовнішньополітичні потуги української влади: це істероїдне смикання, яке на кожному кроці видається за особливу турботу про національні інтереси, а на ділі лише маскує безнадійне бажання всістися на двох стільцях.

Так схематично і, може, дещо примітивно виглядає "ситуація з ЄЕПом", якби я пояснював її комусь із своїх друзів, яким в цілому і зокрема наплювати на політику, але у кожного з яких є хтось із родичів чи знайомих, що вже давно зробили європейський вибір – заробляючи гроші на життя в Італії чи Португалії, навчаючись в Англії і, навіть, сидячи на "соціалі" у Німеччині чи США.

Аргументацію, яка б підтвердила вищенаведені прості висновки, при бажанні, без особливих труднощів можна знайти. Достатньо, щоб хоча б частина журналістів-аналітиків поставила собі за мету найпростішим чином проаналізувати повідомлення про дії чи заяви представників українського політичного істеблішменту – саме з точки зору пересічного українця.

А ще можна було б також не обмежитися констатацією і проаналізувати ситуацію з проєвропейською (і відповідно-антиєепівською)риторикою кількох представників уряду Януковича, яка в результаті виявилась лише такою собі демонстрацією - сигналом вищезгаданої амбівалентної позиції української еліти, про що чітко засвідчила відсутність будь-яких кадрових оргвисновків.

Так само не дуже складно було б простежити бекграунд історії взаємовідносин України і ЄС, реальні і міфічні загрози, які за минулих 12 років впливали на розвиток стосунків, як з Європою, так і з Росією. Не завадило б звернення до історії питання із прийняттям до європейської сім’ї тих же країн Балтії, у чому їм, наприклад, не завадили проблеми з енергоносіями, на які так люблять посилатися адепти "проросійського вектору".

Нарешті, неодноразово повторювані в теленовинах і аналітичних програмах твердження про економічні переваги європейського чи проросійського вибору, чи відсутності остаточного вибору взагалі, мали б, з точки зору суспільних інтересів та здорового глузду, супроводжуватися детальним – бажано з цифрами в руках! - викладом суті цих переваг, і великою мірою, саме з врахуванням позиції нормального українського обивателя.

Натомість, глядачі отримали те, що й завжди – банальну трансляцію месседжів, сформованих владою і,(як максимум) – роздуми про можливі варіанти розвитку подій, знову таки, виключно у верхніх ешелонах влади. Для всіх інших - пояснення на рівні лозунгів: ні, це не відродження СРСР; це, швидше, східний Євросоюз, так, це збільшить рівень ВВП на 15 відсотків, краще горобець(?) в руках, ніж синиця(??)в небі і т.д.

Навіть найінформативніші тексти на цю тему в друкованих виданнях, на зразок тексту Ольги Сіліної у "Дзеркалі тижня"(добре, що такі тексти ще з’являються, хоч, мабуть, не весь фактаж таких статей є наслідком чисто журналістських розслідувань) – все одно є інформпродуктом для внутріелітного користування.

Наведу ряд цитат з новинних програм українських телеканалів від 19 вересня – дня підписання угоди про ЄЕП.

Вікна-новини [2003-09-19 19:00]:

СИНХРОН: Леонід КУЧМА, Президент України: "Я ни на минуту не сомневался, подписывая сегодняшний документ, что это в национальных интересах Украины”.

РЕПОРТАЖ: Президент України підписав угоду “четвірки” із застереженням, рекомендованим раніше урядом і Верховною Радою. Київ бере участь в об’єднанні лише в межах, що не суперечать українській Конституції. Кучма назвав питання ЄЕП надто політизованим. У цьому йому підтримав і господар Кремля.

СИНХРОН: Владімір ПУТІН, Президент Росії: "Что я думаю по поводу того, что создание регулирующего органа может привести к возрождению Советского Союза? Я думаю, что это полная чушь, несуразица, это сапоги всмятку”.

Підсумки, телеканал „ЕРА” [2003-09-19 23:05]:

РЕПОРТАЖ: Члени ЄЕП вирішили формувати його з урахуванням норм і правил СОТ, чого і вимагала Україна. Однак, вільний вихід на світові, а головне, європейські ринки - справа майбутнього. Нині ж головна мета – підвищення власних економічних показників. А це можливо лише через відновлення господарських зв’язків.

СИНХРОН: Леонід КУЧМА, президент України: "То, что наши экономики сегодня развиваются хорошо, в условиях того, что европейские рынки закрыты для нас… люди добрые, да кто ж должен даром отдавать их дяди. Так от я говорю: лучше сегодня, как там, воробей в руках, чем синица в небе. Нам сейчас синицу предлагают, я вижу, а я хочу воробья не потерять".

Подробности [2003-09-19 20:00]:

Выступая перед коллегами, президент Украины подчеркнул: сейчас главная задача - завершить процесс создания полномасштабной зоны свободной торговли, который длится уже 9 лет. Развитие экономического сотрудничества на этой основе, считает Леонид Кучма, позволит увеличить уровень ВВП в странах Содружества примерно на 15%.

Тоніс-інформ [2003-09-19 23:59]:

ЄЕП у майбутньому, на думку експертів, може перерости в повноцінний валютний союз, своєрідний східний Євросоюз. Та й самі президенти не раз заявляли, що ідеї, положення запозичені у Європейського Союзу. Головним рушієм буде координація економічної політики, яка спочатку призведе до створення митного союзу, а пізніше - до вільної економічної зони. Проте, за словами Володимира Путіна, ЄЕП – це не СРСР.

Минуло якихось три тижні, і тепер у новинах підсумовують результати самміту "Україна – ЄС". Ось фрагменти:

"Сьогодні в Ялті закінчив роботу самміт "Україна–ЄС". У другий день ялтинської зустрічі на вищому рівні відбулись двосторонні переговори між Леонідом Кучмою та італійським прем’єром Сільвіо Берлусконі. Атмосфера під час зустрічі була доволі теплою, а самі переговори – багатообіцяючими." ("Підсумки")

"Україна не повинна тягнути зі вступом до Євросоюзу, відкладаючи переговори про це до 2011-го року, – таке побажання пролунало сьогодні з боку самої Європи, яка досі ставилась до українських євроінтеграційних намірів досить прохолодно. Щоправда, на користь прискорення євроінтеграції пролунав голос лише дружнього Леонідові Кучмі італійського прем`єра Берлусконі, але він сьогодні – не остання людина в Євросоюзі." (ТСН)

"Усі умови вступу до Євросоюзу Україна може виконати не до 2011 року, – як планує офіційний Київ, – а значно раніше. Таку заяву зробив у Ялті після зустрічі з Леонідом Кучмою президент Європейської Ради Сильвіо Берлусконі. Українсько-італійські переговори поставили крапку в самміті "Україна–ЄС".

Сьогоднішні українсько-італійські переговори деякою мірою знакові. Адже Україна наразі головує у СНД, а Італія – у Євросоюзі.

РЕПОРТАЖ: Автор: Олексій ВИСОЦЬКИЙ. А італійський прем’єр – лідер Європейської Ради Берлусконі – взагалі чи не єдиний європейський посадовець, який прямо каже про своє бажання бачити Україну в Євросоюзі.

СИНХРОН: Сильвіо БЕРЛУСКОНІ, президент Європейської Ради: "Італія завжди підтримувала прагнення України долучитися до Євросоюзу. Україна є територіально важливою європейською державою з великим потенціалом. І її бажання увійти до Євросоюзу має дійсно потужне підґрунтя. Ми зробимо все, аби ваш шлях до євроспільноти отримував всебічну підтримку".

РЕПОРТАЖ: Сильвіо Берлусконі порадив своєму давньому другові Леонідові Кучмі на шляху до ЄС бути оптимістом." ("Репортер")

Тональність інших каналів була приблизно такою ж, так що наводити цитати з них не будемо для економії часу і місця. Логіка повідомлень, як бачимо, зрозуміла і повторювалася за роки існування незалежної української держави не раз: достатньо реальні кроки на Схід поєднуються із деклараціями про евровибір. На цей раз із скептично настроєних європейців вдалося реально використати лише одіозну фігуру італійського прем’єра – як виявилось, "старого друга" українського Президента Причепивши для вірогідності до нього вирвані цитати з Романо Проді та Йошки Фішера.

Приємним винятком стала лише реакція "5-го каналу" "(привіт коллегам-критикам-оптимістам!), в новинах, якого було сказано таке: "справа не у цифрах, а у конкретних кроках України до Євросоюзу, – бажання замало. Окрім нього Україна наразі не демонструвала нічого іншого. А якщо повертатися до дати, щасливий момент входження в "євросім`ю" може настати раніше, значно раніше. Але для цього треба виконати низку елементарних для європейців умов, які ось уже протягом понад 10-ти років є незмінними і які з успіхом подолали ті 10 країн, які наступного року набудуть членства в ЄС. На цьому самміті Україні нагадали ці умови."

Зрозуміло, що ігнорування інтересів широких верств населення з боку мас-медіа не є суто українською проблемою. Власне, згадуваний вище філософ Гі Дебор покінчив життя самогубством, зневірившись у можливості якимось чином подолати відчуженість людей від реального сприйняття сучасного світу – і це у цивілізованій західній демократії.

Наша проблема в тому, що до новітньої версії реалізації політичного панування ми прийшли, пропустивши цілий величезний історичний етап – етап, коли у Європі формувалося оте саме громадянське суспільство, в якому знаходили соціальний Консенсус(саме так, з великої букви) правлячого класу з класом працюючим, виробляли механізми і структури взаємодії і контролю між владою і суспільством. Так, зараз на Заході, кінець кінцем, дійшли до встановлення витонченої, непомітної системи здійснення панування еліти над рештою населення. Але це панування здійснюється, по-перше, на основі загального високого рівня добробуту, на стандартах "суспільства споживання". По-друге, на Заході є усталена система противаг в особі структур, яким громадяни, навіть впадаючи у тотальні громадську пасивність рантьє, передоручають реалізацію своїх інтересів – партії і організації "третього сектору", профспілки і, звичайно, ЗМІ.

Українська ж правляча еліта засвоїла принципи закулісної політики набагато швидше, ніж українське суспільство в цілому встигло хоча б задуматись про таку-сяку самоорганізацію.

І тепер виявилось, що аналізувати політику в Україні в межах уявлень та інтересів самої політичної еліти недостатньо. Бо суспільство, позбавлене широкої, багаторівневої системи взаємозв’язків, противаг і, зрештою, просто рефлексій, не здатне до адекватної реакції. Тепер навіть найжахливіші журналістські викриття про зловживання можновладців, сприймаються масовою свідомістю на рівні чергового "ментовського" серіалу.

Судячи із нинішнього стану громадянського суспільства в Україні, єдиним фактором, здатним каталізувати його розвиток, може стати лише свідомий – нехай повільний, нехай поступовий -розворот хоча б частини журналістської спільноти до, образно кажучи, "опрощення". Розворот від позиції добре поінформованого іронічного та цинічного спостерігача, майстра натяків та алюзій – до позиції добре поінформованого громадянина елементарно зацікавленого у нормалізації життя – свого і оточуючих.

Якщо цього не станеться, то, як писав все той же провидець-песиміст Дебор, "ми матимемо справу з "обманом без відповіді; результатом його повторення стає зникнення суспільної думки. Спочатку вона виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром виявляється нездатною сформуватися...