Мій переїзд в Україну у серпні 2015 року — це, безумовно, особиста справа. Втім, у цьому виборі, який я зробив десять років тому й назавжди змінив власне життя, є й частина хрестоматійного дослідження сучасного життя українців і змін, що відбулися в країні за цей час. І, на жаль, ці зміни були не завжди позитивними.

У серпні 2015 року, після тривалих роздумів, я вирішив переїхати з Москви до Києва. В Росії мене вже нічого доброго не чекало. Після медійного тиску з боку величезної машини російської пропаганди, яка виставила мене «злобствующим бендеровцем» у документальному фільмі на каналі «Росія-1», після повної відсутності можливостей працювати за професією, а також після поїздки на кінофестиваль «КіТи» в Маріуполі в червні 2015 року (де я показував власну роботу — фільм «Хто нас розвів?»), я остаточно вирішив поїхати.

Дві клітчасті торби та собака — ось і весь мій скарб. На відміну від багатьох колег із Москви, я не був запрошеною «зіркою» з Росії (згадайте, яке тоді було ставлення в Україні до медійників із Москви — на них дивилися як на богів, що вміють і знають усе). У моєму випадку не було ані зв’язків у медіа, ані жодних запрошень. Допоміг фейсбук і старе прислів’я «язик до Києва доведе». Саме тоді моя френд-стрічка суттєво змінилася, і багато журналістів і медіаменеджерів, з якими я спілкуюся досі, з’явилися серед моїх друзів саме десять років тому.

Не маючи жодного знайомства в національних медіа, я вже з кінця серпня 2015 року почав працювати. Тут не можу не подякувати Ілларіону Павлюку, який тоді був співвласником продакшну, що виробляв «Говорить Україна» та кримінально-детективне шоу «Глядач як свідок». Моє перше місце роботи в Україні — шеф-редактор у цьому проєкті. Далі були телеканал «Еспресо» (автор документальних фільмів), «Факти тижня» з Оксаною Соколовою, а також програма «Прорвемось!», де я працював креативним редактором.

Разом із новими місцями роботи відбувалася й моя внутрішня трансформація. Якщо на початку я ще відчував зверхність над українськими колегами («я ж із Москви, з найкращого телебачення у світі, я пройшов усі кола пекла і знаю більше за інших»), то вже за рік моє ставлення до колег і до себе самого змінилося. Я пройшов шлях від «москаля»-шовініста до людини, яка відчула себе українським патріотом. Якщо спочатку я сприймав історію України лише як частину «загальної історії Росії», то з часом — завдяки відрядженням, читанню та перегляду історичного контенту — трансформація відбувалася все швидше.

Щодо мови — вже за два роки після переїзду я вирішив повністю відмовитися від публічного використання російської. Всі мої тексти в соцмережах та публічні інтерв’ю з того часу — лише українською (так, із помилками, але українською). Окрема подяка колегам, які допомогли перейти на українську саме в роботі: мої перші сюжети державною мовою прозвучали в ефірі «Фактів тижня», і за це я вдячний Сергію Смальчуку, який витрачав свій час, щоб я досягнув хоча б прийнятного рівня.

Історія моєї українізації — окрема тема. Стільки хейту, скільки я отримав від глядачів і слухачів за ці роки, витримав би не кожен. Під час роботи над нічним радіошоу «Нічна вахта» на Українському радіо жодного дня не обходилося без дзвінка в ефір із класичним «Не паплюж мову!». Це було боляче й образливо. Але час довів правильність мого рішення: акцент — не привід для сорому, а помилок не робить лише той, хто нічого не робить. З початком повномасштабного вторгнення мовне питання відійшло на другий план, і зараз мій словниковий запас значно збагатився.

За ці десять років я встиг попрацювати у багатьох форматах — телебачення, радіо, авторські просвітницькі проєкти. Бо зрозумів: важливо не лише інформувати, а й допомагати людям мислити критично. Тут є чим пишатися — від радіопроєктів «Цікава Конституція» та «Програма #5488» до документального фільму «Будьмо, гей! Діалоги про гідність», який став моєю візитівкою і був створений повністю власним коштом.

У фейсбуці я залишаюся критичним і до влади, і до опозиції. Я ніколи не мовчу, якщо бачу приховані мотиви чи то прихильників «Зе-влади», чи так званих «порохоботів». Я не вірю гаслам, і це дратує багатьох. Коли ж в опонентів закінчуються аргументи, дістають старий і брудний: «А ти ж із Москви, всі ви росіяни однакові!». Це мене не зачіпає, бо я чітко усвідомлюю власну трансформацію і не сприймаю подібне як аргумент. Хіба шкода, що іноді це кажуть розумні й досвідчені люди.

Я завжди був людиною поза будь-якою системою. Це дає відчуття свободи, але й створює проблеми з пошуком роботи. У будь-якій країні таких, як я, не надто люблять. Я переконаний: журналіст має бути в опозиції до будь-якої влади. Так було і за «попередників» (тоді я отримав українське громадянство за правом родинних зв’язків у жовтні 2017 року), і за нинішньої влади. Якщо тоді я не відчував відкритого тиску, то нині повзуча цензура з боку Офісу Президента змусила мене говорити про це публічно.

Ще 2 березня 2014 року, стоячи в Москві на Манежній площі, я виходив на протест, розуміючи, що втрачаю все, але не зраджу принципи. Бо свобода та справедливість — понад усе. Інакше це буде вже не Україна, а якась недо-Росія. А я десять років тому звідти виїхав і повертатися туди не хочу. Не для того мій чоловік нині боронить країну в ЗСУ, щоб я мовчав.

Не знаю, чи знайдеться для мене місце у сучасних українських медіа. Це не скарга, а факт. Одне знаю точно: за ці десять років я жодного разу не пошкодував, що зробив свій вибір і переїхав в Україну. І я жодного разу не зрадив ані Україну, ані власні принципи.