Я, нажаль, одразу не загадала. Хоча ім'я автора — поета-фронтовика мені було знайоме з дитинства.

15 березня на засіданні «Експертної групи у складі робочої групи з вивчення питань щодо усунення пам’ятних об’єктів, пов’язаних з історією і культурою росії та СРСР, з публічного простору міста Києва» при КМДА серед десятків інших розглядали пропозицію громадськості щодо демонтажу меморіальної дошки Семену Гудзенку на будинку по вул.Тарасовській 3-а.

Вікіпедія пише про нього: «народився 1922 року в Києві в українсько-єврейській інтелігентській сім'ї інженера і вчительки. 1939 року переїхав до Москви, щоб навчатися в Московському інституті філософії і літератури. Учасник німецько-радянської війни. Друкувався з 1944 року. Помер 1953 року від ран, отриманих на війні».

Ініціатори демонтажу підкреслюють, що він воював як доброволець Окремої мотострілецької бригади особливо призначення НКВС СРСР. Гадаю, коли пішов на війну у 19 років добровольцем, не обирав куди саме.

Далі читаємо, що він автор пропагандистських віршів про велич більшовизму... Тут навіть сперечатися не варто — хто тоді не писав щось подібне? Спеціально не шукала саме ці поезії, але до кращого доробку поета увійшли зовсім інші — щемливі і правдиві. Насправді наближеним до влади він не був, на особливі замовлення не писав.

Безумовно, і Гудзенко і інші митці, що писали про війну, були частиною радянського історичного наративу, частиною міфу про Другу світову, яку в СРСР перетворили на Велику вітчизняну. Але найбільш відомі його твори — не про звеличення війни. А про те, як це насправді жахливо.

Хрестоматійним став вірш поета «Моє покоління», який був покладений на музику і  прозвучав у фільмі «Циган» у виконанні Міхая Волонтира.

Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели.

Мы пред нашим комбатом, как пред господом богом, чисты.

На живых порыжели от крови и глины шинели,

на могилах у мертвых расцвели голубые цветы.

Читав вірші Гудзенка на своїх виступах і Семен Висоцький.

1942 року Семен Гудзенко був тяжко поранений в живіт осколком міни, після одужання став військовим кореспондентом і помер у 30 років від старих ран та травми голови, яку отримав вже не на фронті, а в центрі Москви. Іронія долі...

Мы не от старости умрём, —

От старых ран умрём.

Так разливай по кружкам ром,

Трофейный рыжий ром! (1946 р.)

Місце поета в радянській літературній системі вдало охарактеризував свого часу Євген Євтушенко: «…был киевлянин, украинский еврей, русский поэт Семён Гудзенко».

Власне ця остання позиція і робить його сьогодні непотрібним українській культурі. Тому що для цієї культури він начебто нічого не зробив. Хоча і ніякої шкоди ані культурі, ані державі не заподіяв. І я впевнена — не несе загрози для "незміцнилого розуму молодого покоління". Може навпаки, його поезії про війну зараз розумієш краще.

І от після дискусій з кількома френдами на цю тему та прочитання коментарів під постом у Фейсбуці виникають питання, на які я не бачу однозначної відповіді:

• Чи маємо ми пам'ятати лише про діячів української культури? І головне — яким чином чітко визначати цю приналежність?
• Якщо це не українські митці, а іноземні, то чи маємо ми увічнювати пам'ять лише найвидатніших (типу Данте)? А якщо рівень творчості не дотягує — то прибираємо?
• Чи може заслуговувати на пам'ять людина, яка просто народилася в Києві і мешкала тут певний час, якщо його твори не є світовими шедеврами? Один з аргументів про непотрібність Гудзенка нашій культурі — відносна слабкість його поезій. Втім, це погляд далеко не всіх людей. Багато хто вважає, що його поетична творчість заслуговує на увагу.   

До речі, якщо такі вірші писав би сьогоднішній воїн українською мовою, а потім ще й заспівали б наші артисти, то пішло би на ура!

«Когда на смерть идут — поют,

а перед этим

можно плакать.

Ведь самый страшный час в бою —

час ожидания атаки».

Взагалі постійно виникає думка про локальні ідентичності — чи має Київ (чи будь-яке інше місто) право на власні імена, навіть якщо вони не такі цінні для нашої державності чи світової культури. Чи можемо ми згадувати людину і поета просто за те, що вона народилася в Києві, жила тут, навчалася…

Політика пам’яті за радянських часів була дуже заідеологізована, це правда (хоча хіба сьогодні це не так?). Але чому ми не можемо сприймати таку форму увічнення пам’яті як меморіальні дошки без зайвої екзальтації. Чому дошка не може бути просто інформацією, нагадування про персону, а не якимось надмірним прославлянням чи поклонінням. Так, їх в Києві дуже багато, майже в кожному історичному будинку хтось мешкав. І більшість відмічених дошками персон зовсім не були геніями, а лише людьми свого часу, свого покоління, своєї долі – часто нелегкої. 

Якби мова йшла про встановлення меморіальної дошки Семену Гудзенку сьогодні, то можлива я б не бачила в цьому потреби.

Але й прибирати існуючу не вважаю правильним рішенням. Тим більше для значної частини киян вона щось-таки значить. Історична пам’ять не може бути однаковою у всіх, вона все одно залишається різнорідною та індивідуальною. І боротися за «чистоту національної історії» — це як шукати «чистоту арійської крові».

Дошка була встановлена 1988 р. і є гарною професійною авторською роботою (скульптор Я. Гончаренко, архітектор Є. Гончаренко).

Фото: Nick Grapsy/Wikipedia