Юрка. Не можу повірити. Як же так сталося?

Ти мені завжди здавався найбільш цивільним з усіх військових. Нібито позичив у когось однострій на пару годин та й залишився в ньому на довгі роки.

Тебе часто сварили начальники з великими зірками. Мабуть, відчували, що ти не їхня людина. Не-воєнна. Але ти навіть коли ображався на них - посміхався. Незлою посмішкою. Чи так мені здавалось?

Одного дня ти сказав мені, що втік від начальства в ліс, щоб дочитати мій роман. Крутішої рецензії в мене не було і, мабуть, не буде.

А я не міг відірватися від твоїх розповідей. Про полон. І про перший, і про другий. Майже кожного разу, коли ми бачилися, я просив тебе щось розказати про сєпарів, які тримали тебе за ґратами. І ти так рельєфно, зі стьобом та без зайвої ненависті, описував різних колоритних персонажів, які тицяли в тебе своїми автоматами, що я збагнув. Переді мною неймовірно талановитий оповідач історій. Майбутній письменник.

Я казав тобі, пиши книжку, Юрка. Ти обіцяв. Не встиг. Ворог забрав в тебе життя, і обіцянка залишилась невиконаною.

Всі, хто тебе знав, Юрка, зараз відчувають, що втратили щось важливе, щось справжнє. Навіть ті твої начальники, які сварили тебе. За самовільні походи на передок. За те, що військові в тебе в кадрі без каски.

Шукаю в телефоні бодай одне твоє фото. Немає. Знайшов лише одне відео з сюжету, де ти про ворога в сусідніх окопах розповідаєш. Без зла.

На нашій землі однією світлою людиною стало менше.

Фото: Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України/Facebook