Українці втішають нас усіх
Я провів вихідні у Відні, займаючись українськими справами, зокрема брав участь у дискусії «Україна та універсальні цінності» в Інституті гуманітарних наук і відвідав читання українських (а також російських і білоруських) текстів австрійськими акторами у Народному театрі. Раніше я ніколи на бачив, аби актори починали плакати просто на сцені. Модераторка мусила піти зі сцени, щоб опанувати себе. За інших обставин це видавалося б недоречним, але зараз така поведінка сприймалась як природна й навіть гідна. Не плакати значило б не визнавати тягар війни і потребу у словах, які можуть нам допомогти його відчути.
Відень нагадує мені Львів — місто на заході України, зараз переповнене вимушеними переселенцями. У Відні я згадував про всі свої подорожі літаком до Києва, які тепер неможливі; безтурботні поїздки потягом із Києва до Дніпра й Харкова, великі міста Східної і Центральної України, на які зараз падають російські бомби та ракети. Ці міста — перлини російськомовної цивілізації; але вони не російські, а українські, тому Путін повинен знищити їх, адже він постановив, що України — немає.
Звісно, Україна є, бо українці готові жити й вмирати за неї. Звісно, Україна є, бо є українці, які втішають нас, а не навпаки. Усі ці вихідні мої українські друзі розповідали мені новини та розраджували мене. Київська знайома докладно описувала свій робочий день. Харківська колега розповідала про жахи обстрілів центру другого за кількістю населення українського міста — а потім без жодного пафосу описувала солідарність і активність місцевих мешканців. Добро не скасовує зла, але ми почуваємось краще, коли знаємо, що інші діють, відповідають, не здаються. Вони тримаються, роблять те, що має бути зроблене, посеред смерті й руйнувань. Це втішає.
Німецька письменниця українського походження Каті Петровська, авторка книжки «Можливо Естер», вловила це явище в тексті, який прочитала в Народному театрі. «Амулет українського спротиву» завершується згадкою про відео звернення, яке її мама, киянка, записала до росіян:
Ось уривок Катиного тексту, який мене вразив: «Коли я чую прогнози щодо поразки України, я телефоную своїй подрузі до Києва. Я просто кажу “Сашо!”, і вона повертає екран, показує мені свого маленького сина, й усі усміхаються. Вони також знають про ці прогнози, і негідно з мого боку було б ставити під сумнів їхнє рішення залишитися в Києві. Вони — фортеця, їхній настрій оптимістичний, вони зосереджуються на тому, що роблять, мирно працюють і втішають нас, коли ми втрачаємо надію».
Коли я сидів у темній глядацькій залі театру, я відчув, як до горла підступають сльози. Почув кілька коротких схлипів навколо себе в темряві якраз тоді, коли вона сказала: «вони втішають нас». І я знаю, що люди, які плакали, теж телефонують своїм друзям до Києва, Харкова, Миколаєва та інших міст, на які падають бомби й ракети, і знають, що це правда.
Вони втішають нас усіх. Бо українці чинять спротив — не лише на полі битви, але й у суспільстві. Кожен день, коли вони діють, дає нам надію. Люди мають цінності. Світ не порожній. Люди знаходять у собі сміливість. Є речі, заради яких варто ризикувати.
