Ніщо так не об'єднує людей, ніщо так не «склеює» країну та суспільство, як внутрішній туризм. Мої знайомі мешканці Донбасу, які не раз бували в інших регіонах країни, — за Україну; ті ж, які знають про інші регіони лише зі ЗМІ та кажуть: «Навіщо мені їхати до тієї Західної України, що я там забув, мені не цікавий сільський туризм», — вони й мислять стереотипами, а відтак стають легкими жертвами пропаганди. Те саме стосується мешканців інших регіонів.

Зрештою, ми ніколи не доведемо бодай самим собі, що Україна та Росія —  не «один народ», якщо ми не знаємо України, не бачили її на власні очі й не можемо порівняти українські міста й села з російськими. І коли наші канали знімають серіали для російської аудиторії, знімають буцімто Росію тут, в Україні, вони й самі переконані, й переконують нас: так, ми — один народ.

Нині чимало українців із-поміж тих, які взагалі їздять у мандрівки не по роботі, частіше бувають за кордоном, ніж в інших містах та краях України. Внутрішній туризм — не модний і не престижний. Й у ЗМІ він — на далекій периферії, мало не на маргінесі.

Доходить до абсурду. Є в Україні місто Нікополь. Велике, до речі, місто — стотисячник. Коли заповнювали Каховське море, щоби не затопило місто, збудували високу дамбу. Й тепер прибережні райони розташовані нижче від рівня Каховського моря. От стоїте ви на прибережній площі, але до води мусите ще добряче піднятися, стоїте біля води — от вона, вода, під самими ногами, а площа, люди й будівлі — десь далеко внизу.

Цікаво? Але спробуйте знайти про це інформацію. Ані стаття про місто у Вікіпедії, ані інші матеріали про Нікополь цієї інформації не містять. Шукати її в інтернеті доведеться довго — й це коли ви знаєте, що саме шукати, знаєте про цю особливість міста. Коли не знаєте, то й не знатимете. Результат: про далекі Нідерланди знають усі, про свій Нікополь — майже ніхто.

Інший приклад: захотілося якось дізнатися, які й де в Україні розвідні мости. Яким же був подив, коли гугл запропонував купу матеріалів на тему «найкращих мостів України», а от про розвідні — жодного. Жодного! У російському Санкт-Петербурзі — безліч матеріалів, а от в Україні — дуля. Після довгого пошуку вдалося знайти інформацію по дещицях із різних джерел про п'ять таких — два у Миколаєві, по одному у Дніпрі та Кременчуці та один у Затоці. При цьому експеримент не був чистим: про чотири мости, окрім затоцького, я знав, а тому зрештою вже шукав прицільно саме про них, випадково — як бонус — натрапивши ще й на затоцький. А якби не знав?

І ще один приклад. Кількох знайомих, які ніколи не були в Харкові, розпитував, яким вони уявляють це місто з загальновідомої інформації. Відповіді були однаковими: «Радянський індустріальний монстр перших п'ятирічок зі сталінками у центрі». Дехто ще згадував про «найбільшу у Європі площу» та будівлю Держпрому, дехто додавав: «Сірий і похмурий».

Насправді ж центр  Харкова — це розкішна й багатюща колекція конструктивізму та модерну (архітектурний стиль межі ХІХ та ХХ століть), є в місті взірці класицизму та навіть українського бароко, а найдавніші будівлі сягають XVII століття. Харків — старе, історичне й дуже красиве місто. Воно могло би бути привабливим центром міжнародного туризму, а не є центром навіть внутрішнього. Бо інформації катастрофічно бракує.

А чи багато українців знають, що в Запоріжжі, попри радянський розмах, збереглися чимало куточків старого провінційного містечка? А що у Дніпрі дуже довгий центральний проспект — це переважно респектабельна забудова XVIII – XIX століть? А що Сумами можна ходити цілий день, насолоджуючись центральними вулицями? А що в Луцьку — не лише замок часів іще Великого Князівства Литовського, а й іще багато чого красивого й незвичного? А що Рівне — дуже затишне зелене місто? А що в Білій Церкві можна сісти на тролейбус і відчути себе ніби в машині часу — з велетенських пізньорадянських масивів потрапити одразу до мальовничого містечка з хатками над Россю, потім до тихого райцентру, звідти до єврейського штетлу, потім до військового містечка, звідти до типово курортної площі перед входом до Олександрії? Й іще побачити затишний суто міського вигляду «приватний сектор», що потопає у садочках, із ідеально асфальтованими освітленими вулицями? 

А Чернігів міг би стати потужним туристичним центром, бо має численні архітектурні перлини, починаючи від давньоруських часів і включно з будівлями сімнадцятого століття, а ще «зачаровану Десну», а ще мальовничий Вал над нею. А є шляхетна Вінниця, є неможливий, сюрреалістичний Кривий Ріг.

Якось у досить відомого литовського російськомовного тревелблогера побачив нарис  «Как русский город превращается в украинское місто». Ні, це не про Донецьк, це — про Полтаву! Про ту Полтаву, яка для українців є найпершою асоціацією зі словами «справжня Україна». Проглянув його інші нариси — ні, він зовсім не ватник, він симпатизує Україні. Але що знає про Полтаву більшість — як в Україні, так і за її межами? Місце полтавської битви, де перемогла Росія, чимало монументів на її честь — ото й усе...

А що ж ми можемо дізнатися зі ЗМІ про українські міста? Більшість туристичних матеріалів пропонують нам куценький вибір: пляжні курорти, екзотичні ресторани для гастротуризму, замки Західної України, якісь уже зовсім екзотичні місця на кшталт мало не динозаврових ферм. Біда в одному: все це — нішевий туризм. Туризм від нема на що подивитися. Ну, от не впевнений я, що аж такі натовпи помандрують до Олешківських пісків, аби лише побачити піски. Причому спеціально помандрують, не маючи на меті подивитися поруч і дорогою щось іще.

Суспільне телебачення, для якого теленариси про Україну — здавалося би, профільні. Передусім, дивує, що туристичні програми виходять переважно на місцевих каналах — умовні розповіді вінничанам про Вінницю. А якщо й на центральних, то у «тихий» час, коли аудиторія за визначенням мала або випадкова. Але що ж нам пропонують?

Дещо насторожують заголовки «Край пригод» або «Шукачі пригод».  Побачивши їх, глядачі сподіватимуться не на туристичний матеріал, а на екшн, коли все решта — лише тло десь на задньому плані. «Буковинські загадки» так само відсилають до іншого жанру. От чудовий за віддзеркаленням змісту побаченого матеріал про тревелшоу. Найперше — заставка: на передньому плані — ведучі, тобто знову натяк на екшн. А в центрі — хата. Ну, звісно, що ж іще може бути в цих селюків, окрім хат? Так-так, уже алюзія на звичний російський стереотип про Україну.

По ведучих:  «Вони обмінюються завданнями, які треба виконати в містечках чи селах (а міст в Україні, звісно ж немає — колгоспники ж бо тут живуть, — Автор.)». Даруйте, але це знову екшн, знов інший жанр.

От анонс програми про Чернігівщину: «У ході зйомок концепт проєкту дещо змінився – від екстремального до пригодницького». Скажете, модерна форма подання матеріалу? То це — якраз той випадок, коли форма вбиває, зжирає зміст. Усе це цілком має право на існування й заслуговує на увагу, але це — не те. Такі програми можуть викликати реакцію глядачів: «Ну, подивився — то й добре, але якого біса я сам туди попруся? Шукати пригод на свою голову?»

А ще анонс супроводжує фотографія: ведучі в робітничих халатах у гончарній майстерні. Теж, можливо, цікаво — але чи ламануться до тієї майстерні тисячні  натовпи туристів? Ні, бо на любителя. І, знову ж таки, побачив по телевізору — й того досить.

Це змусило пригадати радянську серію «туристичних» програм про столиці союзних республік та міста-мільйонери. Пам'ятаю, з нетерпінням чекав тоді на цей цикл, а виявилося... Максимум хвилину-дві — загальні краєвиди міста, а потім увесь фільм — про передові підприємства: кипіли напружені трудові процеси, з грюкотом працювали верстати, крутилися якісь колеса, давали інтерв'ю директори та передові сталевари-доярки... Чи виникало після цього «телетуризму» бодай найменше бажання відвідати «показані» міста? Звісно ж, ніякого.

«1+1», «Мандруємо Україною». Програма варта окремого матеріалу, але от вам квінтесенція: «Український мандрівник та телеведучий Дмитро Комаров вперше вирушить в експедицію Україною. Він розкриє туристичний потенціал нашої держави і покаже, де відпочивати цього літа, що подивитись та як відчути справжній екстрим... Дмитро Комаров відкриє нові місця для відпочинку». Отже, туризм — то або для екстремалів, або для любителів вивалитися на пляж і в такому стані провести кілька тижнів. Іншого не існує.

«Інтер», давні знайомі «Орел і решка». Фішкою програми є те, що головним центром уваги є самі ведучі, а все решта — лише тло. Але не лише. От вам розповіді про міста Орландо, Саванна, Бостон, Салоники, Детройт, Квебек, Мюнхен (спеціально не згадую столиці). От вам Сантьяго-де-Куба, Сіетл. От вам Ноттінгем, Ліверпуль. Чи Квебек настільки цікавіший за Івано-Франківськ, а Детройт — за Кропивницький? Виходить саме так: цікаві міста є де завгодно, тільки не в Україні. Були, щоправда, випуски про Одесу та Львів — у циклі «Назад в СРСР», гарненько так.

Загальне враження від туристичних матеріалів у ЗМІ: вони пропагують або пляжний туризм, або окремі унікальні об'єкти. А тепер скажімо: до Польщі ми їздимо, аби побачити унікальні об'єкти? А до будь-якої іншої країни? Ні, ми їздимо, аби побачити ту країну — найперше її міста. То чому до України наші ЗМІ не застосовують той самий підхід, чому вигадують щось незбагненне? Навіщо весь цей штучний оживляж — адже в українців складається враження, що без того оживляжу в Україні й подивитися нема на що! (Ні, це зовсім не так).

Можна назвати лише одне місто, яке наші медіа позиціюють як цілісний туристичний об'єкт, — Львів. Та й то: останнім часом наголос усе більше не на красу міста, а на одиничні об'єкти —  ресторани: «Приїжджайте, українці, до Львова, щоб екзотично пожерти!» Навіть Київ постає в медіа як десяток цікавих об'єктів, а все решта — сірий і безбарвний наповнювач! Про перлини вуличок Липок, Подолу, Верхнього міста, Латинського кварталу не  лише приїжджі — чимало самих киян і гадки не мають! Крок праворуч від Хрещатика, крок ліворуч — terra incognitа.

Ще з радянських часів повелося, що Київ розглядали саме так: уся «міщанська» забудова історичного центру вважалася малоцінною; навіть були плани знести всю Володимирську й забудувати її «новими світлими корпусами»,  як на Оболоні. Цей дискурс живе в медіа й дотепер.

Наші ЗМІ не оперують поняттям міського середовища. Й тим навіюють: території міст поза видатними об'єктами є смітниковими — хоч зараз під бульдозер. Навіюють суто утилітарне ставлення до міст: от, мовляв, якби замість цих «старих розвалюх» автостради з парковками. Навіюють і суспільству, й міській владі. От і домінують тепер над Xрещатиком висотки, чудове місце для  яких — Троєщина. От і зникають старі красиві особняки то на Степана Бандери, то на Обсерваторній, от і мало не зникли «Квіти України». Бо влада розглядає місто як територію, яку можна продавати забудовникам — аби лише той десяток  видатних об'єктів не чіпали. А суспільство здебільшого й не протестує.

Так, насмілюся стверджувати: це — непрямий результат діяльності ЗМІ. Непрямий, але результат: це вони привчають нас мислити об'єктами: «Ця споруда — не унікальна й не давноруських часів, то під ніж її». От вам і ще одне, що пов'язує український погляд на міське середовище з російським. Російський лінгвіст Александр Піперський стверджує, що то саме в Росії для руйнування історичного середовища міст вигадали евфемізм «реновація». Цей термін без перешкод перекочував до України й буяє пишним цвітом, зокрема й у медіа.

Ще стверджуватиму: наші туристичні матеріали в медіа — калька з російських. Бо Росія — холодна країна з величезною територією й низькою щільністю населення. Їздити на екскурсії росіяни не мають ані часу, ані грошей — відстані надто великі. Вони, мов під домашнім арештом, цілий рік сидять у своїх містах, щоби, накопичивши грошей, майнути влітку до теплого моря — погрітися. І байдуже, до Сочі, а чи до окупованої Ялти, а чи до де-факто окупованої росіянами Антальї. Аби провести відпустку на пляжі, навіть не виходячи за територію готелю — гм, туризм. А якщо вже їздити кудись не екскурсії, то лише до супервидатних, екзотичних об'єктів. Росіяни не знають Росії й  тому сприймають її не як матеріальну категорію, географічну та етнокультурну, а як метафізичну: де сказав імператор, там і Росія.   

Україна  є осяжною для мало не постійних екскурсій, і клімат здебільшого їх дозволяє. Але наші медіа за старою звичкою не спонукають до пізнання рідної країни, не підказують і не спокушають.

Наші медіа в матеріалах на туристичну тематику орієнтуються на людей низького освітнього та культурного рівня, з обмеженим колом інтересів та вузьким світоглядом. Та що вже там казати: на стереотипних «хохлів» орієнтуються.