Перед тим, як тижневик «НВ» мав уперше вийти українською (12 серпня), головний редактор видання Віталій Сич анонсував це на своїй Facebook-сторінці. В цьому анонсі пан Віталій написав (орфографію та пунктуацію збережено функцією копіпейсту):

«Коли така «радикальна» ідея спала мені на думку, треба було вирішити два питання. Перше – чи всі в редакції справді можуть писати українською – без дурнів і надмірного патріотизму. Якщо так, то доведеться писати на доволі складні теми іншою мовою щотижня багато років.

Хоча, до сьогодні ми писали російською. Але більшість людей сказали так, ми можемо українською. Деякі відповіли, що їм буде важче, але вони здолають мовний бар‘єр.

Друге питання. Ми – бізнес і маємо турбуватися про комерційну складову, а скільки людей відвалиться, якщо ми перейдемо на українську? Ми опитали наших передплатників і лише 20% відсотків – менш, аніж я очікував – відповіли, що напевно не продовжать передплату, якщо ми змінимо мову».

Далі редактор зізнається, що йому й самому непросто було би писати українською – бо досвід-то він має величезний, але майже весь цей досвід досі обмежувався написанням і редагуванням російсько- та англомовних статей.

І це можна зрозуміти. Коли пишеш – хочеться писати якнайкраще (в межах своїх можливостей, звичайно). Вкорінена звичка відіграє тут критично важливу роль; автор цих рядків говорить так не зі здогадів і не з чуток – колись, ще 2006 року, самому не так-то й просто було перейти в побутовому спілкуванні винятково на українську, хоча володів нею зовсім не гірше, аніж російською. І це про побутове спілкування, завважте, а не про написання текстів, які – див. вище – і хочеш, і повинен робити якнайкращими.

Тому мене особисто вразив пункт другий. Той, що про двадцять відсотків.

Читати – не писати. Якщо читачеві, що мешкає в Україні, дійсно цікаве те чи інше видання, цей читач читатиме його незалежно від української чи російської мови наповнення. Тобто так мало би бути – якби було правдою твердження про те, що кожен українець хоч би на шкільному рівні володіє обома мовами.

Це твердження ми часто чули, чуємо і якийсь час іще будемо чути від людей, які запевняють, що «пристойно» або й «чудово» володіють українською, але не сприймають т. зв. українізації з політичних, конституційних чи особистих причин.

Мовляв, у російськомовних українців немає жодних проблем з українською – але залиште їм природний мовний простір.

Насправді, як бачимо, проблеми є. Пан Віталій пише, що очікував більше за 20 % несприйняття української версії свого журналу. Але насправді й це – гігантська цифра.

Можна припустити, що якась частина цих людей готова відмовитися від улюбленого журналу українською через згадані вище «ідейні» причини. Але це ніяк не може бути кожен п’ятий. Не в подібного видання.

А отже, значній кількості освіченої й більш-менш забезпеченої аудиторії (інші недешевих суспільно-політичних журналів не читають) елементарно складно читати українською. Інакше кажучи, є проблема зі знанням цієї мови. Ну чи, принаймні, зі звичкою її сприймати.

Це говорить про те, що ніякого реального білінгвізму в Україні не існує. Ба гірше, не існує навіть «мовних таборів» на кшталт франкофонів і фламандців у Бельгії. Ніхто ще не чув, щоб україномовні відмовлялися читати щось російською саме тому, що їм важко зрозуміти текст.

Ні: як і раніше, в Україні існує суттєвий перекіс у бік російської. Спрощено кажучи, в країні немає «україномовної» та «російськомовної» спільнот – є білінгви (куди входять усі «україномовні», хоч і не тільки вони) та реально російськомовні. Люди, які звикли існувати в цілком російськомовному середовищі і просто не мають навички спілкування українською. Далеко не завжди – з якихось принципових міркувань. Хоча, до речі, завжди – через готовність дуже й дуже багатьох «україномовних» (а реально, як сказано вище, білінгвів) перейти на російську свого співрозмовника – тоді як зворотнього процесу зазвичай не відбувається.

Ця наче геть немасштабна історія вкотре висвітлює дійсно масштабну проблему. Шлях до вирішення цієї проблеми, як на мене, найкраще висловлено ще в дев’яностих роках фразою, автора якої я не знаю, а прочитав її згодом на сторінках іншого, тоді ще теж здебільшого російськомовного, тижневика «Дзеркало тижня»:

«Хочешь двуязычия – выучи украинский».