Чому стільки людей досі не вірять у небезпеку пандемії

5 Вересня 2020
2131
5 Вересня 2020
17:52

Чому стільки людей досі не вірять у небезпеку пандемії

Олена Білозерська
журналістка, військова
2131
Чому стільки людей досі не вірять у небезпеку пандемії

Зі зрозумілих причин (хвороба обох батьків, мама у важкому стані в реанімації) я зараз багато буду писати про COVID-19. До мене щойно дійшло, чому стільки людей досі не вірять у небезпеку пандемії, а часто і в саме існування ковіду, а шквал інформації від лікарів і від людей, яких ця біда торкнулася особисто, називають "г*вновкидами". Це при тому, що достатньо просто підійти до будь-якої лікарні, де є ковідне відділення, і поговорити там хоча б з нянечкою – і дізнаєшся, що лікарні просто забиті ковід-позитивними пацієнтами у важкому стані, і що деяким з тих пацієнтів пощастило, бо їх лікують інфекціоністи чи хоча б терапевти і пульмонологи, але цих профільних спеціалістів не вистачає, тому багатьох – можливо, більшість – лікують спеціалісти іншого профілю – наприклад, травматологи чи невропатологи, які терапію вивчали 20 років тому і благополучно забули...

А ще – ви знали, що у ковідних пацієнтів немає "своїх" лікарів, які спостерігали б їх від надходження до лікарні і до того, як вони залишать її стіни, бачили б динаміку хвороби і швидко реагували б на якісь зміни? Уся бригада – і лікар, і медсестри, і няні – щодоби нові, так звані чергові, бо людські організми не витримують щоденного носіння "скафандрів", бригади працюють позмінно, чим більше є людей для змін – тим краще. Спитаєш у лікаря, краще чи гірше твоїй мамі, а він тобі: "Я не знаю, я сьогодні побачив її вперше". І єдине, на що він може спиратися – на аналізи і рентгенівські знімки в історії хвороби.

Ви знали, що залежні від кисню пацієнти часто поводяться неадекватно – вони думають, що кисневі маски їм непотрібні і без маски дихається легше, і зривають ту маску за першої ж нагоди? Де-небудь у Штатах медсестри ходять і дивляться, щоб пацієнти були у масках, а в наших лікарнях таке навантаження, що всім не до того. Коли пацієнту погано, чи він хоче пити, чи хоче в туалет – няню чи медсестру не докличешся годинами. І не тому, що вони байдужі, а тому що їх просто мало і вони падають з ніг.

Це наша реальність. Більшості, на щастя, вона (ще) не торкнулася. Як не торкалася шість років війна.

На війну я поїхала добровольцем. А ковід ні собі, ні мамі не обирала. У цьому різниця – пандемія не дає нікому вибору.

Раніше поведінка заперечувачів ковіду страшенно мене дивувала. Ну, добре, наш народ звик не довіряти владі й скептично ставитись до її ініціатив. Але усі ж бачать, що пандемія не з України почалася і лютує зараз в усьому світі. Їм що, пороблено, що вони плюють на заходи безпеки, заражаються самі і заражають інших?

Хай професійні психологи поправлять мене, якщо помиляюся, але, здається, штука в тому, що переважна більшість наших співгромадян не з власної вини, ясна річ, ведуть такий спосіб життя, який унеможливлює бодай мінімальне дистанціювання від оточуючих. Наприклад, вони змушені щодня діставатися на роботу громадським транспортом у годину пік і спілкуватися по роботі з великою кількістю людей, часто незнайомих. Тобто, якщо пандемія достатньо пошириться, вони просто не мають шансів рано чи пізно не заразитися й не заразити своїх близьких.

На підсвідомому рівні їм страшно. І підсвідомість викидає рятівне коло: вони ніколи не заразяться і не помруть – у разі, якщо ковіду не існує. І люди починають заперечувати його існування – замість цікавитись тим, як знизити ризики захворіти, а захворівши – як не померти. Абсолютна невидимість зарази полегшує це самонавіювання. Гадаю, такі люди не повірять у реальність ковіду, навіть якщо самі потраплять під апарат ШВЛ – переконають себе, що у них "просто важка пневмонія" абощо. Щасливчики, якщо подумати – можуть "викреслити" зі свого власного світу те, що їх лякає, і не перейматися цим.

Я так ніколи не вміла. Завжди боялася того, на що не можу вплинути. Завжди прораховувала всі варіанти і з упертістю віслюка шукала, як все-таки вплинути.

Ви собі не уявляєте взагалі, що це таке, коли ця біда не десь, а поруч. Я щойно демобілізувалася, а відчуття – ніби з фронту на фронт приїхала.

Вони мені як марсіани – люди, чия психіка рятується запереченням загрози. Я навіть готова їх пожаліти – за слабкість. Хоча хтось із них моїх батьків не пожалів.

Джерело: Facebook

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2131
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду