Постать Леоніда Кравчука знову опинилася на передньому краї суперечок. Тож згадаймо події, що відбувалися рівно 29 років тому й стали вирішальними для долі України.

19 серпня 1991 року, понеділок. Ще напередодні був спекотний сонячний літній день, а цього дня в Києві — свинцеве небо, дрібний осінній дощ, несерпневий холод. Такі ж свинцеві, холодні новини: в Москві — ГКЧП, в СРСР оголошено надзвичайний стан, усі досягнення зі ствердження суверенітету України, як і всіх тоді ще радянських республік, скасовано. Низку московських газет, що виходили мільйонними накладами й несли ідеї демократії, заборонено, в решті ЗМІ запроваджено сувору цензуру. По телебаченню – «Лебедине озеро», мов лебедина пісня. Крах усіх надій, кінець усім сподіванням, настрій — ніби життя зупинилося. Безнадія, безвихідь, відчай.

Люди — у прострації, їм важко збагнути, що відбулося, ще важче — що тепер буде.

Бачити зовнішній світ не хочеться — в ньому все похмуро. Під вечір змушую себе поїхати до центру, подивитися, що ж відбувається, як виглядає те “нове” життя.

Опиняюся на вокзалі. Гучномовці озвучують суворі накази ГКЧП, зокрема щодо зняття всіх митних обмежень між республіками — тих, які вже встигли були з''явитися на шляху до суверенітету. Гучномовці суворо попереджають.

Раптом — що це? Слідом за наказами ГКЧП та попередженнями, після миттєвої паузи, лунає попередження до пасажирів дотримуватися всіх вимог законодавства Української РСР щодо перетину кордонів Української РСР. Зокрема й щодо митних вимог. Особливо наголошують на дотриманні вимог Декларації про державний суверенітет 1990 року.

Не вірю своїм вухам: адже ГКЧП офіційно скасувало, заборонило, оголосило нечинними всі норми республіканського законодавства, які суперечать законодавству СРСР! ГКЧП суворо наголосило, що законодавство СРСР є вищим! ГКЧП засудило й заборонило всі декларації про суверенітет!

Але ж от воно: гучномовець знову повторює вимоги ГКЧП, а слідом за ними — знову попередження про необхідність дотримуватися вимог Декларації про суверенітет! Виникає дуже обережна надія: а може, не все ще втрачено? Може, Україна чинить опір?

Наступного ранку мерщій кидаюся до пресового кіоску. Хух, усі газети на місці, на вітрині, свіжі випуски. Жодна українська не припинила вихід. Купую кілька й ледь стримуюся, щоб не засміятися. На перших шпальтах — офіціоз від ГКЧП, суворий, мов той ГУЛАГ. А далі — все, як і було. Точніше, не зовсім, бо переважають статті про той-таки ГКЧП — тільки критичні, викривальні. «У Москві скоєно державний переворот, чинімо опір, не виконуймо розпоряджень» - такий зміст газет.

Їду на Майдан — тоді ще площу Жовтневої революції. Такого, що побачив, я не бачив іще ніколи: упродовж усього Хрещатика — усього! - з обох боків автобуси з міліціонерами. На самій площі — теж в очах мерехтить від кількості людей у міліцейській формі. Єдина думка, що майнула: й де її, стільки міліції, береться?

Уся площа заповнена. Під тодішнім пам'ятником Леніну — сцена. Промовець таврує ГКЧП, називає те, що сталося, переворотом, закликає українську владу оголосити про непокору, нагадує про декларацію про суверенітет, закликає виконувати її вимоги.

Промовець завершує, сходить зі сцени. До мікрофону підходить міліцейський начальник з великим зірочками на погонах, зачитує наказ ГКЧП про заборону масових заходів і відповідальність за них. Зачитує — й відходить. За ним на сцену піднімається інший промовець, знову таврує ГКЧП, знову закликає не коритися. Знову нагадує про Декларацію про суверенітет.

Він завершує, знову підходить міліцейський бос і зачитує накази ГКЧП. Так повторюється раз за разом. Міліція не перешкоджає промовцям, мітингарі не перешкоджають міліції. Стає зрозумілим, що роблять тисячі міліціонерів на Хрещатику — вони роблять вигляд, створюють видимість.

Стає зрозумілим і надалі тільки підтверджується: Україна тихо ігнорує той ГКЧП, життя триває, майже ніби нічого не сталося.

Надалі Кравчукові дуже довго пригадуватимуть і докорятимуть: чому він не оголосив опір? Але тут його можна було зрозуміти: доля ГКЧП однаково вирішувалася не в Києві, а в Москві. А дражнити Москву відверто? Ну, ввели б до Києва танки — як до Таллінна, Риги, Вільнюса, Тбілісі, Бішкека, як до Москви та Петербурга, тоді ще Ленінграда. Ну, запровадили б фактично пряме правління Москви, відсторонивши українське керівництво. Чи стало б від того краще — й чи була б від того користь?

Потім російська пропаганда (так, саме тоді, а не пізніше, оприлюднилася російська пропаганда, що відверто брехала) переконувала: мовляв, Київ підтримав ГКЧП. Погортайте матеріали про це — це й досі сприймається, як аксіома, як істина. Але ж насправді не підтримав!

Ще зовсім згодом російська пропаганда ставитиме знак рівності між проголошенням Україною незалежності та ГКЧП. Переконувати: Україна проголосила незалежність буцімто саме для того, щоби запровадити в себе порядки ГКЧП, щоб відгородитися від демократичної Росії. Навіювати: Україна буцімто проголосила незалежність спеціально, щоб залишитися в СРСР, тоді як Росія стрімко йде до Європи, до цивілізованого світу.

І дуже довго чимало хто цьому вірив — і в Україні, й у Росії, й у світі. Знадобився програш Кравчука на виборах і цивілізоване передання президентської естафети Кучмі, щоби світ засумнівався в постулатах російської пропаганди.

А російська пропаганда та мотиви, які вона наспівує, відтоді практично не змінилися...

А далі... А далі Кравчук почне стрибати між крапельками — з боку в бік. Почнуться хитання й гойдання, часто незрозумілі й до сьогодні. Далі буде його тісна співпраця з Медведчуком — і незрозуміло, чи не триває вона й дотепер. 

Але за те, що сталося тоді, під час московського путчу, Кравчукові нема чим докоряти. Він повівся віртуозно. Мабуть, найкращим серед можливих чином.