Сьогодні я пишу дещо незвичний текст. Текст не про правові проблеми або ж глобальні суспільні виклики, про які я звикла писати у контексті своєї роботи. Натомість, ця стаття про людину близько знайому, рідну й здавалося б таку звичну, текст про мого дідуся, Володимира Яковича Йоффе-Марговцова, що полишив нас трохи більше року тому, 12 серпня 2019 у віці 85 років. Він був членом Національної Спілки Журналістів України та, проживаючи у Дніпрі, доволі регулярно дописував у газету «Публіка» у Маріуполі та у видання «Благовіст» у Львові, тим самим справджуючи на практиці відоме твердження про «Схід і Захід Разом». Саме тому, коли бабуся розчулено розглядала новорічну листівку адресовану йому виданням «Публіка» вже декілька місяців опісля його смерті, мені й прийшла думка про цю статтю. Адже бачте, мій дідусь часто писав про своїх співвітчизників – білорусів та українців, батьків та друзів, справедливо вважаючи, що історична пам'ять твориться через історії звичайних-незвичайних людей. Тож він, на мою думку, не менше за інших заслужив на подібну згадку у пресі, яку завжди вважав важливим суспільним інститутом.

Я б могла написати багато. Могла б написати про його воєнне дитинство у тилу, коли замість конструкторів Лего, він мав наглядати за трьома молодшими братами поки матір, директор текстильної фабрики у Могильові, розбудовувала підприємство з нуля у новому місці, у вигнанні. Могла би написати про неможливість вступу на медичний факультет, тільки через те, що прізвище його батька, військового кореспондента, що пройшов усю Другу Світову, було Йоффе. Могла би розказати про успішну кар’єру побудовану не завдяки, а всупереч режиму. А ще могла би додати про звільнення з високої управлінської посади в науково-дослідному закладі у Дніпрі, який він сам же й заснував. Звільнення, яке сталося тільки тому, що мій дідусь мав необережність «взяти на роботу забагато євреїв та й сам очевидно єврей». Хоч це останнє напевно варто затямити сучасним прихильникам лівих ідей, які уперто не хочуть зважати на жорстокий та неухильний антисемітизм злочинної радянської системи, що його сьогодні послідовно копіюють усі ці жалюгідні проросійські псевдо-політичні діячі, які повсюдно бачать «руку Сороса» та «Соросят» замість свідомого українського суспільства.

Ще могла би згадати, але рідко вдається згадувати без сліз, як чудово ми з дідусем співали на два голоси його улюблену «Два кольори» на всіх родинних святах або ж як на бабусиному 80-річчі він раптом устав та заспівав рідною білоруською. Могла би розповісти про його неймовірне для мене й для нашого сьогодення однолюбство, адже в одному єдиному шлюбі він прожив 60 років, ніколи навіть не думаючи про те, щоб полишити гордовиту та часами вередливу дівчину з українського Дніпра, з якою познайомився під час її студентської практики у Мінську й за якою попрямував до її рідного міста в Україні.

Ні, у цій статті я хочу поговорити про інше. Я хочу насамперед подякувати йому, хоч вже й запізно, за безперечну віру у мене й підтримку моїх найнеймовірніших починань. Адже коли усі казали, що дитина «малює якихось каракатиць», він уперто продовжував купувати мені олівці, пензлі та альбоми й я зрештою закінчила художню школу. Адже коли під час загально-національних злиднів, я все ж таки вступила до Києво-Могилянської Академії у 1999 році, мій дідусь не пожалкував останніх грошей, щоб допомогти онучці «мати власне, хоч би й маленьке, житло у столиці». Адже коли у 2016 році здійснилася моя заповітна дитяча мрія й мені запропонували навчання на магістратурі в Оксфорді, мій дідусь, щойно після інфаркту, знову позбирав накопичені суворою економією заощадження, щоб разом із батьками допомогти мені оплатити омріяне оксфордське навчання. Він ніколи не питав, навіщо мені це треба, ніколи не зневажав мої бажання. Будьте такими дідусями й будьте такими батьками. Розглядайте нащадків не як власні проєкти, які мають щось довести вам або ж іншим про вас, а як особистостей з їх власними сподіваннями й прагненнями. Й вони будуть довіку вам вдячні.

І ще одне. Думаю, що найважливіше. Цього року серед багатьох виступів різноманітних відомих людей під час щорічного Форуму у Давосі, мене вразила у саме серце фраза з виступу Джорджа Сороса. Розповідаючи про свою нову освітню ініціативу, 89-річний бізнесмен і філантроп сказав щось на зразок подібного: «Сьогодні я радий представити вам найважливіший проєкт у моєму житті». Ці слова буквально збили мене з ніг. «Якже так?» – подумала я – «Ось сидимо ми, 30-річні, 40-річні, 50-річні й т.д., і безкінечно розводимося про «кінець життя», про старість і небажання змін, а людина 89 років НЕ боїться у цьому поважному віці розпочати НОВИЙ, НАЙВАЖЛИВІШИЙ проєкт у її житті»?! Ось саме це, саме ця дивовижна здатність завжди бути зайнятим сьогодні, завжди діяльно займатися справами, які будуть важливими для тебе завтра, саме ця здатність відрізняє як Джорджа Сороса, так і мого дідуся. Й саме ця здатність забезпечує її щасливим власникам активність та сенс існування до самого кінця їхньої земної дороги.

Сьогодні ми так боїмося майбутнього. Боїмося Коронавірусу, економічної кризи, війни, завбачливо лякаємо врешті повсталих сусідів-білорусів російською окупацією. Ба гірше: ми часто розпачливо міркуємо, що майбутнього, кращого майбутнього вже ніколи не може бути, що на нас чекають тільки розчарування та гіркі спогади про якісь давно минулі кращі часи. Проте Джордж Сорос не боїться. І не боявся мій дідусь. Мій чудовий, часами трохи капосний дідусь завжди дивився у майбутнє тим самим, зовсім тим самим пустотливо-бешкетним поглядом, яким він ще хлопчиною-підлітком спостерігав за директором школи, що марно бігав по коридору, розшукуючи його і не сміючи навіть уявити, що маленький нахаба може ховатися від директорської справедливості прямо всередині тумби-п’єдесталу для бюста Лєніна, «вєлікого вождя пролєтаріату». Цей унікальний погляд, погляд-виклик, погляд-насмішка, погляд вічної сміливої юності успадкувала від дідуся моя мама й дуже хочу успадкувати я. Не біймося ж і ми, й незважаючи на вік або ж різноманітні випробування, давайте вчитися дивитися у майбутнє поглядом юного бешкетника, перед яким привабливо розстилається весь уявно великий і прекрасний світ.