Одним із найрезонансніших моментів пресконференції Володимира Зеленського стало запитання про те, чи не буде він балотуватися на другий термін.

Наскільки пам'ятається, всім без винятку президентам, починаючи з Віктора Ющенка, на пресконференціях ставили це запитання. Причому починало воно лунати задовго до виборів. Петрові Порошенку його почали ставити, коли не помиляюся, десь на третьому році його каденції.

З Володимиром Зеленським не стали тягнути й спитали в першу ж річницю його президентства — тоді, коли він що є сил зображував, що тільки-но почав розгрібати завали, залишені попередниками. Й було дуже схоже, що він і сам так щиро вважає — що нині лише початок його каденції. Хоч би як там було, а настільки рано запитання про другий термін іще ніколи не лунало, й це запитання додало враження театру абсурду, яке й без того подеколи виникало. Власне, додало не саме запитання, а реакція на нього Зеленського — прямодушна й простодушна.

Як бекграунд додамо от що. «Попередник», тобто Петро Порошенко — про це вже мало хто пам'ятає, під час виборчої кампанії 2014 року теж заявляв, що йде лише на одну каденцію. Він не акцентував цього твердження так сильно, як Зеленський рік тому, але чітко казав: він є перехідним президентом, який за п'ять років передасть владу представникам громадянського суспільства та сформованих цим суспільством політичних сил — умовно кажучи, “силам Майдану”. Тож і в цій своїй обіцянці Зеленський першопрохідцем не був, а обіцянка лише однієї каденції, схоже, перетворюється на політичну моду.

Тож спочатку про журналістський бік запитання про наміри знову йти на вибори. Такою є традиція багатьох ЗМІ — концентрувати увагу на персоналіях і саме до них зводити все висвітлення політики. Це — один із проявів інфотейнментівської традиції в наших медіа, коли політика постає безкінечним парадом селебрітіз, хтось із яких сходить із червоної доріжки, а хтось на неї заходить. Почалося це за часів Кучми, коли влада через близькі до неї ЗМІ (а за часів Кучми такими була їхня абсолютна більшість) навмисне привертала увагу суспільства до персоналій, до світськохронікального боку політики й таким чином відвертала цю увагу від змістів та суті.

Є в цієї традиції й корисливий вимір. Адже й подібне запитання, й відповідь на нього гарантовано набудуть якнайширшого резонансу. Запитання та відповіді про справді важливі проблеми — це як карта ляже, а от запитання про другу каденцію гарантовано стане найцитованішим.

Таке запитання може містити розрахунок. Президент (а особливо нинішній президент) одразу відчує, що йому бодай на кілька хвилин не потрібно шукати відповіді на складні запитання, перебувати в напрузі — й розслабиться, може втратити самоконтроль. Що, власне, цього разу ми й спостерігали.

Але запитання було ще й маніпулятивним: мовляв, чи встигне Зеленський за одну каденцію зробити все, що намітив? Чому маніпулятивне? Та тому, що жоден президент жодної країни не встигає зробити всього, що намітив. Навіть російський Путін визнає, що не встиг — і на підставі саме цього пропонує увічнити свою владу. Цілком за радянською традицією: «Він напортачив — хай він сам тепер і виправляє». В українській історії більш чи менш «встиг» лише Леонід Кучма — то ми й досі не можемо виплюнути наслідки того, що він встиг.

Це — запитання-пастка, бо «не встигне» цілком може означати, що президента треба поміняти на більш умілого. І, до речі, якби Петро Порошенко не пішов балотуватися на другий термін, він би бодай цим створив прецедент і залишився в історії як щирий і справжній демократ — а всі розмови про корисливість його намірів ущухли б назавжди.

Але головна пастковість полягає от у чому. Так, президент може не виконати своїх обіцянок. З об'єктивних обставин, або через те, що не розрахував сили й можливості, або через опір системи, або через дуже багато інших причин. Власне, від нього очікують не так виконати обіцянки, як позначити реальний вектор розвитку в їхньому напрямі, започаткувати рух до їхнього виконання.

Обіцянка ж обиратися лише на одну каденцію від жодних сторонніх чинників не залежить. Її виконання залежить виключно й винятково від волі президента. Тут Володимир Зеленський — сам і лише сам собі господар. Собі й своєму слову.

Важлива деталь усієї ситуації: ніхто не знає, скільки людей проголосувало за Зеленського саме через упевненість, що це лише на п'ять років. Що, мовляв, на п'ять років можна й ризикнути. Для якої кількості виборців Зеленського його обіцянка обиратися лише на один термін була головним чинником, що схилив роздуми й вагання на користь «за». Власне, обіцянка йти лише на один термін багатьма сприймалася як запорука відсутності корисливих намірів.

Адже корисливість намірів може бути не лише корупційною. Прагнення аплодисментів, прагнення бути «примадоном» – це теж різновид корисливості. Зеленський, можливо, розуміє, що після президентства повернутися на сцену вже мало реально. То що ми бачили й чули – «синдром Алли Пугачової»?

Власне, сталося от що: Володимир Зеленський поставив під сумнів його бажання виконувати ту передвиборну обіцянку, виконання якої залежить лише від нього та його волі й не залежить від сторонніх обставин. Тим самим він надав підстави сумніватися у щирості й усіх інших його обіцянок. От у чому полягала пастка — й Зеленський до неї втрапив.