За радянських часів була така приказка: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці». Бо чимало чого, що в радянській Росії мало вигляд просто чергової кампанії, в підрадянській Україні перетворювалося чи то на трагедії, чи то на очевидний театр абсурду. Керівники підрадянської України дуже вже прагнули довести, що вони є «святішими за папу кремлівського».

Стосувалося це передусім Володимира Щербицького, чию роль у боротьбі з «радіофобією» замість боротьби з радіацією 1986 року щойно згадували чимало ЗМІ.

Це можна легко пояснити: над українськими керівниками — й компартійними передусім — завжди висів дамоклів меч звинувачень у націоналізмі. Так, за брежнєвських часів їх, керівників, за це вже не відправляли до таборів, але з посад знімали й з історії викреслювали — саме так сталося з попередником Щербицького Петром Шелестом.

Й от те саме почалося на окупованих Росією територіях: якщо в Москві — побєдобєсіє, то в Донецьку та Луганську — побєдоманія, побєдошиза. Керівники сепаратистів, так само як колись керівники УРСР, прагнуть довести Москві свою суперлояльність і не знають у тому меж і здорового глузду.

Відтепер три рази на рік кожного року Донецьк називатиметься Сталіно, а Луганськ — Ворошиловград. Ці три дні — 9травня, 22 червня та річниці визволення від нацистських загарбників відповідних міст. Показово: про інші міста цих областей не йдеться — рівно як і про дати повного визволення цих областей. А то могли би перейменувати Єнакієве на Орджонікідзе, Кадіївку на Серго, Алчевськ на Ворошиловськ. Чим ці міста гірші? Ватажки «незалежних держав» учинили, мов звичайні чиновнички міського масштабу. Дрібненько.

А може, якраз показово — ким насправді вони себе відчувають, яким є їхній справжній статус — попри всю патетичну риторику про «народ трудового Донбасу»? Локальні російські гауляйтери дрібного масштабу — ото й усе?

А сама ідея — навіть Оруеллу таке на думку не спадало. То, може, не зупинятися на назвах? Може, керманичі сепаратистських республік зобов'яжуть жителів Донецька та Луганська три дні на рік вдягатися, як вдягалися 1945 року? Може, й міста ці тричі на рік приводитимуть до того вигляду, який вони мали після визволення?

А може, взагалі ну його — лише тричі на рік? Може, хай так завжди? Й календар реформувати — щоби кожного дня на ньому було 9 травня 1945 року? Ви тільки уявіть: сьогодні — 9 травня 1945 року, завтра — 9 травня 1945 року, післязавтра, післяпіслязавтра... Та народ же перейметься величчю Перемоги до самих глибин душі, які тільки є! Народ тільки Перемогою й житиме!

Власне, великий крок до саме цього й зроблено. Бо хоч би яким славетним було минуле — а воно є минулим. Занурюватися в нього сьогодні, заморожувати те минуле, законсервовувати його, підмінювати ним теперішнє — це добре для театру, але мало годиться для повсякденного життя. “Весь світ — театр, а люди в нім — актори”? Даруйте, але це може бути лише театр абсурду. Й такі речі не можуть не заподіяти реальну психологічну травму людям — коли їм чиновницьким наказом нав'язують заплутаність у часі.

А ще жителів окупованих територій переконують: усе після 9 травня 1945 року є нікчемним, незначущим, нецінним, не варти згадування. 9 травня 1945 року історія зупинилася — все, крапка, більше нічого в ній бути не може.

Й от же що. Ворошиловград-Луганськ — це перейменування ще відносно свіже для багатьох.  Ще зовсім маленьким я чув в аеропорті назву Луганськ — от, запам'яталося. Потім, школярем, знав, що в Україні є Ворошиловград, побував уперше в цьому місті саме як у Ворошиловграді, але багато машин у ньому так і мали номери серії ЛУ. Потім, моїх студентських років, місто знову стало Луганськом.

Завжди, коли я бував спочатку у Ворошиловграді, потім у Луганську, у розмовах на вулиці завжди чув обидві назви. Місто так часто перейменовували туди-сюди, що на побутовому рівні обидві назви завжди існували паралельно.

Зовсім інша річ із Донецьком. Регулярно буваючи в Донецьку від однорічного віку, ніколи не чув, щоби місто хтось називав Сталіно — ані на вулицях, ані у транспорті, ані родичі, ані їхні знайомі. Ніколи й жодного разу не чув. Не називали так його мої батьки, які прожили там дитинство й молодість, і яким уже було за тридцять, коли місто стало Донецьком. Не чув назви Сталіно від бабусь, які проведи в Донецьку все життя, й під час перейменування їм було вже за п'ятдесят. Не чув, щоби їхні знайомі однолітки так казали. Ані від кого не чув.

Вважаючи Донецьк своїм «другим рідним містом», я ніколи не чув, щоби хтось із місцевих жителів називав його Сталіно. Ця назва давно пішла в історію — й дуже легко й невимушено пішла. Пам'ять жителів Донецька просто скинула, викинула цю назву як непотріб. От назву Юзівка подеколи чути доводилося, а назва Сталіно залишилася як книжково-історична, з побутового вжитку вона дуже швидко зникла.

Й от тепер її нав'язують знову. Як же треба було зомбувати місцевих жителів ці шість років — щоби тепер перетворити на зомбі остаточно!

А взагалі, стирання відчуття часу — це одна з основних дій важких наркотиків. Ну, й ще ватажків самопроголошених «республік».

...А в російській блогосфері дедалі частіше зустрічаєш вислови: «1945 року Росія завоювала всю Європу... підкорила всю Європу». Визволителі, кажете?