Наміри УПЦ МП првести богослужіння на Великдень та заклики цієї церкви до вірян приходити на ці богослужіння попри епідемію й попри карантин, дуже схоже, ввели нашу владу у стан розгубленості. Вона, судячи зі своєї публічної поведінки, просто не знає, як учинити.

Боязкі заклики утриматися від цього згубного кроку та прогнози можливості різкого сплеску епідемії розчинилися в потоках інформації, що безпосередньо стосується епідемії та карантину. Дещо активізувалися вони у Страсну п'ятницю — але чи не запізно? Й чи однаково не залишаються вони тоненьким писком на загальному інформаційному тлі?

Бракує тим закликам жорсткості й категоричності. Вони лунають, мов добрі й сором'язливі поради. Про рішучі дії влади, які перешкодили би намірам провсти масові зібрання вірян, узагалі не йдеться.

Заборонні заходи були б антиконституційними? Так, Конституція гарантує свободу віросповідання. Але вона не вивищує релігійні організації над усіма іншими. Вона не надає релігійним організаціям права порушувати нормативно встановлений порядок.

Так, Конституція гарантує свободу віросповідання. Але вона аж ніяк не гарантує здійснювати ту свободу віросповідання у суспільно небезпечний спосіб.

Бо йдеться не про те, що може відбутися масове зараження самих вірян. І навіть не про те, що вони можуть заразити своїх рідних і близьких. А про те, що від них потім можуть заразитися абсолютно випадкові люди — у супермаркетах, скажімо. І багато випадкових людей. Віряни, що вважають, що є православними християнами, перетворяться на вбивць — масових, серійних убивць. Страшних грішників.

І коли віряни кажуть, що вони особисто епідемії не бояться, вони геть не думають про інших. Їм начхати на інших. Любов до ближнього — це зовсім не про них. Про них — крайній егоїзм і наплювальництво на всіх. “Я крутий, я православний, пальці віялом” - ото й є їхня позиція. Навряд чи такі риси належать до християнських чеснот.

Оцього твердження я чекав від президента, чекав від інших представників влади. Але з ними стався напад хворобливої делікатності.

Жорсткі заходи були б антиконституційними? Але немає значення, немає різниці, яка саме — релігійна чи світська — організація порушує встановлені правові нормативи. Порушує — й усе, крапка. Бо інакше виходить, що Московський патріархат в Україні — над законом. Над Україною. Вищий за Україну.

Жорсткі заходи, жорстка адресна заборона були, ймовірно, необхідні ще й от із якої причини. Зауважу одразу: серед вірян УПЦ МП є дуже багато цілком адекватних людей. І зараз мова не про них. Мова про священнослужителів та радикальне ядро вірян. Вони тепер позиціюють себе “умученими від Томосу”. Порівнюють себе з першими християнами часів Давнього Риму — гнаними й упосліджуваними. Вони декларують, що “протистоять фашистам” та “спробам знищити православ'я”.

А тому жодні прохання й застереження для них — порожній звук. Усі прохання й застереження тільки схилятимуть їх демонстративно вчиняти навпаки. Демонструвати свій спротив — хай навіть у такий людожерський спосіб.

І ще одне міркування. УПЦ МП є філією РПЦ. Стосунки РПЦ з російською владою є добре відомими. Тож і не можна виключати, що проведення масових богослужінь під час епідемії — це ще один акт гібридної агресії Росії проти України. Ще один акт агресії, запланованої в Москві, але руками самих українців.

Принаймні, на момент написання цього тексту мені невідомо, щоби в Москві патріарх Кирил робив те саме, що в Києві митрополит Онуфрій. Невідомо, щоби Кирил закликав до масових богослужінь на Великдень у Росії.

Епідемія коронавірусу взагалі дуже багато чого розставляє по своїх місцях, робить очевидним. От тепер ми чітко бачимо характер УПЦ МП як ієрархічної структури.

Є буква віри — дотримуватися обрядів. І є дух віри: не вбий, не побажай лиха ближньому своєму, возлюби ближнього свого. Епідемія коронавірусу чітко поставила церкви перед вибором: буква чи дух? Дотриматися форми — а чи дотриматися суті віровчення. Переважна більшість церков віддали перевагу суті, змісту. Навіть мусульмани закрили святині у Мецці та Медіні — й це при тому, що в ісламі саме дотримання обрядів має величезне значення.

Для УПЦ МП дух християнської віри виявився чимось нікчемним — тим, що не має жодного значення. Буква, обрядовість — ото для неї все. Зовнішній бік, вигляд християнства, видимість віри. Вихолощеність віри.

І хотілося би згадати відому притчу. “Що ж Ти мене не врятував, я ж так молився!” - каже Богові той, хто потонув. “Я осилав тобі лодку, тільки ти нею не скористався”, - відповідає Бог.

Християнство — це особистий вибір людини — стати праведником чи грішником. Християнство — це відповідальність за інших: не робити іншим лиха. Для УПЦ МП все це — порожні слова.