20 лютого, якраз у День пам'яті героїв Небесної сотні, загинув міф. Той самий міф, що народився шість років тому на Майдані — про єдність українського суспільства та його вміння єднатися  Про взаємне добро, взаємну любов і взаємодопомогу, що панують в українському суспільстві. Про те, що українці не кидають одне одного в біді. Про виняткову самоорганізованість українського суспільства, про те, що воно — саме суспільство, а не сукупність окремих “моїх хат із краю”. Загинув міф про те, що в Україні є суспільство, а не натовп. 

Події у Нових Санжарах, а до того в Микулинцях, увійдуть до переліку найганебніших подій періоду незалежності України.

Уявіть, що відчували люди, які прилетіли з Китаю. Як чекали вони цього моменту й не могли дочекатися, поки їх заберуть з уханського пекла. Як почувалися, мов у смертельній пастці — й от він, довгоочікуваний порятунок: усе, нарешті врятовані! Нарешті вільні! Додому, до своїх, до співгромадян, до співвітчизників, близьких за духом! А співвітчизники прямим текстом кажуть їм: “Краще б ви подохли”, “Немає вам місця на Батьківщині”. Співвітчизники прямим текстом наказують померти й не плутатися під ногами. Коли під ногами горить китайська земля — ценебезпека, пастка. Коли під ногами тих, хто потрапив у біду, горить рідна українська земля — це безвихідь. Зневіра в найсвятішому.

Можна тільки гадати, яким тяжким для врятованих стане прозріння: співвітчизникам на них плювати. Якою психологічною травмою це може для них стати — й як надовго.

Коли понад десять років тому вирував пташиний грип, і його локальний спалах стався на Тернопільщині, у приватній розмові довелося почути роздратоване: “Та що, уряд не може залити ті кілька сіл напалмом?” Тоді це видалося дикунством. Тепер виходить, що це — норма? Це й є типовий український погляд на світи? Й українці теж виходять з упевненості, що “бабы новых нарожают”? Виходить, українці нічим — ну от геть нічим — не відрізняються від північно-східних сусідів? І “русскій мір” - це насправді не вигадка, а констатація реального факту? Усе, що сталося, виглядає саме так.

Влада може скільки завгодно бути легковажною, нефаховою, будь-якою. Ми завжди вірили: Україну врятує її суспільство. Й от воно, суспільство — в усій своїй красі.

Так, ЗМІ відверто нагнітали паніку, відчуття невідворотної катастрофи. Оці щоденні, регулярні зведення, скільки за добу заразилося й скільки померло — вони сприймалися як щоденник приречених. ЗМІ втратили почуття міри — її величність клікабельність. ЗМІ смакували чужу трагедію, насолоджувалися нею — це так, це все правда.

Влада продемонструвала повну комунікаційну беззубість — це теж правда. Бо ніде не зустрічалося елементарного: яким буде режим утримання людей на карантині, й яких заходів уживатиме влада задля суворого дотримання цього режиму. Влада не зробила нічого, щоби переконати людей у надійній ізоляції тих, хто прибуде з Уханю — задовго до того, як було визначено місце, де їх утримуватимуть, задовго до самої рятувальної операції. Не от конкретно микулинчан та новосанжарців, а взагалі всіх українців — незалежно від того, де саме перебуватимуть урятовані.

Натомість досить довго, відколи розпочалася пандемія, у ЗМІ були бадьорі рапорти різноманітних посадовців: мовляв, у тих, хто прибуває з Китаю, температура нормальна, симптомів немає. І тут же, в тих самих ЗМІ, поруч — повідомлення медиків, що протягом двох тижнів симптомів може й не бути. Чи міг у підсумку хтось повірити, що всі ці перевірки прибулих із Китаю відбуваються не pro formа, не заради галочки, не як “міроприємство”? Що влада справді вживає заходів для недопущення поширення пандемії, а не лише робить вигляд, що вживає заходів?

І тепер про найтаємничіше. У деяких — дуже небагатьох — повідомленнях ЗМІ довелося прочитати, що протести в Нових Санжарах відбувалися у супроводі ікон, хоругов та іншої релігійної атрибутики. Але ж це і може бути найважливішою деталлю!

Бо суспільні протести в Україні зазвичай обходяться без релігійного супроводу. Це — не український modus operandі. ПЦУ зазвичай утримується від участі у світських, нерелігійного змісту громадських заходах. Але є в Україні церква, яка звикла всовуватися в будь-які світські акції, “освячувати” їх. Так було п'ятнадцять років тому під час протестів проти НАТО, під час протестів проти перенесення до Києва центру греко-католицької церкви. Богомольні старенькі з іконами вигукували, що буцімто “католик” розшифровується як “ката лик”. Ікони та хоругви під час суто світських громадських акцій — то почерк саме цієї церковної організації. І саме так скрізь і повсякчас відбувається у країні, де розташований центр цієї церкви — в Росії.

То була релігійна атрибутика у Нових Санжарах чи ні? Якщо була, то яка конфесія відзначилася? Цього в більшості ЗМІ не знайти. А якщо не було, звідки з'явилися згадки про ікони та іншу релігійну атрибутику, й чи не свідчать вони про наявність сценарію організованих протестів — і для авторів сценарію релігійна православна атрибутика була чимось природним, таким, що має бути?

Всі запитання, власне, зводяться до одного-єдиного: чи не були події у Нових Санжарах чиєюсь спецоперацією? Бо результати — от вони. Російська пропаганда отримала чудову картинку й чудовий привід розмусолювати про “ви ж бачите, які вони — ті хохли”. Російська пропаганда отримала чудовий привід змальовувати українців як дикунів, варварів. Доказ, що в Україні — не суспільство, а озвірілий натовп. І, звісно ж, вона тепер буде навіювати, що буцімто й на Майдані був такий самий озвірілий натовп, і на Донбасі — так само.

Нагадаю: новосанжарська десакралізація Майдану сталася рівно в річницю найтрагічніших подій на ньому. А, як відомо, Путін дуже полюбляє символи.

І найгірше. Росія, звісно ж, зробить висновки з новосанжарських подій. Висновки про те, як поведеться українське суспільство в ситуації небезпеки — російської агресії, наприклад.