Журналістика і медіа, як і демократія зі свободою слова, є явищами історичними, а це значить ще й політичними, а це значить, що вони в різних країнах не завжди були такими, як, наприклад, BBC у 80-ті роки ХХ століття, не є такими тепер і не будуть. Якщо ми говоримо про політику, то мені подобається не згуртування навколо якихось вічних і незмінних ідеалів, а створення між людьми зв’язків, що об’єднують у спільній дії. Роль влади і її закону – організовувати цей процес.

Звідси і свобода слова як політична свобода є не метою, а засобом. А засіб цей змінюється. Очевидно, що в конкретній українській ситуації потрібно говорити про реалізацію свободи висловлювань у такий спосіб, щоб вона не знищувала зв’язки між людьми у здійсненні ними спільної справи і саму спільноту. Для цього варто поруч зі свободою слова і в єдності з нею реалізувати моє право на отримання фактичної інформації без маніпуляцій. Якщо громадянам відмовляють у такому праві, то свобода висловлювань і свобода слова стає просто шахрайством (Ханна Арендт).

Ми, як видається, стаємо все більше жертвами такого шахрайства, яке проект називає розповсюдженням дезінформації. Цьому можна дещо протиставити. Але тут потрібна інноваційність, а не наближення до заздалегідь заданого ідеалу.

Відволічуся. Вже тепер існують технології штучного інтелекту (Artificial Intelligence) які дозволяють створити таке фото чи відео за моєю чи будь кого іншого участю, яке не можна відрізнити від справжнього. Думаю, на найближчих виборах у США, та й у нас в Україні, ми вже їх побачимо. Щоб запобігти цьому, ряд компаній пропонують засвідчувати за допомогою певних міток справжні фото чи відео.

Чи не можна мати якусь процедуру, в ході якої медіаінституція засвідчувала б фактичність того, що повідомляється і несла реальну відповідальність за представлення судження чи думки/opinion у вигляді факту? Чи не можна маркувати таке засвідчене повідомлення в медіа як факт, щоб відрізнити його від судження чи думки? Чи не може закон вимагати, щоб не менше, наприклад, 90% новин були фактами? (Тут може убути смішна аналогія з українською музикою в ефірі.)

Підкреслю: не йдеться про заборону «дезінформації», бо факт і думка/opinion належать до простору політики і без них її не було і не буде. Але так громадянин, якому забезпечене право на отримання (не доступ до!) фактичної інформації, буде в змозі сформувати своє судження. А це вже дещо.

Звичайно, навколо одного набору фактів можна вибудувати мільйон інтерпретацій. Найгірше з тими, які маскуються під факт «науки», це відомий спосіб деполітизації, виведення інтерпретації за межі боротьби інтересів. Але інтерпретації позначені як інтерпретації набувають у нашій свідомості смислу зовсім інакше.

Проста перевірка здоровим глуздом/common sense/phronesis доступна кожному, хто захоче трохи помислити. Можливо, так пошукати вирішення заплутаного питання про «дезінформацію»?

Тоді розв’язується і проблема ідентифікації журналістів. Той, хто повідомляє факт і бере на себе відповідальність за позначення факту як факту, є журналістом. А той, хто дає інтерпретації, моральні оцінки, емоційні посили чи використовує мову ненависті журналістом не є, він є актором на полі політики з усіма ризиками і перевагами такого становища. Його виступ – це боротьба за владу і читач/глядач/споживач чітко це знає.