Вчора вже всі могли прочитати, що Європейський суд з прав людини визнав видворення кількох російських журналістів з Литви таким, що відповідало вимогам Конвенції, і зокрема - її статті 10. Якось пропустив це рішення, прийняте ще 26 листопада - Zarubin and Others v Lithuania (dec), але медіа підняли його, тож захотілося трішки пороздумувати вголос.

Щодо ситуації, то знімальна група ВГТРК, не маючи жодної акредитації, у березні 2016 року з'явилася на "Форум вільної Росії" і некоректно поводилася стосовно його учасників, у зв'язку з чим довелося викликати поліцію. Надалі литовські суди прийняли рішення про видворення журналістів, спираючись на інтереси національної безпеки, а також на те, що "the Russian media [remained] a primary tool for disseminating the official position of the Russian Government and pro-Russian propaganda, aimed primarily at internal audiences, but also available in all the Baltic states". Moreover, the television network at which the applicants worked was owned by the same company as another Russian television network that had been previously suspended in Lithuania on the grounds of incitement to war, discord and national hatred".

Суд в цілому погодився з такими висновками литовських судів щодо інтересу національної безпеки. Водночас, мені цікавішим є інше - а саме те, що Страсбург знову спирався, серед іншого, на концепцію "responsible journalism".

58. Lastly, the Court reiterates that the protection afforded by Article 10 of the Convention to journalists is subject to the proviso that they act in good faith in order to provide accurate and reliable information in accordance with the tenets of responsible journalism. The concept of responsible journalism, as a professional activity which enjoys the protection of Article 10 of the Convention, is not confined to the content of information which is collected and/or disseminated by journalistic means. It also embraces the lawfulness of the conduct of a journalist, and the fact that a journalist has breached the law is a relevant, albeit not decisive, consideration when determining whether he or she has acted responsibly (see Pentikäinen, cited above, § 90, and Bédat v. Switzerland [GC], no. 56925/08, § 50, 29 March 2016).

59. In view of the domestic authorities’ findings concerning the applicants’ conduct (see paragraph 53 above) and in the absence of any evidence to the contrary, the Court is unable to accept that that conduct was compatible with the concept of responsible journalism.

Коли працював свого часу над підготовкою висновків Незалежної медійної ради, то намагався використовувати посилання на цю концепцію, що все більше і більше піднімалася судом, задля обґрунтування того, що суди та регулятор в Україні мають оцінювати і журналістські стандарти. В принципі, спрацювало, і як наслідок ми мали щонайменше рішення проти NewsOne за фейки і Таруту. Але у світлі купи заяв медійних ГО останніми днями щодо стандартів журналістики, дискусій щодо законів про медіа і дезінформацію, ми, використовуючи цю концепцію для того, аби "змусити" медіа бути етичними, трішки випадаємо з ширшої дискусії.

В чому вона є ширшою? Дискутуючи на тренінгу у Страсбурзі у 2015 році щодо меж статті 10, Річард Вінфілд, професор Columbia Law School, ще до Трампових твітів і популяризації теми фейків за межами українсько-російського дискурсу, слушно вказав на те, що ЄСПЛ стає арбітром смаків у журналістиці. А тому використання концепції "responsible journalism" є досить небезпечним, бо призводить до заохочення Страсбургом державних органів ставати такими ж арбітрами на національному рівні. В сферах, де традиційно мало б функціонувати саморегулювання.

В чому важливий український контекст зараз? А в тому, що ми не визначилися чого ми хочемо.

Ми хочемо дати державі повноваження реагувати на порушення стандартів? Можливо це і потрібно, однак що робити, якщо держава захоче використати це для abuse of powers?

Ми хочемо віддати це на саморегулювання? Але в Україні воно мертве через відсутність медійної журналістської спільноти, попри зусилля Комісії з журналістської етики та Незалежної медійної ради. І не факт, що журналісти захочуть об'єднуватися в таку нову організацію, яка б замінила НСЖУ.

Ми хочемо створити саморегулівну організацію зі сторони держави або ж під її егідою? Але чи не створить це ризик "підвішення" фінансування такої організації на бюджетну голку? І якою буде легітимність рішень такої організації щодо дотримання стандартів у контенті, як її сприйматимуть журналісти, регулятор та суспільство?

Тому з одного боку, це хороший для України прецедент обмежень з підстав національної безпеки. З іншого боку, нам точно бракує концептуальної дискусії щодо того, куди це призведе у стратегічному розрізі.

Джерело: Фейсбук