Хто ще не повірив – тих доконає телевізор та/або запишуть у продажні маргінали. Хвалити Бога, обидва ці процеси в нас останнім часом доведені ледь не до досконалості.

Президента Зеленського заздалегідь аж надто багато звинувачували в «зрадництві». В тому, що ось він поїде до Парижу, і там усе здасть, аж до ключів від Софії, де мощі лежать. Ці звинувачення часто бували емоційні, безпідставні, просто істеричні – оберіть вираз на смак. Але вони були, вони лунали гучно… і вийшло як у казочці про хлопчика, який кричав «вовки!»

Команда шоуменів переграла команду майданників в інформаційному просторі. Бо спочатку, аж до останньої миті, було взагалі незрозуміло, що вони збираються робити – а потім стало зрозуміло, що «Зради» не сталося.

Тепер проста відсутність миттєвої «Зради» буде подаватися – вже подається – як величезна «Перемога». Наприклад, обмін полоненими. Ми ще з минулого обміну 7 вересня чудово пам’ятаємо, яке важливе це питання для Зеленського. Але ми також маємо пам’ятати, яке важливе воно для виборців. Сьогодні сам глава держави відверто (і, я впевнений, щиро) говорить, що це його найбільший успіх на перемовинах в Парижі

Насправді обмін полоненими – окрема і складнюща тема, автор цих рядків досліджував її й повинен визнати, що як за Порошенка, так і за Зеленського, в кінцевому рахунку після обмінів у виграші завжди виявлялася російська сторона. Але не будемо зараз про це. Станьмо на гуманну позицію, що люди – не шахові фігури, і все таке. Погляньмо глибше.

Скількох би (й кого) не обміняли, це буде подано як величезна перемога і досягнення. Отже, цьому хлопцеві (це я про президента) можна вірити й надалі. Отже, й далі він робитиме усе як слід.

Понад те. Сам той факт, що президент України твердо й непохитно висловився за дотримання «червоних ліній», уже є підставою для захвату його прибічників. І для депресії (а далі й супресії) критиків. Не «Зрада» ж? Усе ж правильно сказав? Аналітики вже зараз, під ранок, коли я пишу ці рядки, розкладають на «плюси» та «мінуси» комюніке зустрічі Н4, і розмірковують, що все не так погано, як вони очікували.

А хто, власне, говорив, що погано має стати прямо-таки одразу? І звідки, власне, випливає знак рівності між «сказати» й «зробити»?

Адже коротке і зрозуміле комюніке за підсумками зустрічі вказує цілком однозначно: жодного прориву, чи навіть поступу, на будь-якій ділянці вирішення «конфлікту» ми не здійснили.

«Мінські домовленості» лишаються наріжним каменем усіх майбутніх перемовин. Президент Зеленський може скільки завгодно заявляти твердим бадьорим голосом, що «Україна не дозволить впливати на вектор свого руху», або що «Сторони повернуться до питання відновлення контролю України над кордоном». От тільки зі згаданого комюніке цілком очевидно, що ці вимоги Києва жодним чином не хвилюють навіть Париж і Берлін. Про Москву вже нічого й казати.

Зате комюніке містить чудовий пасаж про необхідність імплементації в українське законодавство «формули Штайнмаєра» (за якою, нагадаю, будь-які санкціоновані Києвом «вибори» в ОРДЛО де-факто автоматом визнаються чинними). І про те, що «особливий статус Донбасу» має визначитися в тому числі ще й Тристоронньою контактною групою. Тут ніхто ж іще не забув, що в цій групі – хоч і нібито «не зовсім офіційно» – беруть участь представники бандугруповань, по яких Кримінальний Кодекс отакенними слізьми ридає?

Підсумуймо. На перемовинах у Парижі, до яких ми так довго йшли і за які так боролися, президент Зеленський не добився ніякого – ніякого, підкреслюю – зрушення на краще порівняно з часами Порошенка. Але, на відміну від нього, виглядатиме героєм. The show is the show. І, звичайно, the show must go on.