Протягом останнього часу сталися дві справжні комунікаційні катастрофи. Йдеться про телефонний скандал та формулу Штайнмайера. Чому катастрофи?

Україна перебуває у стані інформаційної війни з Росією. Навіть не так -у стані інформаційної агресії з боку Росії. Й не лише Україна, а весь цивілізований світ зазнає інформаційних атак із боку Росії. Й ці дві події знаменували собою потужні перемоги російської пропаганди й потужні поразки не лише України, а й усього цивілізованого світу.

З формулою Штайнмайера все зрозуміло: недаремно її звуть “формулою Путіна”, й Росія змусила весь світ повірити, що без неї не обійтися, її не уникнути, що іншого шляху до миру не існує. 

А що ж із телефонним скандалом? Погляньмо на його інформаційний результат. Мов у калейдоскопі, що дедалі сильніше розкручується, мерехтять імена: Трамп, Зеленський, Джуліані, Йованович, Луценко, Байден, Фірташ... Пересічні люди дедалі менше щось розуміють, дедалі менше вловлюють зв'язки між різними фрагментами, дедалі менше уявляють собі загальну картину. Накопичення окремих фактів давно перетнуло всі межі сприйняття.

У свідомості залишаються два враження, які з кожним новим фактом і з кожним новим ім'ям лише міцнішають. Перше враження: Україна й справді перебуває (чи, принаймні, донедавна перебувала) під зовнішнім керуванням США. І друге: скрізь у світі — так само, як у Росії (й у нас): корупція й відстоювання державними посадовцями приватних інтересів на шкоду державі; демократичний цивілізований світ, до якого ми прагнемо — то насправді міф, красива казка, ілюзія. І чи лише “совпадение-не-думаю”, що обидві ці тези є наріжними каменями російської пропаганди, й тепер Росія отримала змогу потужно просувати й ці тези, й усе, що вона з них виводить? Тобто так: це — простий щасливий для Росії збіг обставин, а чи її спецслужби доклали руку?

Що ж до формули Штайнма'ера... Так, Зеленським можуть рухати цілком доброчесні наміри. Зокрема, показати, що він доклав усіх можливих і неможливих зусиль, зробив геть усе від нього можливе й навіть більше, навіть на непопулярні в Україні кроки погодився — ну, а як із цього нічого не вийшло, то не він і не Україна в тому винні. Тобто показати: Україна готова виконувати Мінські угоди навіть у невигідному для себе варіанті — а от Росія виконувати їх не хоче.

Можливо, Зеленський і справді хоче будь-що зустрітися з Путіним і спробувати його, разом із західними партнерами, дотиснути — або ж, знову-таки, показати, що він, Зеленський, доклав усіх зусиль, а винуватцем ненастання миру є Путін. Ну, а можливо — і тоді це вже небезпечно, Зеленський і справді вірить, що коли не виходить здолати Путіна відкрито, тоді його треба перехитрити.

Я свідомо беру лише позитивні для президента припущення — щоби показати, що вони можуть існувати й, можливо, існують насправді. Уся капосність ситуації — в цьому слові “можливо”: як сказав президент під час пресмарафону, все, що він скаже, одрзу ж стане відомо супротивникові. І в разі телефонного скандалу, й із формулою Штайнмайера президент постав перед прикрою обставиною: він позбавлений змоги вийти й заявити: “Ну, а насправді все отак і отак”. Бо від того буде ще гірше — й це не те слово.

А ще... Прийде час, і повертати Донбас якось буде потрібно. Як? Покарати всіх три мільйони жителів окупованих територій? “Поставити Донбас на коліна”? То для того в'язниць забракне. Адже сотні тисяч жителів окупованих територій змушені працювати в окупаційних “офіційних” органах або афілійованих із ними структурах, навчати дітей в окупаційних школах, оформлювати й отримувати якісь документи від окупаційної влади. Ми всі перебуваємо в полоні уявлень про звичайну, конвенційну війну — що буцімто місцеве населення стогне під ярмом окупаційної влади й тільки й чекає на возз'єднання з Україною. Насправді вони задурені російською пропагандою. Але вони — жертви тієї пропаганди. Жертви, а не зловмисники — от же в чому річ! І серед бойовиків чимало хто — жертви, а не зловмисники: вони були впевнені, що воюють за праве діло, проти фашизму. От у чому вся підлість російської гібридної війни!

Тож Україна муситиме так або інакше робити зусилля, аби привернути всіх цих людей до себе. Аби показати, що вона не збирається ставити їх на коліна й не збирається ставити на них сталінське тавро “був на окупованій території”. (А й у нашому суспільстві, й у ЗМІ дуже помітна схильність саме до того, щоби це сталінське тавро таки поставити — на всіх, зарахувавши всіх до колаборантів.) Тож Україна муситиме вдаватися до якихось демонстративних кроків примирення — можливо, до особливих кроків.

І дискусія про те, якими мають бути ці особливі кроки, має точитися вже вчора. І хіба ж не ЗМІ мали б її запустити, започаткувати? Щоби замість простого “ні” особливому статусу в України була конкретна відповідь, що саме замість нього.   

Й от тепер не обійтися без іще однієї великої каменюки у город ЗМІ. Всі добросовісно пишуть і кажуть: ОБСЄ, ОБСЄ. А що воно таке, що то за організація така — ОБСЄ? Чи багато українців знають про те, що повноправними членами цієї організації, посеред інших, є такі високодемократичні й взірцево європейські країни, як Казахстан, Таджикистан, Узбекистан і — цибулинка на торті — Туркменістан? Надали членство їм задля того, щоби після краху СРСР не звужувався простір безпеки та співробітництва, отака була мета — наскільки шляхетна, настільки ж і наївна. От ми хочемо, щоби офіційні представники Туркменістану мали повноправний голос у вирішенні того, чи пройшли вибори на Донбасі вільно, чи відповідали вони демократичним стандартам?

А от цікаво: чи багато журналістів знають про членство цих країн? А чи багато депутатів? А пан Зеленський — він знає? А ще дуже хотілося б, щоб експерти наввипередки розповідали: яка репутація нині в ОБСЄ? Чи не вважають цю організацію за периферійну у європейській системі безпеки? Чи не вважають за таку, де Росія має непропорційно великий вплив? Якими звитягами на ниві примирення й розв'язання конфліктів вона вже уславилася? Чи, бува, не спеціалізується виключно на пострадянських територіях, а якщо так — то з якої причини?

...Дуже прикметний момент стався під час президентського пресмарафону. Володимир Зеленський сказав, що, йдучи на вибори, гадав, що “посадить” усіх корупціонерів, а вже потім йому сказали: “Ай-ай-ай, так не можна”. Весела така відповідь. От тільки одна обставина заважає: Володимир Зеленський має вищу юридичну освіту. А отже, він ніяк не міг не знати, що взяти й “посадити” сам він не зможе ніяким чином — слідство й суд мають достеменно встановити й довести факти корупції. А “саджати” направо й наліво всіх, хто під руку трапиться — в СРСР таке вже було.

А отже, слова про “ай-ай-ай” під час пресмарафону були легковажною відмовкою. Переведення гострих питань у напівжартівливу, легковажну тональність траплялися в Зеленського й в інших епізодах. У принципі, це є припустимим: скажімо, Жюстен Трюдо теж може сказати щось не надто серйозне. Але — лише за певних, відповідних обставин. Уся піч — у доречності й почутті міри. Володимир Зеленський вочевидь зловживає жартівливістю у своїй публічній комунікації, вдаючись до неї там, де вона є найменш очікуваною. Чимало людей підозрюють Зеленського в легковажності взагалі — й у легковажному ставленні до формули Штайнмайера зокрема.    

У шоу-бізнесі існує давній спосіб, у який зірки приховують від жовтих ЗМІ свою приватну інформацію. Вони надають таблоїдним журналістам про себе або масу суперечливих даних, або масу відвертих нісенітниць. Визнаними майстрами цього жанру вважаються російський продюсер Барі Алібасов та французька співачка Аманда Лір. Чи варто нагадувати, що вихідцем саме з шоу-бізнесу є Володимир Зеленський?

Останнім часом такий спосіб приховування інформації поширився й у політиці. Президент США Доналд Трамп — теж, до речі, не чужа для шоу-бізнесу людина — публікує в соцмережах тонни різної чортівні, аби лише потішити чи, частіше, подражнити публіку, а сам робить щось цілковито інше. От тільки між приватною інформацією зірок та суспільно важливою політичною інформацією — насправді прірва. Й те, що лише прикрашає зірок і підвищує цікавість до них, є неприпустимим для політиків і зрештою починає грати проти них.

Пригадаймо зовсім свіжі в пам'яті часи. І під час передвиборчої кампанії, й тривалий час після перемоги Володимира Зеленського на виборах із його команди виходили потоки суперечливої інформації, які за жодного бажання неможливо було привести до спільного знаменника. Причому вже тоді складалося враження, що певна частина цієї інформації мала одне-єдине призначення — подражнити публіку й у такий спосіб підвищити суспільну цікавість до нового президента. Цікавість і справді була захмарною, от тільки такий прийом не створював довіри до президента. Зайве й казати: президентові, тим паче під час війни, конче потрібна суспільна довіра, а не проста цікавість.

Мені можуть заперечити: більшість суспільства усе ще довіряє Зеленському. От тільки “довіряє” - у даному разі це лише стандартне формулювання соціологів. Насправді йдеться про те, що більшість суспільства все ще сліпо вірить Зеленському. А сліпа віра й усвідомлена довіра — це геть не одне й те саме.

Під час того ж таки пресмарафону Зеленський сказав, що він, мов той Ван Дамм, опинився у шпагаті. Оцей шпагат — то й є розплата за комунікаційну грайливість. За комунікаційну несерйозність.

Володимир Зеленський з успіхом грав такого собі Містера Ікс — ну, тож тепер і має миритися з тим, що в значної частини суспільства всі його кроки викликають підозру. Навіть якщо насправді вони обумовлені найшляхетнішими намірами. Мусить миритися з недовірою значної частини суспільства. Й оперативно виправити таке становище можливості не існує.