Зараз буде камінг аут. Тиждень такий минув. Напишу те, що редактори навряд чи коли чесно напишуть.

Я сумніваюсь у цінності цитувань та інтерв’ю з Коломойським і його комунікативними послідовниками («не-лохів», «не-шлюх» та інших) у відриві від додаткового аналізу. І ось чому.

Цю комунікацію звично пояснюють на рівні гопницької субкультури. «Пока вы не поймете нас как людей, вам не будет ясна наша мотивация» (с). Але цього не досить. Президент України, «простий, такий, як ми», виріс у родині доктора технічних наук, професора. Це не «з фавели у президенти».

Школа «риторичного Коломойського» в українській публічній політиці є давно. Один Ківа чого вартий. Олег Валерійович, порівняно з цим усім, звучить як істино народний красномовець.

Однак завжди цей стиль вважався маргінальним. Тепер це лунає з головних державних комунікаційних майданчиків. Тому є відмінність.

Трамп, який, як відомо з оприлюдненої розмови двох президентів, багато чого навчив нашого, теж виріс не на районє. Але його риторику вже давно вивчають академічні дослідники і про це окремо, як про явище, пишуть медіа. Причому в контексті вербального насильства.

Але до цього я ще повернусь.

У лінгво-риториці та комунікативних дослідженнях такі люди називаються «інвективний мовний суб’єкт».

Етологи вважають агресію основою домінування, що має біологічну природу. Це добре висвітлювати у програмах, на зразок «Хвостатої хвилі».

У фрустраційній теорії вербальну агресію пов’язують зі станами розчарування, тривожності, розгубленості.

Біхейвіористи взагалі оптимістичні щодо контролю над агресивними імпульсами. Але не знаю, чи в офісах цих політиків і бізнесменів працюють фахівці з позитивного підкріплення.

Ось вам приклади з останніх інтерв'ю, просто як для підручника:

• інвективи, апріорні звинувачення, таврування, дегуманізація опонентів: «Она себя мессией считает, вы знаете? А она психически неуравновешенная и сумасшедшая дура. Я с ней имел опыт общения с 2014-го по лето 2016 года. Она полностью невменяшка»,
• вульгарне слововживання: «этой твари я не сочувствую», «міністр – дебіл», а інший міністр «покидьок», «лох – не лох»,
• агресивні словесні фантазії: «ее надо в лечебницу определить, чтобы она себе чуть-чуть подлечила нервы и мозги».

Це на зразок розмов, характерних для дитячого віку, - про какашки, дохлятину, смітники, хвороби, коли дитина ставить себе у центр вигаданої страшної ситуації.
Але це сигнал і про дискомфорт мовного суб’єкта – особистісний, психологічний, ситуативний. «Я кровожадный! Я беспощадный!» - фактично, це вербалізація психлогічних процесів.

Це семантичний пласт, у якому свідомо відкидається і цинічно переосмислюється не стільки мовна, скільки етична норма – саме через вербальну агресію. Деструктивна комунікація може бути вмотивована бажанням самоствердження, помстою, суперництвом, невпевненістю, може сигналізувати про переживання образи. Однак ситуативно вербальна агресія ослаблює почуття вини і сорому.

Але у суспільному публічному вимірі є патогенною, вона показує, що «я можу дозволити собі сказати те, що не можеш сказати ти», я можу порушити суспільні табу.
Нічого хорошого для лідера.

Функціонально вербальна агресія також:

• слугує символічним словесним захистом,
• ритуалізованим протестом проти небажаних або несправедливих на думку того, хто говорить, вимог до нього,
• регулює ієрархічні взаємини.

Точно нічого хорошого для лідера.

Якщо повернутися до Трампа, то є вже факт того, що адвокати, які представляли чоловіка з Канзасу, засудженого у 2016 р. за напад на мечеть, де були сомалійські мусульманські біженці, просили федерального суддю про м'якший вирок, аргументуючи, що запальну риторику президента Трампа слід враховувати як «тло» для справи. Інша річ, що це клопотання було відкинуто. Однак сам прецедент.

Кетлін Джемісон, професорка Анненберзької Школи Комунікації, вважає, що президент США має унікальну спроможність визначати, які норми політичного дискурсу є прийнятними. І наскільки він розширює норму - настільки великою є його відповідальність за те, що тепер не тільки можна говорити все, але й говорити публічно і не боятися санкцій.

Я справді хочу зрозуміти, що ми, як журналісти, можемо протиставити, даючи майданчик «дебілам», «невмєняшкам» й іншим подібним коментам.

Поклавши руку на серце, у чому новина, наприклад, в останніх цитованих мною інтерв’ю Коломойського порівняно з попередніми?

Строго інформаційно – нуль. Емоційно – просто більший градус істерики.

(І це я тут ще свідомо не аналізую всяке прекрасне маніпулятивне, на зразок порушення законів формальної логіки, підміна причини наслідком, дифамація, демагогія, інше: «Що, тільки в неї хата згоріла? А скільки на Донбасі хат згоріло?» і т.д.)

Очевидний розрив між мовними засобами і етично допустимим для таких людей і журналістів перетворює віртуозну лайку ледь не на мистецтво в очах аудиторії.

Е. Фромм пише, що речі можна розчленяти і маніпулювати ними, не завдаючи їм шкоди. Але люди не речі. Суспільство – не річ.

І це оречевлення аудиторії, очевидно, лежить не в площині банального журналістського балансу. Це глибші пласти.

Міністри, які зберігають зв’язок з реальністю і мають визначені важливі функції, змушені коментувати потік обсценного несвідомого, втім, часто- свідомого. А ми думаємо, що ми лише майданчик?

Стінгазета проти діжки з лайном. Майже гоббсівська «війна всіх проти всіх» проти «іншої точки зору».

Ілюзія свободи слова, бо це дискусія сценаріїв, а не дискусія ідей і рішень. Як і прес-конференції без новин, пустопорожні «ексклюзивні» інтерв’ю, містерія як основний інформаційний жанр, «хард-ток» без харду, бо нічого не соромно і нічого ні за що не буде.

Джерело: Facebook

Фото: «Економічна правда»