До полеміки довкола вироку Віталію Марківу хотіла б нагадати, як загинув у Багдаді відомий український тележурналіст Тарас Процюк. У квітні 2003 американська армія заходила в місто. Тарас жив у готелі, де зупинилися переважно журналісти. Він вийшов на балкон пофільмувати. Американський танкіст, не роздивившись, прийняв його камеру за снайперську гвинтівку. І вистрелив.

Того танкіста було ідентифіковано відразу. Надто однозначна ситуація, без варіантів. Проте адвокати родини, яких підтримували міжнародні журналістські організації, не змогли отримати від американської сторони не те що компенсаціі - вибачень. Чому? Бо на війні - своі правила. Штати не побажали створювати прецедент, за яким родичі всіх загиблих під обстрілами цивільних почали б домагатися компенсацій та шукати того самого військового, що здійснив постріл.

Де війна, там завжди гинуть журналісти, мої колеги, яких невимовно шкода. Журналістику зовсім не випадково визнано однією з небезпечних професій. Але чи готовий сьогодні світ ставити під суд цілі арміі, бо під час боїв вони застосовують смертоносну зброю, а та зброя, на жаль, влучає не лише у військових? Прецедент з‘явився.

Суд над Марківим - це спроба дорівняти ситуацію на полі бою до цивільного інциденту мирних часів. Так, ніби італійський журналіст з перекладачем виїхали не до зони обстрілів на цивільній автівці без позначки «преса», а мирно собі подорожували гостинними донецькими степами. Я вже не кажу про те, що у солдата Марківа не було жодних мотивів організовувати навмисне вбивство лояльного до України італійського кореспондента, з яким він не був знайомий.

Суд над Віталієм - це суд над Україною, яка «насмілилася» боронитися від московськоі агресії зі зброєю в руках.