Під час другого півфіналу Євробачення був дуже щемливий виступ — співав ізраїльський гурт «Шалва Бенд». Його учасниками є, як політкоректно кажуть, люди з особливими потребами. Або з інвалідністю. Фізичні особливості в різних учасників були різного роду — на вигляд про декого було й не розгледіти, що це так.

Виступ дуже сподобався публіці в залі, по його завершенні залунали потужні аплодисменти. Любов до пісні, що перемагає фізичні вади, дух, сильніший за тілесні слабкості — от що демонстрували артисти. Саме силі духа, незламності так аплодували глядачі.

Менше з тим, виступ цей поставив етичну проблему — ой яку нелегку.

З одного боку, так, виступ гурту показав: фізичні вади — це не вирок, люди можуть і мусять вести повноцінне життя. Поза сумнівом, він надихнув своїм прикладом глядачів із такими ж проблемами — часто розгублених, зневірених.

Із іншого ж боку — так, більшість глядачів у залі натхненно аплодували артистам. Мабуть, перейнялися виступом і більшість телеглядачів. Але були, неодмінно були серед них такі, що сприймали цей виступ звичайним «ги-ги». Були такі, поза сумнівом, і серед телеглядачів — диви, мовляв, інвалідів напоказ виставили. Скільки таких було? Хочеться сподіватися, далеко не більшість, але навряд чи мало.

Отут і постає етична проблема, яку дуже складно вирішити. Етичний вибір, який дуже складно зробити: як ставитися до подібних виступів?

З одного боку — так, приклад сили духу; так, життєствердження. Із іншого ж боку, це спортсмени з фізичними вадами не можуть виступати на звичайних змаганнях, і тому для них або паралімпіада, або нічого. Музиканти ж здебільшого можуть грати в звичайних колективах — учасники гурту «Шалва Бенд», власне, саме це й показали, що вони — звичайні в плані можливостей і дуже хороші музиканти. Інтеграція людей із особливими потребами до суспільства — це коли такі люди живуть і діють серед решти людей і, за можливості, як звичайні люди, а зовсім не створення таких собі «інвалідських гетто».

Зрештою, «Шалва Бенд» співав дуже добре, дуже щемливо й натхненно — але чи якимось видатним чином? Хочеш — не хочеш, а спадає на думку: чи не був їхній виступ таким собі лайт-виданням Юлії Самойлової, виступ якої на минулорічному Євробаченні (на відміну від “Шалва Бенд”, конкурсний, а не гостьовий) мав, за задумом, викликати не так захват співом, як жалість — згадаймо її пісню під назвою “Я не зламаюся”?

Оце — те питання, на яке дуже важко дати однозначну відповідь: який ефект більше справляють подібні виступи — торжества сили духу та незламності, а чи жалості й мерзотної «цікавенькості»?