Частина перша.

Вчора я мала унікальний досвід.

Вранці понеділка мусила їхати з дому, а це Бориспільська траса, в Ірпінь. Прилетіли литовські партнери і ми проводили зустріч з дітьми вимушених переселенців у школі Ірпіня. Отже, вранці я спробувала виїхати на трасу - без шансів, всі виїзди перекриті, бо це ж стратегічна дорога в аеропорт. Година очікування і… Південний міст – затор. Вирулила по Набережній до наступного мосту – затор. Ну ок, поїхала до третього, на Троєщину – затор. На мене чекали діти й партнери, а я не могла прорватися через дорожній тромб.

ТРОМБ. 

Мости, дороги з Лівого берега на Правий, не лише у Києві, а по усій Україні, - це судини, артерії, по яким тече кров організму країни. Тромби, які створила влада сцени Майдану, імітуючи майданівське народовладдя, перекрили доступ кисню в організм молодої нової України. 
Соціальні ліфти, по яким на 101 день Президента Порошенка почали, підніматись мажори Гладковські, припинили рух “артеріальної” нової крові громадянського суспільства. Більше того, активістів почали винищувати фізично – напади, вбивства, доведення до самогубств. Порошенко перетворився на царя-батюшку з Томосом та челяддю з однойменного блоку у Верховній раді. Україну почало судомити.

А я, тим часом, у заторах дивилась на телефоні церемонію інавгурації та промову Президента Зеленського. І перша теза Президента мене вразила – ні, не оригінальністю думки, а тим, що це була буквально цитата Вітаутаса Ландсбергіса - “Кожен з нас – президент” – перше, що сказав шостий Президент України у 2019р.

“Кожен з вас – президент” – сказав мені перший Президент Литви у 2015р., відповідаючи на моє запитання, а хто ж наступний Президент України. 

Блискуча промова! 

Точні й щирі звернення до українців - переселенців, заробітчан, експатів, тих, хто вимушений проживати на тимчасово окупованих українських територіях, до усіх, в кого Україна в серці. Пряма та ясна позиція по усім ключовим політичним питанням. І про свою місію – “Дорогий народе, протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці посміхались. Я відчував так серцем, це була не тільки моя робота, це була моя місія. Наступні 5 років я зроблю все, українці, щоб ви не плакали.”

Саме на цих словах мені вдалося прорватися через затор на мосту-метро. Це було символічно. Вдихнути свіжого дніпровського повітря і доїхати до Ірпіня. Але це ще не увесь емоційний досвід інавгураційного дня. 

Школа, у яку я приїхала, називається – “Школа лінгвістики та духовності”. Духовності, Карл!

У кабінеті директорки, прямо над головою, висить портрет Петра Порошенка. І я внутрішньо подякувала Президенту ЗеленськомВладимир Зеленский у за інавгураційну тезу – “Я дуже хочу, щоб у ваших кабінетах не було моїх зображень, моїх портретів, бо президент – не ікона, не ідол, президент – це не портрет. Повісьте туди фотографії своїх дітей і перед кожним рішенням дивіться їм в очі.”

Будь-ласка, познімайте портрети Порошенка і не мучайте дітей розшифровкою слова духовність, прошу вас разом із Президентом України Володимиром Зеленським!

Джерело: Фейсбук