На одній із київських вулиць з’явився наочний посібник із виборчої агітації по-українськи. Просто тобі пам’ятник, взірець, гідний музею.

Зовсім неподалік один від одного, практично поруч, стоять два білборди, які не те що видно з однієї точки – просто неможливо побачити один, не побачивши інший.

Перший: «Незалежність! Україна йде своїм шляхом! Петро Порошенко». І другий: «Майбутнє України в ЄС. Безпека України в НАТО. Юлія Тимошенко».

Отже, «незалежність». Досить давно вже в очах рясніє від білбордів: «Армія! Мова! Віра! Україна йде своїм шляхом! Петро Порошенко». Тут усе зрозуміло: усе це президент вважає своєю заслугою, своїм досягненням. І, взагалі-то, небезпідставно. Білборд про незалежність виконано в тій самій стилістиці. Тож і сприймається він, як продовження армії-мови-віри. Сприймається, ніби й незалежність України президент так само ставить собі в заслугу.

Якщо він мав на увазі «свій шлях» як справжню, реальну незалежність – треба ж було про це повідомити бодай одним словом!

Але річ у тім, що вислів про «свій шлях» має усталене сприйняття – як якийсь «третій шлях», особливий. Яскраві приклади «свого шляху» - Іран та Венесуела. А на пострадянському просторі про «свій шлях» найчастіше розповідають ті політики, які обстоюють «незалежність від Заходу».

Петро Порошенко досі обіцяв якнайтіснішу інтеграцію з ЄС та НАТО – аж до вступу до цих організацій, який неодмінно має статися в майбутньому. То що ж, він раптом змінив свій світогляд на 180 градусів?

Що ж до Юлії Тимошенко, то вона досі ніколи не вела мови про вступ до ЄС та НАТО – принаймні так відверто. А вела мову про той самий «свій шлях».

То що ж, на 180 градусів змінила свої погляди й вона? Порошенко й Тимошенко дружно обмінялися переконаннями?

Радше за все, вони просто обмінялися гаслами – задля того, щоби привернути до себе електорат одне одного. Або, простіше кажучи, «позичили» гасла одне в одного.

Оце, здається, й є квінтесенція передвиборчої агітації. А чи далі буде ще цікавіше?