Судячи з реакції аудиторії та більшої кількості учасників і відвідувачів цьогорічної конференції «Ялтинська європейська стратегія» (Yalta European Strategy, YES), Юлія Тимошенко й Анатолій Гриценко мають великі труднощі з представленням себе як надійних кандидатів у президенти перед українськими виборцями й західними експертами і політиками. Коли після офіційної частини Гриценко перебував у зоні для кава-брейку, було помітно, що практично ніхто не підходив до нього. Тимошенко вчинила розумніше й покинула конференцію завчасно.

Обоє кандидатів планують узяти участь у президентських виборах утретє й тому не можуть претендувати на роль «нових обличь» української політики. Це особливо стосується Тимошенко, адже вона потрапила до великої політики понад два десятиліття тому в 1996 році.

У промовах обох кандидатів вистачало популістських гасел.

Тимошенко помахала Будапештським меморандумом 1994 року в повітрі та запевнила, що змусила б інші країни його дотримуватись, якби була президентом. Ніхто з присутніх не зрозумів, як би вона цього добилася, і вона лише посилила сум’яття від свого виступу, наголошуючи на тому, що цей документ надавав «гарантії безпеки» (тоді як насправді там ідеться про «зобов’язання у сфері безпеки»). Тимошенко навела цитату з добре відомої (і дійсно чудової) книги «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоґлу і Джеймса Робінсона, однак стало зрозуміло, що насправді  вона не читала її, коли зазначила, що дослідники наголосили на важливості «ефективного й сильного управління державою». У дійсності ця теза була далеко не основною в книзі. Дивною була також відповідь Тимошенко на запитання про її високий антирейтинг: вона зауважила, що в демократичній країні жоден кандидат чи партія ніколи не мали 100% підтримки населення.

Гриценко також випромінював популізм, обіцяючи відновити кордони України та збудувати «сильну промисловість». Він заявив, що «в країні немає проблем, з якими би ми не могли впоратись». Обидва кандидати (передусім Тимошенко) практично не згадували про корупцію та верховенство права. Жоден із них не вказав на реформи, що їх вони підтримали протягом останніх чотирьох років, у результаті чого вони змальовували все, що було ухвалено чи змінено за цей час, у негативних фарбах. Тимошенко назвала останні чотири роки «фейковим успіхом», порівнявши це з позірним прогресом, яким радянські лідери пишалися в період СРСР.

Обидва кандидати були, як завжди, вельми критичними, однак жоден не скористався нагодою виступу на конференції YES, аби запропонувати конкретні альтернативні рішення у державній політиці. Наприклад, і Тимошенко, і Гриценко намагалися перевершити всіх у демонстрації власних патріотичних почуттів, вимагаючи повернення Криму й окупованих територій Донбасу. Обоє зауважили, що мають плани, як повернути ці територій і встановити мир.

Однак такі заяви – популізм чистої води, бо жоден український кандидат у президенти не здатен добитися миру на Донбасі, адже це залежить тільки від російського президента Володимира Путіна. Ведучий передачі BBC “HARDtalk” Стівен Сакур звернувся до Тимошенко зі словами «Ви вразливі в цьому питанні», маючи на увазі її сприйняття в суспільстві як політика, готового виконувати вимоги Росії. Сакур запитав, чому українські виборці «переймаються вашими стосунками з Москвою й надто близькими з Росією інтересами». Він також запитав, чи не була газова угода 2009 року прикладом «здачі українських інтересів».

Тимошенко, як і всі популісти, не здатна визнавати свої помилки й тому (подібно до президента США Дональда Трампа) назвали ці твердження «фейковими новинами» й «передвиборчими фейками». Вона захищала газову угоду 2009 року, попри те, що через неї Україна була змушена платити найвищу ціну за газ у Європі до 2014–2016 років, коли уряд припинив імпортувати російський газ.

Цього місяця в рамках опитування українців запитали, кого, на їхню думку, Росія хоче бачити наступним українськими президентом. 46,5% відповіли, що Юрія Бойка, 37,9% – Вадима Рабіновича, і 28,4% – Тимошенко. Сакур натякав і на це, на що Тимошенко відповіла, що її ув’язнення протягом 2011–2014 років було доказом, що вона не є «проросійським» політиком. Однак представники російського режиму й донецького клану навіть убивали своїх проросійських союзників, аби отримати чи зберегти владу.

Проблема Тимошенко також полягає в тому, що вона не каже правди й постійно критикує реформи. Згідно з дослідженням Vox Ukraine, Тимошенко очолює рейтинг найбільших брехунів української політики з осені 2017 року, коли ця організація вперше його склала. Тоді частка правдивих тверджень Тимошенко становила всього 9%, тоді як за останній рік вона піднялася в середньому до 20%. Понад 80% заяв Тимошенко мають критичне забарвлення, і вона часто маніпулює статистичними даними, аби вони виглядали так, як їй подобається. Серед усіх провідних українських політиків Тимошенко найрідше каже правду.

У репортажі Kyiv Post ідеться: «Незважаючи на свою харизму, досвідчена політик була змушена мати справу з неприязною аудиторією. Коли Сакур запитав у неї, як вона може називати себе реформаторкою, коли її партія демонструє виражений опір до реформ, присутні вибухнули аплодисментами». Промову Тимошенко висміювали в конференц-залі та поза його межами під час обіду й кава-брейків.

Сакур поставив Тимошенко це питання, реагуючи на її заяви про те, що Україні потрібно пройти шлях реформ, аби змінитися, і що її «новий економічний курс» можливий лише в разі зміни системи. Водночас у риториці лідерки «Батьківщини» є величезна суперечність: вона проголошує новий курс реформ, однак не підтримує реформи, що їх впроваджують зараз, і водночас критикує Арсенія Яценюка й Порошенка за ті реформи, які вони розпочали. Чи її «реформи» чимось кращі або більше відповідають європейській інтеграції?

Сакур також запитав про її завзятий опір вимогам МВФ щодо підвищення комунальних тарифів, а також про те, як вона на посаді президента збирається співпрацювати з МВФ. Її відповідь перетворилася на беззмістовну балаканину й завершилася словами про те, що її реформи збудують «щасливу, вільну, незалежну і багату Україну».

Згодом Тимошенко піддала Сакура шаленій критиці на своїй сторінці у Facebook, що напевне зіграє з нею злий жарт. Тимошенко не може приховати або відбілити той факт, що в рейтингу підтримки реформ аналітичного центру Vox Ukraine «Батьківщина» посідає останнє, п’яте, місце серед усіх «прозахідних» парламентських фракцій.

Заяви Тимошенко мали відверто слабкі місця принаймні у двох аспектах.

По-перше, за її критикою президента Петра Порошенка нічого не стоїть, адже в рейтингу підтримки реформ від Vox Ukraine президентська фракція посідає друге місце, а фракція Тимошенко – п’яте.

По-друге, як може Тимошенко зі своїх білбордів підтримувати членство в ЄС, коли «Батьківщина» не голосує за реформи, які Україна має реалізувати в рамках Угоди про асоціацію з ЄС? Реформи, що їх МВФ вимагає від України, ЄС також підтримує.

Проблема з промовою Гриценка полягала в тому, що йому варто було говорити українською, бо в його англійській відчувався дуже виразний акцент. Крім того, стиль його виступу був дуже «статечним» і «позбавленим харизми», згідно з оцінкою Kyiv Post. Гриценко не порушував питань національної безпеки, що дивно для колишнього міністра оборони й нібито експерта з національної безпеки. Сакур запитав Гриценка, чи відсутність його уваги до питань національної безпеки пов’язана з його невдалим перебуванням на посаді міністра оборони. Гриценко відповів, що він «гордий власною діяльністю», а будь-яку критику у свій бік назвав «фейковими новинами». У 2014 році Порошенко запропонував Гриценкові посаду міністра оборони або секретаря Ради національної безпеки та оборони, однак той відмовився від обох. Як і Тимошенко, Гриценко жодного разу не відвідав лінію фронту на Донбасі.

Сакур зауважив, що Гриценко навів «плутані твердження» й запитав, чи він вважає себе «сучасним реформатором або майбутнім авторитарним лідером». У відповідь Гриценко лише посилив загальне сум’яття, зазначивши, що між цими ролями немає протирічь. Призначення Віктора Балоги керівником виборчого штабу Гриценка підтвердило його відчай щодо пошуку організаційної підтримки. Це рішення загострить протистояння Гриценка з Тимошенко, адже Балога очолював кампанію проти Тимошенко, коли перебував на посаді голови президентської адміністрації Віктора Ющенка.

Гриценко сказав, що Україна не може боротися з корупцією, якщо «ми не поводитимемо себе рішуче» й «парламент не діятиме рішуче», оскільки «два центри виконавчої влади безвідповідальні». Сакур запитав Гриценка, чи той «захоплюється авторитарними правителями», на що Гриценко відповів, що Маргарет Тетчер і Шарль де Голль залишили після себе визначний спадок. Жаль, що Сакур не перепитав Гриценка, чому в нещодавньому інтерв’ю він також схвально відгукнувся про чилійського диктатора Августо Піночета.

Ні Тимошенко, ні Гриценко насправді не є справжніми проєвропейськими кандидатами. Тимошенко критикує співпрацю з МВФ, «Батьківщина» має найгірші показники щодо підтримки реформ серед усіх «проєвропейських» фракцій і активно протидіє пенсійній, медичній і земельній реформам. Гриценко підтримує президентську систему влади, бажаючи повернути Україну до часів Леоніда Кучми й Віктора Януковича. Із 27 посткомуністичних країн успішні демократії збудовано в країнах із парламентською формою правління, тоді як президентські режими є автократіями і клептократіями.

Гриценко прагне трансформувати українську модель влади в президентську. Однак він не пояснює, як планує заручитися підтримкою щонайменше 300 депутатів, аби змінити конституцію, а його власна партія є віртуальним утворенням та ніколи не потрапляла до парламенту. Перемога Гриценка на президентських виборах стане рецептом політичного сум’яття й нестабільності, адже парламентська коаліція, а отже й уряд, будуть в опозиції до президента. У такому разі в Гриценка виникне спокуса використати СБУ та військових, які перебувають під контролем президента, однак така жорстка лінія поведінки зіткнеться з опором уряду, який контролює Міністерство внутрішніх справ (у підпорядкуванні якого перебуває спеціальний поліцейський підрозділ КОРД і Національна гвардія).

На щастя для мене, я не є українським виборцем ­– на відміну від мого батька. Тимошенко і Гриценко, які, згідно з останніми опитуваннями, за рівнем підтримки посідають перше і друге чи третє місця, відповідно, мали чудову нагоду виголосити професійні промови з конструктивною критикою й реалістичними альтернативами, які би підтвердили їхню європейськість. Однак вони зазнали невдачі й натомість показали себе частиною минулого, популістами без будь-яких конкретних пропозицій, а також потенційними носіями загроз для української демократії – й аж ніяк не проєвропейськими політиками.