Перемога Олександра Усика над Муратом Гассієвим викликала в Україні всезагальну ейфорію. Інакше не могло й бути: перемога над росіянином – у Москві! Гімн України пролунав там само – в Москві!

Втім, російська пропаганда ніколи не заперечувала проти українських прапора, герба та гімну. Головне для Москви – щоби за ними ховалася покірна й слухняна Україна. Що, власне, й відбувалося протягом усіх років до початку російської агресії.

Тож радість від перемоги Усика була природною. Попри те, що лунали й голоси сумніву: а чи варто було українському спортсменові взагалі їхати виступати до Росії? Чи не використає це російська пропаганда для демонстрування: мовляв, українці приїздять до російської столиці, виступають у ній, їх щиро вітають – і нічого ворожого не відбувається? За доказ, що з боку Росії буцімто все гаразд, і це буцімто Україна хоче звинуватити Росію у своїх проблемах. Зокрема, таку думку висловив Айдер Муждабаєв.

А ще якось зовсім загудилося запитання: а чому, власне, бій між Усиком та Гассієвим відбувся в Москві? Хоча б із того погляду, що такого рангу поєдинки у професійному боксі відбуваються зазвичай на нейтральній території, не на батьківщині одного з учасників.

А ще ж у травні стверджували, що поєдинок відбудеться у Джидді, в Саудівській Аравії! Саме Джидду від самого початку було призначено місцем проведення поєдинку. Потім російська сторона (!) почала пропонувати, а згодом вимагати, щоби поєдинок відбувся в Росії. Усик та його команда категорично заперечували, наполягали на Саудівській Аравії, але потім погодилися. Самі? Під тиском?

Чи не маємо ми ще один привід для підозр у нечесному отриманні Росією права на проведення резонансних міжнародних спортивних змагань?

Але повернімося до України. Далі почало траплятися щось не надто адекватне. Про перемогу українського боксера почали вести мову, мов про подвиг. Так, ніби ця перемога зробила або могла зробити вирішальний внесок у приборкання російської агресії. Залунали пропозиції надати Усикові звання Героя України. Боксера почали порівнювати з героями АТО. Це вже почало нагадувати масове божевілля.

Панове, чи не дискредитуємо ми в такий спосіб боротьбу проти російської агресії? Чи не використовуємо її всує, тим самим розмиваючи, розчиняючи її зміст і значення?

І ще. Спорт — від самого початку це слово має зміст дружніх змагань. Змагань друзів. Саме таке значення вкладали й вкладають у це слово англійці — адже саме слово є англійським. Бокс — давній національний англійський вид спорту, один із перших, найпочатковіших «спортів». Пригадуєте, як боксували Шерлок Холмс та доктор Уотсон?

На противагу англійському, є російсько-радянське розуміння спорту: спорт — це війна, продовження війни іншими засобами. Недаремно ж саме в СРСР перемоги радянських спортсменів порівнювали з перемогами у Другій світовій війні!

Радіючи перемозі Усика, чи не починаємо ми дивитися на спорт російськими очима? Як на продовження війни? Чи не занурюємося тим самим у каламутні поняття «русскаго міра»?