Ненавиджу! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! З дитинства ненавиджу, коли людина каже про себе у третій особі. Будь-хто й за будь-яких обставин — звісно ж, за умов, коли в цьому немає іронії або іншої, як то кажуть, експресії в науковому стилі мови.

Терпіти не можу, коли мати каже дитині: «Мама сказала тобі...». Бо тим самим ця, з дозволу, мама встановлює комунікаційний бар'єр між собою й дитиною, формалізує свої стосунки з нею, немовби кажучи: «Запишіться на прийом у секретарки». Ніби посилається не на свою власну думку, не на свої почуття до дитини, а на середньозважену думку всіх матерів у світі, матерів як категорії. Це ніби додає їй авторитету.

Нудить, коли Президент країни каже: «Президент підписав...». Бо вже ніби підписала не ця от конкретна особа зі своїми чеснотами й вадами, а Президент як державний інститут — ого як! І Президент на очах аж роздувається від почуття власної значущості (це — безособово, просто загальні спостереження).

Не переношу читати: «Ваш автор вважає...». Та який він, до біса, мій: на брудершафт я з ним не пив, ідей не підказував і взагалі не маю до його писанини найменшого стосунку, а за читання тієї писанини нерідко хоч гонорар вимагай. А він мені нав'язується: «Ваш автор».

Але й самому доводиться кривлятися. І постійно — хоч уже бери й ненавидь самого себе. Бо, бачте, вважається, що писати «я», вести розмову від свого імені в однині — це страшенний моветон та ще страшенніша непрофесійність. Мовляв, читача не цікавить, що там гадаю я — його цікавить... А що його, власне, цікавить?

А ще за моветон вважається писати: «Я бачу» — треба писати: «Ми бачимо». «Ми чуємо», «ми вважаємо», «ми дослідили», «ми прогнозуємо». Тут залишається тільки пожаліти читача, який читатиме й читатиме оце от «ми», а під статтею побачить одне-єдине ім'я одного-єдиного автора. Й цілком слушно здогадається: шизофренія — то професійне захворювання журналістів. Побічний, так би мовити, ефект. Зворотній бік журналістської медалі. Принаймні, буде переконаний: оце от «микання» наклало помітний відбиток на світогляд журналіста, на його поведінкові парадигми, на його ставлення до людей і взагалі до всього, що його оточує.

То що ж цікавить читача? Це за радянських часів усім утовкмачували: «Я — остання літера алфавіту». «Единица — вздор, единица — ноль». Надворі був колективізЬм. Коли навіть продавчиня задрипаного гастроному з гордістю обривала покупця: «Та хто ти такий, що ти за птиця така?!» Бо вона, бачте, була повноважним представником держави, а покупець — лише своїх шкурних інтересів. Бо за продавчинею за всіма поняттями був народ, а за покупцем — лише він сам, «остання літера алфавіту».

«Весь народ гаряче підтримує», «трудовий колектив одностайно вважає». Та не може трудовий колектив нічого одностайно вважати, бо колективного мислення навіть Ілон Маск іще не вигадав. Навіть листи до ЖЕКу за радянських часів підписували: «Ми, група товаришів», бо підписуватися одноосібно — то було «единица — ноль». Не заведено було висловлювати особисті погляди, нечемно, нескромно: «Протиставив себе колективу».

То чи не звідти ростуть ноги в «вашого автора»? Звідти, саме звідти. І сумнівів жодних бути не може. От тільки стандарти, заведені невідомо ким і невідомо за якого царя Гороха, все ще актуальні. Писати «я» все ще вважається за нескромне. «Ми, Наполеон І» — це, звісно ж, набагато скромніше.

Ну, а читач... Насправді він ніяких ВПШ (вищих партійних шкіл) не закінчував. І, бачачи під статтею підпис «Борис Бахтєєв», або «Інна Долженкова», або «Андрій Кокотюха», або «Олександр Михельсон», або навіть, моторошно подумати, «Наталія Лигачова», він, читач, точно знає й чітко дає собі звіт: відповідні факти аналізували, відповідними враженнями ділилися Борис Бахтєєв, Інна Долженкова, Андрій Кокотюха, Олександр Михельсон, Наталія Лигачова. Особисто, персонально й у своєму разі кожен окремо. А ніякі не «ми» й ніяка не «група товаришів».

То, може давно вже настав час реабілітувати слово «я»? «Я» — це звучить гордо! «Я» — це звучить відповідально. Бо саме я відповідаю за те, що я написав. І не намагаюся заховатися в натовпі невизначених «ми», не прагну сховатися за чиїсь спини.