Публічна частина (із субтитрами) зустрічі президента України Петра Порошенка та президента США Дональда Трампа пройшла очікувано та стандартно: взаємні обіцянки, запевнення та море компліментів. Так само стандартно зустріч показали й українські телеканали: «запевнив у своїй підтримці», «наголосив на співпраці», «обіцяв допомогу». Справа тільки в тому, що ця зустріч насправді була зовсім не стандартною. Адже президент України зустрічався не просто з президентом США, він зустрічався із Дональдом Трампом.

Сьогодні Україна є, мабуть, найбільшим ворогом Росії в очах світової громадськості. Усе-таки важко ненавидіти когось більше, ніж коли цей хтось убиває твоїх співвітчизників, анексує півострови й постійно принижує твою країну та її громадян на своїх телеканалах. Крім того, війна з Росією нарешті зруйнувала пострадянський міф про те, що ми – одна держава.

Водночас, кого сьогодні підозрюють у найбільш активній прихованій співпраці з Росією? Дональда Трампа. Видання The Guardian веде хроніку скандалів «Трамп-Росія» з 10 жовтня 2016 року. Через два дні після обрання Трампа президентом. Недавно через розслідування своєї співпраці з Москвою Дональд Трамп звільнив власного голову ФБР, і в США знову зазвучала назва одного відомого готелю. Причому діючого голову Білого дому підозрюють не просто у зв’язках із Кремлем: головна версія подій така, що Путін ледь не особисто посприяв призначенню Трампа президентом через втручання у вибори-2016.

Крім того, навіть не зважаючи на те (а на це зважати треба), як Трамп, можливо, став президентом, варто враховувати те, який він президент. Брехливий, неефективний і, мабуть, найбільш висміюваний із часів Джорджа Буша-молодшого. Загалом, ви й самі все це знаєте. Додам лише, що вищенаписане стосується і зовнішньої політики Білого дому.

У результаті, особливо після виходу із Паризької угоди, Трампа за кордоном не люблять. Американці це знають і самі теж починають любити його менше.

А що Порошенко? Петро Олексійович приїхав у Білий дім і сказав: «Це велика честь і мені дуже приємно бути з вами, пане Президенте. Ви – один із найбільш надійних і стратегічних партнерів України. Ми справді боремося, щоб принести свободу і демократію. Ми відчуваємо вашу потужну підтримку в сфері безпеки, підтримку наших реформ. Я абсолютно переконаний: Україна являє собою історію успіху, і пишаюся тим, що ви, пане президенте, і Сполучені Штати є співспонсорами цього успіху. Ми надзвичайно захоплюємося вашою провідною роллю і вашими ефективними кроками, адже сьогодні подвійний історичний день – п’ять місяців вашої роботи (Трамп посміхається. – Прим. жур.) на посаді президента і три роки після початку нового мирного плану для України...»

У 1997 році Андрій Макаревич уперше заспівав «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас». Ця пісня не так про те, що не варто поступатися принципами перед модою, як про те, що ця мода постійно змінюється, тож немає сенсу під неї підлаштовуватися сьогодні, бо завтра ти все одно виявишся застарілим. У контексті оборонної стратегії ця аналогія, можливо, й не діє для України. Але вона абсолютно діє для нас іміджево.

Згадаємо зустріч Трампа з Емануелем Макроном 29 травня. Ось що сказав президент Франції після неї: «Я не вірю в дипломатію, яка вдається до публічної критики, але коли справа доходить до двосторонніх зустрічей, я не поступаюся – саме так заслуговується повага». А ще, звісно, це легендарне рукостискання, після якого Макрон спокійно заговорив із журналістами французькою на двосторонній зустрічі. Це був прояв сили, якого мало хто очікував і якого ніхто перед Трампом давно не робив. Мабуть, аж із 14 лютого, коли плани Трампа на рукостискання порушив прем’єр Канади Джастін Трюдо. Обоє заявили про свою силу й самостійність не лише як лідерів, а й як представників країн-партнерів, а не сателітів США.

А що зробив головний світовий ворог Росії, який зустрівся із, можливо, її головним другом? Сказав, що Трамп робить ефективні кроки. І сьогодні, з точки зору дипломатичного протоколу, це очікувано й стандартно. Але світ «мінливий» і уявіть, як це звучатиме за 4 роки (ха-ха), коли Трамп покине Білий дім. Підлизуватися до подібної людини, вішаючи їй на вуха приємну локшину, - це лицемірно з точки зору України. Це прояв слабкості і несамостійності.

Звісно, Петро Порошенко не мав жбурляти в Трампа доказами його причетності до Росії (це робота Роберта Мюллера), але він мав проявити хоча б якусь силу. Це ефективний хід у всіх сенсах: і для внутрішнього електорату, і для зовнішніх спостерігачів. А уявіть реакцію ліберальних ЗМІ в США: «Петро Порошенко, що вже три роки веде війну з Росією, обережно ставиться до Трампа у зв’язку з подіями, які, ну знаєте, кожного дня на перших шпальтах наших газет».

А так, що думати людям, які переконані в зв’язках Трампа з Росією? Просто уявіть собі ситуацію: приїздить президент воюючої країни і хвалить кроки людини, яка, можливо, співпрацює з ворогом. То може Україна – це все-таки Росія, якщо там називають дії Трампа ефективними?

Як би там не було, але щоб стати суб’єктом міжнародної політики, а не об’єктом, нам потрібно почати сприймати себе як суб’єкта. І, якщо вже й «прогибаться», то хоча б не так очевидно.

P. S.: Є відчуття, що в якійсь із цих програм – The Daily Show, The Late Show, Full Frontal, Last Week Tonight – обов’язково висміють подібну позицію України.