Якби не професійна потреба, не дивився б новин центральних телеканалів. Після більшості повідомлень, особливо на так званих інформаційних каналах, хочеться спитати: «І що?». Верховна Рада щось там розглядає, уряд обіцяє, Президент вимагає, мер заявляє і далі-далі-далі. «Новини» на каналах плинуть за течією. Ведучі перетворилися на читачів уголос стрічок інформагенцій. Журналісти — на тримачів мікрофонів.

Мені пощастило з 2010 року багато працювати в регіонах. Ми з колегами перебудували кілька каналів, читали лекції та майстер-класи, щоби донести туди київські підходи й технології. Часто — паралельно працюючи на національних каналах. І от що я скажу: це два світи.

В одному світі є мільйонні статки посадовців та суддів, зобов'язання перед МВФ, великі перемоги на фронті, боротьба за мораторії й героїчний захист інтересів маленьких українців. В іншому — реальні податки з підприємців, субсидії, загиблі військові, вражаючи ціни на газ та електрику, розбиті вщент дороги.

У нас є життя в телевізорі й життя в країні, які часто не перетинаються. Я багато дивлюся місцеві новини і вимушений дивитися випуски новин національних. Місцеві ставлять багато запитань, національні — не дають відповідей. Давно настав час звести ці світи докупи.

Ранкова програма «Про Україну!» на НСТУ є такою спробою. Ми свідомо не називаємо її новинами, бо до новин — окремі професійні вимоги. Але хочемо показати, що життя — не в Києві. І хто, як не суспільне, в змозі й має це показувати. Тим більше, маючи таке кореспондентське покриття.

Ми з шеф-редактором Аллою Вторушиною та регіональними продюсерами Наталією Полтавською та Соломією Буй зрозуміли, що все робимо правильно ще до виходу в ефір, коли інформаційні служби в більшості філій сприйняли ідею із захопленням. Вони самі питали нас, які теми цікаві, що би ми хотіли побачити, чи влаштовує якість матеріалів.

Всередині НСТУ купа проблем: різнобарвність програм і технологій між філіями; подекуди — нестача технічних чи творчих знань. Але вони хочуть бути кращими! У мене відчуття, що ці всі роки вони були кинуті напризволяще, нікому не цікавими. Вони хочуть зворотнього зв'язку, хочуть, щоби їх чули.

З іншого боку, регіони цікаві глядачам! Здавалося б, яка різниця мешканцю Кропивницького, яка вартість квитка в Запоріжжі? Та якщо місцева влада збирається вартість підняти й квиток на маршрутку буде дорожчим, ніж у Запоріжжі, де тільки центральний проспект Соборний довжиною майже 11 кілометрів! Натомість увесь Кропивницький 13 кілометрів від краю до краю в найширшому місці? Є що порівнювати, так?

Україна — різна й однакова. Буває, що один регіон потерпає від проблеми, яку вже вирішили в іншому. Нам є чого вчитися одне в одного, й хіба не суспільне мовлення має стати головним комунікатором, тим більше в країні, де третина громадян ніколи не виїжджала за межі свого регіону!

Ранкова програма «Про Україну!» має стати лише першим кроком. Так, непогано було би видавати її в прямому ефірі; починати — раніше; запрошувати гостей; робити переклички регіонів. Але те, що навіть у такому вигляді сюжети цікаві режисерам монтажу, редакторам, та й узагалі всім причетним до процесу виробництва, — вже успіх. І, як показують цифри, ці сюжеті цікаві глядачу.

І мені дуже хочеться, щоби це стало трендом суспільного мовника.

Фото: zoom.me