Один із капосних аспектів гібридної війни, нав'язаної Росією, полягає в тому, що от уже три роки Україна змушена жити в умовах гібридної реальності. Принаймні, інформаційної. Ми живемо в ситуації “чи то війна, чи то мир”. Тобто війна, про яку, коли мова не стосується безпосередньо воєнних подій, цілком можна забувати. Наявність якої можна не враховувати, коли йдеться, наприклад, про внутрішньополітичні з'ясування стосунків.

Ми називаємо речі не тим, чим вони є. Ми спрощуємо картину подій до бінарної — й подеколи до такої міри, що в цій спрощеній картині вже не знайти адекватного розв'язання. Ми старанно уникаємо будь-яких слів і висловлювань, до яких Росія могла би причепитися й потрактувати їх як визнання буцімто внутрішнього, буцімто громадянського характеру цієї війни. Ми боїмося спровокувати Путіна на повномасштабне вторгнення — й тим самим ніби вдячні йому за те, що війна є “лише” такою, млявоплинною.

Головне ж — ми створюємо широкі зони замовчування. Причому виглядає так, що наявність цих зон є предметом мовчазної угоди між владою та суспільством — а отже, й засобами масової інформації. Нещодавно довелося почути, як вимушений переселенець із Донецька з гіркотою казав: “Російська пропаганда бреше. Українська... (невелика, але помітна пауза)... теж каже далеко не все. Правди дізнатися нема звідки”. Один лише приклад: торік засобами масової інформації прокотилася була хвиля публікацій про контрабанду на лінії розмежування. Аж раптом ці публікації зникли: щойно був галас — і запанувала тиша. Хіба ж проблема зникла, хіба ж контрабанду було поборено? Але ж абсолютно зрозуміло: люди, для яких війна стала бізнесом, кревно зацікавлені в тому, щоб вона ніколи не припинилася! І не просто зацікавлені, а докладатимуть до того зусиль, відповідно до своїх можливостей і повноважень. Якщо це високий чиновник, він ухвалюватиме програшні для України рішення — знаючи, що аналізувати їх ніхто не буде. Якщо це польовий командир, він буде влаштовувати провокації — знаючи наперед, що будь-яке загострення апріорі спишуть на бойовиків, на сепаратистів.   

Цими зонами замовчування, звісно ж, користуються й посадовці, нечисті на руку, й просто недолугі керівники, що перетворили свої посади на сінекуру. Ці зони замовчування щосили використовує російська пропаганда, намагаючись покласти провину за війну на українську сторону, на “хунту”. Проблеми в цих зонах замовчування накопичуються й вибухають — і ми реагуємо на них цілком за принципом “поки грім не гримне”. Коли ж грім гримне, виявляється, що катастрофічно бракує дуже важливої інформації, без якої поточні події не зрозуміти. Принаймні, не скласти про них повне й адекватне уявлення. Це стосується, зокрема, нинішньої блокади окупованих територій.

Ще торік нерідко доводилося натрапляти на публікації російських блогерів. Вони приїздили на окуповані території Донбасу — хтось із гордістю за “русскій мір”, хтось із критичною налаштованістю й бажанням побачити все на власні очі, щоб розібратися. Усі вони були до краю здивовані однією й тією ж обставиною: “Хазяї Донбасу ті, що були, ті ж до значної міри й залишилися. Ті, що були за часів Януковича”. І далі йшли гідні голлівудського фільму розповіді про те, як робітники підприємств, що належать цим “хазяям”, отримують зарплату у гривнях, які на окупованих територіях не ходять, і мерщій біжать шукати, де б ті гривні бодай за трошечки адекватним курсом обміняти на рублі. Від переселенців із Донбасу доводилося чути навіть таке: “Підприємства такого-то (далі йшли загальновідомі в Україні прізвища. - Б.Б.) на окупованих територіях працюють навіть активніше, ніж тут”. 2014 — 2015 років доводилося навіть чути від жителів Донбасу, що нібито ті “хазяї Донбасу” мають підпорядковані ним збройні формування як із українського, так і з сепаратистського боку, й ті формування стріляють одне в одного, навіть не знаючи, що хазяї в них — одні й ті самі. Хотілося б вірити, що це були лише чутки та домисли.

Не можна сказати, щоби про бізнес “хазяїв Донбасу” на окупованих територіях зовсім не писали. Були окремі публікації в “Українському тижні”, “Главкомі” - але саме окремі й рідкісні. Здебільшого про це воліли не згадувати. А тим часом ті “хазяї Донбасу” здобули становище єдиної ланки, що все ще пов'язує окуповані території з великою Україною. Зроби держава бодай крок проти них — і окуповані території зовсім відійдуть, їх уже ніщо не пов'язуватиме з Україною. А ще за нинішнього становища дуже важливими є надходження до бюджету від розташованих на окупованих територіях підприємств; узяти й відмовитися від тих надходжень... Дуже вигідне, одне слово, становище: у своїх стосунках із Українською державою “хазяї Донбасу” мали усі можливості розмовляти з позиції сили. Шантажувати.

Так, вони платять і до бюджетів “ДНР” та “ЛНР”, тобто платять тим, хто вбиває українців. Але річ навіть не в тім. Дуже добре відомо, що “хазяї Донбасу” є винятково добропорядними й законослухняними людьми. Тож нічого особистого — лише теоретичне. А за теорією, до лав цих винятково добропорядних людей може затесатися хтось не такий добропорядний. Який збагне: ніхто в Києві, навіть НАБУ, не в змозі перевірити не лише документацію в Донецьку та Луганську, а й узагалі просто що там відбувається, зокрема й на підприємствах — платниках податків. Ніхто в Донецьку та Луганську не зможе перевірити документацію в Києві — та й на біса вона їм потрібна. Типова ситуація: “Дружині сказав, що в коханки, коханці сказав, що в дружини, а сам — до бібліотеки”. Лафа, та й годі! Скільки податків заплатив — за стільки й подякували, однаково ніхто не має іншого виходу, як тільки вірити на слово. І — знову ж таки, суто теоретично — в когось може виникнути бажання зробити все від нього залежне, аби ця лафа, тобто війна, не закінчувалася ніколи, тривала вічно.

Але цю тему воліли не піднімати — ані представники влади у своїх публічних виступах, ані ЗМІ. Воліли робити вигляд, що проблеми не існує. Тим часом і перші, й другі мали б докладати зусиль, аби дати відповідь на чимало запитань. Окремо тут варто згадати прем'єр-міністра Володимира Гройсмана: висловлювані до нього в деяких медіаматеріалах претензії щодо того, що він “не забезпечив” заміну донбаському антрациту, є, радше за все, перебільшеними — зважаючи на те, коли він став прем'єр-міністром і скільки перебуває на посаді. Але що стосується інформації, він не те що мав би — мусив би її надати. Бодай тепер — і не побіжно, як він це робить. Лише це могло би зняти напруження. Тож от запитання й до влади, й до експертів у ЗМІ.

Чи справді Україна не може обійтися без товарів, виготовлюваних на окупованих територіях? Без того ж вугілля? Якщо так, то скільки часу й скільки коштів потрібно, щоби змогла обходитися? Не “багато”, а конкретно? Зрозуміло: ТЕС та ТЕЦ неможливо переобладнувати одразу всі; радше за все, неможливо взагалі під час опалювального сезону — але як це можна зробити?

Правовий статус підприємств у Криму та на окупованій частині Донбасу є різним: у Криму всі вони зареєстровані як російські, тим часом як на Донбасі вони зберегли українську реєстрацію (а чи визнають їх такими місцеві режими?). Як ця різниця виявляється на практиці?

Немає потреби зайвого разу нагадувати: режими Захарченка та Плотницьткого є лише декораціями, насправді окуповані території перебувають під російською владою. То як Росія дозволяє цим режимам торгувати з Україною й мати на своїй території українські економічні суб'єкти? Це є економічним аспектом політики Путіна, який прагне заштовхати сепаратистські утворення в Україну й через них зберегти на неї вплив? Це є вимушеним заходом, бо інакше сепаратистські утворення зазнали б повного економічного краху, й тягар утримування їх став би для Росії непосильним? А чи йдеться про щось залаштункове?

Думка про те, що наявність зареєстрованих в Україні підприємств підтримує українську самоідентифікацію жителів окупованих територій, не дає перерватися їхнім зв'язкам із Україною. Наскільки ця думка є слушною? Он, росіяни зберігають заощадження в доларах, що аж ніяк не заважає їм кричати про “Америку-парашу”.

Наскільки критичними є надходження до бюджету з окупованих територій? У гривнях та відсотках? Що буде, якщо від них відмовитися — знову ж, у цифрах?

Як усе це відбувається технічно? Адже вільного пересування людей між великою Україною та окупованими територіями немає, вільного пересування капіталів — теж (а чи є?), банківські та платіжні зв'язки розірвано (а чи “для обраних” вони все ще існують?), стаціонарного телефонного та поштового зв'язку з окупованими територіями немає, мобільний телефонний зв'язок нестабільний. То як усе це діє?

А що відбувається з гривнями на окупованих територіях? Отримали робітники зарплату, обміняли — а далі? Хрестоматійний приклад: після Другої світової війни у Західній Європі заощадження, капітали тощо зберігали в доларах — згодом виник навіть спеціальний термін “євродолари”. Цих доларів осідало там усе більше й більше, замість них США мусили вводити в обіг нові й нові. Аж згодом Західна Європа встала на ноги, розбагатіла, й на початку 1970-х років євродолари масово почали повертатися на батьківщину як законний платіжний засіб. Результат — фінансова система США зазнала краху. Не кризи, а в буквальному розумінні краху. Коли не помиляюся, єдиного в сучасній історії. Навіть країна, чий ВВП на той час становив понад 50% світового, такої ситуації не витримала. То що відбувається з гривнями на Донбасі?

І нарешті простеньке. Чи серед народних депутатів, що нині очолюють блокаду, немає тих, хто півтора — два роки тому таврував владу за імпортування вугілля з-поза кордону? А якщо є, то виходить: імпортувати — погано, везти з окупованих територій — погано. А що тоді? Одна з фігур “напівзамовчування” полягає в тому, що українці в масі своїй не уявляють: практично всі вуглевидобувні райони Донбасу є окупованими. На підконтрольній території — лише Добропілля, Покровськ, Мирноград та ще Лисичанськ із майже вичерпаними шахтами. Ще розділене фронтом навпіл Золоте, прифронтовий Торецьк, майже прифронтові Вугледар та Селідове — ото й усе. Плюс Західний Донбас на Дніпропетровщині — Павлоград, Першотравенськ та Тернівка.

І, до речі, чи з наших ЗМІ можна зрозуміти, як і де точно пролягає лінія розмежування?

Без пошуку відповідей на всі ці запитання уявлення про ситуацію з торгівлею з окупованими територіями та блокадою цієї торгівлі буде неповним і викривленим. Нині ситуація зависла в повітрі: пристрасті розпалюються, а бекграунду у ЗМІ як не було, так і немає. Ситуація з блокадою є зайвим доказом: об'єктивність і неупередженість аж ніяк не зводяться до того, щоби показати позиції сторін — зрештою, позиції обох сторін можуть бути маніпулятивними. Повнота й об'єктивність — це коли аудиторія може зважити всі “за” та “проти”, всі плюси та мінуси. Коли може побачити проблему в усій її складності, а не лише її фрагменти, ніби у фотоспалаху.

Борис Бахтєєв