У російському неофіціозному інтернет-виданні «Сноб» вийшла стаття Константина Зарубіна «Дивитися мільйонами очей». Стаття про російську пропаганду, хай навіть це слово – «пропаганда» - жодного разу в тексті не зустрічається. Про препарування історії за законом Мединського (є такий російський міністр культури), який автор формулює так: “(У минулому. - Б.Б.) було лише те, що мені подобається”. Про невміння навіть мислячих росіян поглянути на історію очима сусідніх країн та народів, через що російська офіційна пропаганда й досягає успіхів. Про ідеалізацію СРСР і приписування всіх його досягнень до російської історії. Одне слово, глибока й цікава стаття.

Й от зустрічається в ній пасаж: «Задача кажется еще невозможней, потому что видеть все это нужно одновременно с «Иронией судьбы», Гагариным и очарованием коммунистической идеи. Сквозь солнечную пелену собственного детства и юности, когда родители были живые, волосы густые, а чебурек за 17 копеек — вкусней всего на свете». 

У чималій кількості публікацій українських ЗМІ фільм «Іронія долі, або З легкою парою» взагалі перетворився мало не на еталон совка та символ совковості — з таких публікацій уявляється, що «Іронії долі» треба негайно оголосити загальнонаціональний бойкот, а то й повести з ним рішучу боротьбу — от, мовляв, переможемо його, то й вичавимо з себе совків остаточно й безповоротно.

Отут залишається тільки констатувати зовсім не веселий факт: російська пропаганда чергового разу перемогла.

Порівняймо два культових новорічних фільми одного й того самого режисера Ельдара Рязанова – «Карнавальну ніч» 1956 року та «Іронію долі» 1975 року. Найперша різниця, що впадає в око: в «Карнавальній ночі» Новий рік святкують у «трудовому колективі», й це не корпоратив напередодні свята, а реальна зустріч Нового року. А от в «Іронії долі» все відбувається в камерному, можна сказати, сімейному колі, до якого за тією самою іронією долі вдерся сторонній. Причому у вузькому, камерному колі збиралися зустрічати свято й героїня Барбари Брильської (зі своїм нареченим), і герой Андрея Мягкова (з нареченою та матір'ю). А отже, йшлося вже про правило, а не виняток. Так, була ще компанія в лазні, але це була компанія друзів. «Трудові колективи» - ті самі, що за офіційною ідеологією були «ятками» радянського суспільства — пішли з приватного життя людей.

У «Карнавальній ночі» позитивні герої протистоять героєві Ігоря Ільїнського, в якому безпомилково вгадується не просто радянський компартійний чиновник, а типовий компартійний чиновник. Суспільство протистоїть офіційній системі — саме так було сприйнято цей фільм, і в цьому теж є одна з причин його шаленої популярності свого часу.

В «Іронії долі» ніхто нікому не протистоїть, ніхто ані з ким не бореться. Перемога радянського конформізму? Аж ніяк — просто немає з ким боротися. Згадка про радянську систему з'являється одного-єдиного разу — в сатиричній анімаційній передмові, коли дехто того самого компартчиновницького вигляду мріє забудувати всю планету однаковими примітивними «коробками». Все — більше у фільмі немає жодного натяку ані на «мудру партію», ані на радянську систему, ані на ідеологію. Вони відсутні — от просто відсутні, їм більше немає місця у приватному житті людей. Барабанна ідеологія та людське життя перебувають у паралельних площинах і не перетинаються між собою, між ними більше немає нічого спільного.

Ба більше: та сама «Іронія долі» цілком могла б бути французьким або італійським фільмом — практично без жодних змін ані сюжету, ані мізансцен. Бо в фільмі діяли люди з їхніми особистими, приватними долями — а не «народ» із його «всесвітньо-історичним значенням».

Фільм «Іронія долі» висвітлив масовий початок явища, згодом названого внутрішньою еміграцією. І, знову ж таки, саме в цьому полягала одна з причин його шаленої популярності. Те, що було заведено вважати за «радянську дійсність», люди просто вигнали зі свого життя — вигнали безжально й безповоротно. Фільм «Іронія долі» геніально висвітлив початок кінця СРСР — крах установленого згори й такого, що вважався за взірцевий, оспіваного пропагандою «радянського способу життя», радянського життєвого укладу. Й вороття від того краху вже не було.

Далі, за два роки, вийшов «Службовий роман» - ці два фільми дуже хочеться схарактеризувати як дилогію. Там дія відбувається вже у «трудовому колективі», й... виявляється, що місця для ідеології, для радянського офіціозу немає й там. І там життя йде геть окремим від «мудрої партії» шляхом. Усупереч, а не завдяки радянській дійсності.

«Гараж», що вийшов іще за два роки з тими самими Андреєм Мягковим та Лією Ахеджаковою, - це вже був мало не дисидентський, як на ті часи, фільм — недаремно ж його довго (а в багатьох містах і взагалі) забороняли до показу, а «в народі» ширилися чутки, що Рязанова нібито таки змусили переробити фільм, скоротивши на одну серію, й насправді він був іще більш викривальним. То, може, й «Гараж» тепер записати в символи совка?

Так, радянські громадяни переглядали й переглядали «Іронію долі» - але, повторюся, робили це не завдяки, а всупереч. Не тому, що такою привабливою була офіціозна радянська дійсність, а тому, що тієї офіціозної дійсності у фільмі не було зовсім. Тому, що цей фільм був винятком, а не правилом. На радянському телеекрані він був віддушиною.

От у тому й полягає особлива капосність нинішньої російської пропаганди. Спитайте в сьогоднішніх росіян, хто такий Владимир Висоцький. Чи не більшість відповість вам: «Це актор, що став знаменитим після того, як зіграв звитяжного радянського міліціонера в культовому фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”, а ще він щось там співав». Тоді як насправді все було рівно навпаки: хороший, але аж ніяк не геніальний фільм «Місце зустрічі змінити не можна» став культовим саме завдяки тому, що головну роль у ньому зіграв давно вже культовий на той час завдяки своїм пісням Висоцький.         

Ті самі «Дискотеки 80-х», коли якщо й не заборонених (хоча за Андропова багатьох нинішніх учасників тих «Дискотек» і справді заборонили), то таврованих і висміюваних радянською пропагандою артистів й пісні сьогоднішня російська наступниця радянської пропаганди змальовує як мало не повсякденну радянську реальність.

Навмисне змішування часів та епох, коли, ведучи мову про радянські зарплати, роспропаганда називає суми до реформи 1961 року — в тисячах, а ведучи мови про ціни — після тієї реформи, в одиницях рублів та копійках. На всі голоси лаючи Горбачова, російська пропаганда змальовує запроваджені ним гласність і певну свободу як буцімто норму життя в СРСР узагалі, у брежнєвсько-андроповсько-черненківському СРСР. Плачучи за СРСР і тавруючи його «руйнаторів», російська пропаганда подає як буцімто взірцеву радянську дійсність саме реалії часів розпаду й трансформації Союзу.

Травичку, що пробилася крізь бетон стройового плацу, цілком можна зняти й показати так, щоб вона виглядала як ліс. Отак робить і російська пропаганда — бере яскраві винятки з сірої й похмурої радянської культурної маси й подає їх як буцімто типові для СРСР явища. Змальовуючи «Іронію долі» як мало не символ совка, ми тій російській пропаганді підігруємо — тільки й усього.

Борис Бахтєєв